Скарбниця скіфського епосу. Продовження.
На основі збережених уривчастих свідчень про скіфів і їх мову та «системних» індоіранських паралелей вченими були встановлені основні риси скіфської мови та її діалектів, справжній зміст ряду даних про суспільний лад скіфів, характер божеств скіфського пантеону. Індо-іранські матеріали дають чіткі відповідності й колу скіфських «північних» уявлень. У «Махабхараті» та «Рамаяні», наприклад, виступає наступна географічна основа.
Далеко-далеко на північ від Індії, за реальними горами і пустелями, країнами і народами, казковими царствами і племенами, знаходяться священні гори Меру. Золотими вершинами вони впираються в небо, і навколо них обертаються світила. За Меру лежить Північний, він же – Білий, або Молочний, океан. На його берегах і на північному схилі Меру живуть чудові щасливі люди, «віддалені від всякого зла, до честі-безчестя байдужі, чудові видом, сповнені життєвої сили».
Там же, за горами Меру і на їх вершинах, «по півріччях встає златокудре сонце», «півроку – день, півроку – ніч», «одна ніч і один день разом рівні року». Такі дані доповнюються згадками про нерухому Полярну зірку і розташування сузір’їв, яке можна спостерігати лише далеко на півночі – вище 55 ° північної широти. Ці відомості про ту ж недоступну північну країну «повідомляються», наприклад, священним птахом Гарудою самітнику Головаті перед тим, як понести його в цю далеку «країну блаженства».
Ми виклали лише загальну схему «північної панорами» індійського епосу. У його переказах вона розцвічена численними барвистими подробицями і деталями. Але важливіше інше: і в цих переказах закріплена дуже давня традиція, а дані про «полярні явища» в індійських текстах походять в час, коли про вплив індійської астрономії не могло бути й мови.
Тому «полярні» мотиви в оповідях Індії можна оцінити лише як результат «інформації», що проникла з півночі, а все епічне і міфологічне оточення, в якому вони виступають в ранній індійській традиції, вказує на їх приналежність до переказів, які предки індійських племен зберігали з часу сусідства з родинними племенами.
У древній іранській традиції, представленій набагато біднішим збереженим до нас матеріалом, також збереглися аналогічні міфологічні мотиви, в тому числі про щасливу обитель чудових людей, які бачать схід і захід сонця лише раз на рік і у яких доба подібна року; їх блага обитель лежала біля холодних країн (де десять місяців зима і лише два – холодне літо), у великих північних гір. Ці досягаючі неба гори грають ту ж «астрономічну» роль, що і в індійській та скіфській традиції.
Все це дозволяє говорити про єдине походження індоіранських переказів про країну на Крайній Півночі і традиції про далекі заскіфські області. Можна, звичайно, припустити, що деякі образи і мотиви виникали незалежно один від одного: адже міфологічні системи давнини багато в чому розвивалися по загальним закономірностям, властивим людському мисленню на певних етапах суспільної свідомості.
Але в даному випадку збігаються не окремі сюжети, а весь цикл взаємопов’язаних уявлень (і, як ми побачимо нижче, їх однаковий зв’язок з єдиною архаїчною релігійною основою). Зустрінуті відмінності в образах, швидше, підкреслюють єдність тієї традиційної основи, в якій вони мають такі самі сюжетні навантаження.
Всі подібні мотиви розташовуються в одній і тій же послідовності: вся панорама спрямована на північ і йде від реальних географічних областей до легендарних країн у Північного океану, недоступних, згідно з кожною з трьох традицій – індійською, іранською, скіфською, – простим смертним. Марні їх спроби проникнути туди, або закінчуються вони загибеллю сміливця, на шляху якого постають казкові племена і надприродні істоти.
Тут нам стає ясним внутрішній сюжетний зв’язок і «географічне» розміщення тих персонажів, яких скіфи і за ними греки «поселяли» перед заскіфськими Північними горами, – живучих у темряві смертоносних дів, аримаспів, грифонів і т. д. Індійські казки, наприклад, попереджали , що на підступах до Меру лежить пустельна область мороку, що наводить жах темряви, там мешкають чудовиська, упирі, людожери, злісні велетні – ракшаси.
Але в переказах спекотної Індії майже зник мотив «зимової» перешкоди. У переказах же іранців, географічно і етнічно ближчих скіфам, йдеться про згубну зимову холоднечу, що йде від великих північних гір, і смерть на підступах до них героїв під снігом, принесеним шаленим вітром. Цю роль, очевидно, і грав в скіфських переказах Північний Вітер, що дме зі схилів Ріп і вбиває подорожнього.
Примітно, що і Геродот кілька разів повторює, що пройти в північні заскіфські області неможливо через велику кількість снігів і холоду. Він також вважав, що люди там взагалі не живуть. Але північ Європи, аж до Льодовитого океану, була обжитий задовго до античної і скіфської епохи; та й скіфи поміщали там різні «народи», хоча і наділяли їх незвичайними рисами.
Але в індійських та іранських переказах з цим мотивом прямо пов’язаний один з основних епічних циклів, що завершується тим, що переможний цар (Юдхіштхіра в «Махабхараті», Кей-Хосров в іранському епосі) покидав своє царство і живим потрапляв в блаженну країну північних гір; при цьому герої, що супроводжували його, гинули, – по іранському переказу, в снігу, який, і за легендою у Геродота, робить непрохідним шлях на північ від Скіфського царства.
Однак цей «цар», взятий богами живим в «країну блаженства», – виняток. Інші обрані герої і праведники, як і згадані супутники царя, могли виявитися там лише по смерті. Існував, правда, і інший «спосіб» потрапити туди, хоча і не назавжди, а лише на час. Він був доступний тільки деяким прославленим мудрецям, жерцям, пустельникам. Ці чудові «подорожі» також були сюжетами індійських (Головата, Нарада, Шука в «Махабхараті»), іранських (Арда-виразі в зороастрійській традиції) та скіфських легенд.
В античному міфі розповідали про скіфа Абаріса, який «прибув» з країни гіпербореїв: він «переправлявся через річки, моря і непрохідні місця, як би подорожуючи по повітрю», і при цьому робив очищення, виганяв морові хвороби, передбачав землетруси, заспокоював вітри, усмиряв морські хвилювання. «Відомості» про Абаріса в основному збережені піфагорійцями, які ввели їх в коло своїх уявлень про переселення душі. Але виниклі перекази про нього, очевидно, самостійні. Геродот також знав про «подорожі» Абаріса, який до того ж «нічого не вживав в їжу», але він вважав за краще докладніше розповісти про Аріста – як його тіло лежало в одному місці, а сам він перебував у іншому або як він приймав образ ворона, слідуючи за Аполлоном.
Про Аріста дійшли і цілком реальні відомості. В основі ж легенд про нього лежали перекази епохи ранніх греко-скіфських контактів. Їх поширенню сприяла певну схожість деяких скіфських релігійних уявлень і практики з грецьким культом Аполлона, в який був присвячений Арістей.
Про подорож в заскіфську країну блаженного народу за великими горами на березі Північного океану розповідалося в поемі «Арімаспейа», яка приписувалася Арісту або дійсно належала йому. У поемі йшлося про цілком реальну подорож по Скіфії, про племена, що населяли її, про їхнє життя і звичаї. Автору поеми були відомі сюжети міфів і епосу скіфів та їх сусідів. Що ж стосується «польоту» Арістея в країну блаженного північного народу, то тут, як вважають деякі дослідники, відображені уявлення про «подорожі» душі. Уявлення, безумовно, запозичені з культів типу шаманського.
«Шаман під час камлання, – пише великий етнограф Сергій Токарєв, – часто падає без свідомості; це мимоволі повинно наводити глядачів на думку про відліт його «душі»; марення і галюцинації шамана нерідко полягають у тому, що він бачить далекі країни і голосно розповідає про свої мандри». Особливу роль грав культ птахів; в образі птаха (найчастіше ворона) шаман або його душа «відправлялися» в далекі мандри, «пролітаючи» по знайомих або міфічних країнах.
У давнину шаманство було широко поширене у народів Півночі, в Азії і Європі. Релігії ж стародавніх індійців, іранців та скіфів в цілому належать до іншого типу. Проте, в їх епічних і міфічних уявленнях є і елементи спільного з образами «північної міфології». Існує й інша думка (німецького етнолога Карла Мёйлі, ряду іраністів та індологів), згідно з якою в релігійній практиці індійців, іранців, скіфів є риси, схожі з північним шаманізмом, і особливо з фіно-угорським.
Наука володіє різними даними про найдавніші зв’язки предків давньоіндійських, іранських і скіфських племен з предками фінно-угрів, в тому числі, як говорилося, численними відповідниками між мовами цих народів. Серед них і назва екстатичного засобу, за допомогою якого шамани і жерці приводили себе в стан культової одержимості.
Використовувалися для цієї мети різні рослини, в тому числі коноплі. Про ці властивості конопель було відомо і скіфам, які вживали її в культових обрядах. Грецький лексикограф Гезіхій повідомляє, що конопля – це «скіфське куріння», що володіє такою силою, що призводить в піт всякого, хто робить цей ритуал. Західні сусіди скіфів – фракійці виготовляли з конопель священний напій.
А ось повідомлення Геродота: скіфи «ставлять три жердини, нахилені одна до іншої, натягують на них вовняну повсть і якомога щільніше стягують їх між собою, потім кидають розпечені до червоного каміння в посудину, що стоїть між цими жердинами і повстю. В їхній землі росте конопля – рослина, дуже схожа на льон, але не дуже товста й вище його; вона там росте і в дикому стані і засівається… Скіфи беруть насіння конопель, підлізають під повсть і там кидають насіння на розпечене каміння; від цього насіння піднімається такий дим і пар, що ніяка еллінська парова лазня не перевершить цього. Скіфи насолоджуються цим і голосно виють…»
Тут зображений, ймовірно, обряд шаманського типу. Тоді «виття» – це спів служителя культу, що перебуває в стані екстазу, досягнутого під впливом одурманюючого диму курячи насіння конопель. Повідомлення Геродота і ритуальний характер описаного ним звичаю підтверджуються розкопками відомого вченого Сергія Руденка в Гірському Алтаї.
У скіфських курганах Алтаю V-IV ст. до н. е. в шарі вічної мерзлоти збереглися невеликі курені з пов’язаних поверху жердин (два куреня були з покривалами – повстяним і шкіряним). В одному з курганів під таким спорудженням знайшли мідні судини і в них – побували у вогні камені і частково обвуглені насіння конопель; до жердини одного з куренів була прив’язана шкіряна сумка з насінням коноплі. Подібні шаманські обряди, що здійснюються в юрті або чумі, описані і в етнографічній літературі.
Збереглися дані про вживання в якості культових екстатичних засобів та інших рослин, а в індійських та іранських релігійних текстах – єдиний за походженням переказ про викрадення культової рослини (соми) з Великих гір священним птахом Гарудою, в «Рігведі» іменованим також як Шьєн. В іранській традиції він називалася Саен, а пізніше Сімург: це крилата істота з рисами фантастичної птиці і хижака собачої породи.
Іконографічний образ Симурга був детально вивчений членом-кореспондентом Академії наук Каміллою Тревер. Згідно з її висновками, найбільш близький вигляд цього птаха-звіра відображений на деяких виробах зі скіфських курганів Причорномор’я VI-V ст. до н. е. На золотій обкладці піхов з кургану VI ст. до н. е. в придонних літаючий напівзвір-напівптах тримає в хижому дзьобі голову змії, яка як би обвилася навколо тіла птиці. Боротьба з казковими зміями – нагами є і одним з постійних сюжетів індійських сказань про Гаруду.
Ці пам’ятники скіфського мистецтва дозволяють вважати, що в Скіфії побутували легенди, подібні до тих, які розповідали в Стародавній Індії про Гаруду і в Стародавньому Ірані про Сімурга. Величезний «чудо-птах» входив і в коло міфологічних образів у лісових племен Північно-Східної Європи, Уралу, Зауралля. Звідси походить також велике число металевих пластин з птахами і птахоподібними істотами, на тілі яких часто зображені обличчя або фігура в зріст людини.
Розглянуті збіги з індоіранських епосів, і міфологією північних сусідів скіфів – предків фінно-угорських народів – підтверджують, що антична література донесла до нас багато рис власне скіфської міфології та епосу.
У них поряд з чисто легендарними уявленнями і вигадкою відбилися і реальні знання про навколишній світ. Для міфології скіфів, як і інших народів, був характерний зв’язок зачатків наукового мислення і фантазії.
Греки не тільки сильно розширили свій реальний географічний кругозір в результаті контактів зі скіфами, але завдяки знайомству з їх епічними, міфологічними і космологічними уявленнями отримали, хоча і в напівлегендарної формі, відомості про географію далекої лісової зони, Північному Льодовитого океану, і такий характерний феномен, як «полярні явища».
«Скіфське джерело» можна розглядати як перший етап в історії знань європейської науки про Крайню Північ. І хоча пізніше, в античну епоху, до цього додавалися нові відомості, ще багато століть при описі північних країн грецькі і латинські автори зверталися до традиції, висхідної до VII-V ст. до н. е. і заснованої на відомостях, отриманих з скіфського світу того часу.
Автори: Г. М. Бонгард-Левін, Е. А. Грантової.