Що таке авункулат? Або історія одного звичаю.

Чи може так статися, щоб брат матері дбав про племінників більше, ніж про власних дітей, а ті, в свою чергу, любили б і шанували його більше рідного батька? «Звичайно, може», – скаже читач і буде абсолютно правий. Життя складне, і хіба мало що трапляється в окремих сім’ях. Ну, а якщо я уточню, що це не виняток, а загальне правило, більш того, у багатьох народів – закон, обов’язковий для всіх, норма поведінки, відступ від якої карається? Що племінники і племінниці завжди і у всіх випадках мають перевагу перед рідними дітьми: саме їх, а не своїх дітей, виховує брат матері, їх він одружує і видає заміж, нарешті, вони, а не рідні діти, успадковують його майно?

Почнемо з Африки. Коли бельгійські колонізатори захопили Конго, вони заснували там свої суди, які повинні були вирішувати тяжби місцевого населення. Але судді тільки розводили руками у здивуванні. І дійсно, як поставитися до такої претензії: «Батько затримує моїх племінників, а їм давно пора перейти до мене на проживання», або «Діти працюють на свого батька, замість того, щоб допомагати мені». Тим часом, з точки зору конголезця, все було ясно: діти, підростаючи, залишають сім’ю батька і йдуть до брата матері. У його родині вони одружуються і залишаються жити назавжди. Перешкодити цьому батько не має права.

В XI столітті шляхетний араб аль-Бекрі, уродженець Кордови, описав велику середньовічну державу Західної Африки – Гану. Багато що в ній вражало письменника. У тому числі й таке: «Їх звичай такий, що царська влада може належати тільки синові сестри царя, так як щодо нього немає сумніву в тому, що він дійсно син його сестри. А у своєму синові цар сумнівається: він не впевнений в істинності спорідненості своєї з ним».

Пояснення аль-Бекрі, звичайно, дуже наївне. Але суть справи араб схопив вірно. Адже до недавнього часу по всій Західній Африці пост вождя діставався у спадок сином сестри. У африканської народності еве і інших народів законними спадкоємцями вважаються не сини, а племінники. Але зате у тих же еве дядечко, який заплутався в боргах мав право закласти і навіть продати племінників і племінниць. У туарегів, суворих і войовничих кочівників Сахари, все здобуте воїном в боях і набігах переходить до сина старшої сестри.

Природно, такий порядок подобається далеко не всім. У гереро в Південній Африці майно за традицією поділялося на дві частини: одну отримували сини і брати небіжчика, іншу – племінники. Але нерідко бувало, що вмираючий суворо наказував синам не ділити майна та гнати в шию племінників, коли вони з’являться за своєю часткою. Однак це вже явище нашого часу, коли старі традиції стали мало-помалу зникати.

Тепер перенесемося в Океанію. На Тробріандських островах дитина вже в ранньому дитинстві дізнається, що живе поки не в себе. У будинку свого батька, в його селі, вона чужинець, позбавлений будь-яких прав. Його «када», його справді рідне село – це те, де живе дядько, брат матері. З нею пов’язаний її патріотизм, все її майбутнє, там знаходиться її майно. Для людини наших уявлень це могло б виявитися трагедією, чи не так? Але для тробріанця все це цілком природно.

Тому і на Новій Каледонії дитину з раннього дитинства привчають любити свого «каніа» – дядька. «Вчися йти в країну твоїх канна», – каже мати дитині, яка ледь навчилася повзати і повертає її в ту сторону, де живуть її брати.

В Америці російський місіонер І. Е. Веніамінов чимало дивувався незрозумілим для нього звичаям алеутів. Подумайте тільки! Справа доходила до того, що невтішні дядьки часто кінчали самогубством у разі смерті племінника. Після таких чудес інше – на кшталт того, що племінник успадковував майно дядька або, що він не міг одружитися без його дозволу, вже не так дивувало.

Серед ескімосів іноді не тільки сам дядько, а й діти його часто ставали буквально жертвами племінників. Ті безоплатно брали речі у своїх кузенів і навіть могли «перетворити їх на рабів», тобто змусити працювати на себе.

У індіанців тлінкітів дядько був вихователем племінника, дбав про його суспільне становище, залишав йому своє майно. Те ж – в Азії.

У народів Алтаю ще зовсім недавно племінники були зобов’язані виявляти особливу шанобливість по відношенню до брата матері, навіть якщо племінник вже дорослий чоловік, а дядько – дитина. Ходила навіть приказка: «Племінник, будь хоч з землю, – все одно маленький; дядько, якби він був з тріску, – все одно великий». Але зате і дядькам доводилося несолодко. Племінники могли зажадати від них будь-яку вподобану річ, і ті змушені були віддати. Звідси ще одна приказка, і до того ж дуже колоритна: «Краще мати сім вовків, ніж одного племінника».

Зверніть увагу, до взаємної любові тут далеко. Очевидно, перед нами вже пережиток, що заподіював масу незручностей і дядькам і племінникам. Так, цікава це річ – етнографічні пережитки. Люди давним-давно забули про причини того чи іншого звичаю, а сам він ще живе. Чи багато хто знає, навіщо завішують дзеркала в будинку небіжчика? Тому, що, по старому повір’ю, душа його може увійти в дзеркало і заподіяти шкоду живим родичам. Хто в це вірить? А адже завішують досі.

Але для етнографа пережитки – один із способів зазирнути в минуле. Зрозуміти і пояснити пережитки часто дуже важко.

Ну, тепер Європа. Ось що писав розумний і спостережливий римський історик Тацит: «У германців дядьки ставляться до своїх сестринських племінникам, як батьки до дітей, і часом цей зв’язок вважається у них більш священним і ближчим, ніж кровна спорідненість; внаслідок цього, коли вони беруть заручників, то вимагають скоріше племінників, ніж синів».

Коло замикається. Особливі відносини дядька з племінником існували по всій земній кулі. В етнографії їх називають авункулат – від латинського слова avunculus, дядько, брат матері. Ясно, що раз вони були так широко поширені, значить для цього були дуже серйозні підстави. Які ж? Відповісти нелегко, не все тут ясно і вченим.

Читач, напевно, вже звернув увагу – я весь час говорив тільки про одного дядька – брата матері. Брата батька я не торкався не по забудькуватості – просто він ніколи не виділявся з загального кола родичів. Для етнографів це послужило безпомилковим компасом. Він вказував на матріархат.

Про матріархат чули всі, але, як правило, лише щось і десь. Іноді він представляється в такий спосіб: жінки повністю і безроздільно панують в суспільстві, чоловіки принижено і покірно їм підпорядковуються. Насправді все набагато складніше.

Стародавні люди жили родами, основу яких, ядро, становили кілька поколінь кровних родичів. Шлюби всередині роду були категорично заборонені, одружувалися і виходили заміж тільки за представників інших родів. Так ось, в епоху матріархату чоловіки, одружившись, йшли жити в рід дружини. Діти належали роду матері, успадковували її родове ім’я і всі права, що звідси випливають. Батько ж цими правами не користувався, він був чужим. Але в цілому первісна епоха – час загальної рівності, в тому числі і між статями.

Отже, ядро роду в епоху матріархату становили не просто кілька поколінь родичів, але родичів по жіночій лінії, тобто жінок з їх дітьми. Ось тут-то багато вчених і шукають витоки авункулату.

Підростаючий малюк потребує вихователя, покровителя і захисника, в прикладі для наслідування, нарешті. Хто візьме на себе цю роль? Батько? Але ж він чужий. Його патріотизм належить іншому роду, зв’язок з яким у нього не переривається. Та й сам шлюб був неміцний і непостійний. Для розлучення не було потрібне рішення суду, і аліменти ще не були винайдені.

Вихователем і покровителем міг бути тільки родич матері, що належав до одного роду з нею і її дітьми. Найбільш вдалою кандидатурою і за віком і за матеріальним становищем, займаним в роді, виявився брат матері. Так зародився авункулат.

Переконливо? У чомусь, мабуть, так. І досить струнко. Недарма ця гіпотеза привертала і привертає вчених. Однак у неї є своя ахіллесова п’ята. Якщо шлюби всередині роду заборонені і чоловіки повинні йти в роди дружин, то і брат матері повинен покинути свій рід. Адже не холостяком ж йому залишатися через племінників. А раз так, то який він вихователь і захисник? Кінці з кінцями не сходяться.

Інше пояснення авункулату запропонував професор М. О. Косвин. Це вірно, – стверджував він, – брат матері може бути племіннику ближче батька, якщо він одного з ним роду. Але цього замало. Він ще повинен і жити разом з ним. Тільки тоді він буде надійною опорою. При матріархаті цього, як правило, бути не могло. Отже, авункулат зародився в більш пізню епоху, але таку, коли традиції матріархату були ще живі.

Як відомо, матріархат змінився патріархатом. Змінився не відразу, не раптово, а поступово, поволі. Вчені виділяють особливу перехідну епоху, коли вже дружина переходила на проживання до чоловіка, а не навпаки. Але спорідненість ще вважалася по жіночій лінії. Тому діти належали роду матері і рано чи пізно повинні були в нього повернутися.

Виховуючи дітей, жінка закладала їм вірність своїм родичам. Скажімо, коли між родами батька і матері у туарегів виникала усобиця, діти втікали до материнських родичів і билися проти рідного батька.

Але коли діти поверталися в рід матері, то їх найближчий родич там – брат матері, ставав їх опікуном і захисником. Тим більше, що, хоча сам він тепер не покидав свій рід, але власні його діти теж від нього йшли. А живучість таких особливих відносин доводить, наскільки важливі вони були в минулому.

Тепер останнє. Напевно, кожен чув про хресного батька. Але мало хто знає, що хресний за своєю роллю в житті похресника – прямий спадкоємець дядька, брата матері. Згідно з канонами християнської церкви, хресний батько є «хресним» при хрещенні дитини. У народі роль хресного розумілася набагато ширше. Протягом всього життя похресника він був його вихователем, опікуном і порадником. У давнину хресний зазвичай був родичем дитини, причому часто саме його дядьком з боку матері. Християнська церква сприйняла народну традицію, пристосувавши її для своїх цілей. Ось приклад того, як сива давнина, змінюючи обличчя, ухитряється доживати до наших днів.

Автор: А. Хазанов.