Контррозвідка княгині Ольги
Першу контррозвідувальну операцію можна датувати початком правління Ольги та пов’язувати з самою княгинею. Дійсно, за яким іншим відомством можна віднести її дії в 945 році, відразу після загибелі в деревлянській землі князя Ігоря, коли вона зуміла заманити вбивць свого чоловіка, якими вважала всю древлянску знать, на свою територію, «заарештувати» їх тут і винести вирок? За літописом, правда, древляни самі полізли в пастку, бо розправившись з жадібним Ігорем Рюриковичем, вони не придумали нічого кращого, як послати до новоспеченої вдови депутацію з пропозицією вийти за їх «хорошого» князя (раз вже, мовляв, так вийшло). Але знаючи прославлені в літописах «премудростні підступності» Ольги, яка пізніше в Константинополі «переклюкала» навіть візантійського імператора («єси бо від віку блаженна Ольга іскаще мудрості все у світлі сем», – шанобливо висловився літописець), можна припустити, що це вона знайшла спосіб якось спровокувати древлян на настільки необережний демарш (наприклад, розпустила потрібні чутки).
Звичайно, княгиня діяла не сама. Люди, які копали глибоку яму на її теремному дворі, ймовірно, знали, що роблять. А вже ті «кияни», які були відправлені на другий ранок до прибулого посольства із запрошенням на почесті бенкет, тим більше. Тому що кияни анітрохи не обурилися зухвалою вимогою древлян нести їх до Ольги на своїх плечах в турі, у якій ті прибули. Значить, вони знали, що «величання» послів було підказано лукаво-глузливою княгинею. І тільки поскаржилися скрушно, що, мовляв, робити нічого, князя нашого нема в живих, а княгиня збирається заміж за вашого, «неволя є нам». І понесли. Але увійшовши на теремний двір, «абие» (раптом, відразу) кинули ладью в яму. Мабуть, сценарій був розписаний чітко і всі ролі розподілені заздалегідь. Ольга спитала, чи задоволені посли честю, і двадцять знатних простаків були поховані живими.
Подивимося на мініатюру в Радзивіллівського літопису. На ній троє кремезних добрих молодців, можна сказати, крекчучи і присідаючи, в приречених позах атлантів, волочать на плечах ладью, битком набиту древлянами, які про щось мирно розмовляють між собою. Мабуть, художник пам’ятав про те, що в Києві завжди були богатирі, і не подбав хоч якось урівняти сили нещасних «бурлак» з пригинаюючою їх непідйомною вагою. Справді, приймемо, що вага кожного древлянина умовно становить 70 кілограмів. Значить, загальна вага буде близько півтора тонн, не рахуючи ладьї. Тепер ділимо на трьох. Та сучасні українські богатирі, наймогутніші в світі, і половину такої ваги ледь піднімають! Так що ми, самі того не бажаючи, стали свідками першого світового рекорду. Але це, втім, не по нашій частині… Сама Ольга зображена на мініатюрі двічі: на майданчику терема, санкціонує що відбувається, і – співчутливо нахиляється над поваленими в яму кривдниками. Як на цій, так і на інших мініатюрах вона завжди строга і спокійна – як людина, яка вершить важливе і, зрозуміло, праве діло.
Російський історик, молодший сучасник і сподвижник Петра І, Василь Микитович Татіщев, який викладав події за деяким не збереженими до нас літописними списками (але часом доповнював текст власними коментарями), повідомив, що після описаної екзекуції енергійна правителька Києва «негайно постави» на кордоні з деревською землею «міцні застави». Щоб «древлянам ніхто відомості подати не міг». А сама до них «послала людей надійних» у відповідь з посольством. Якщо все було так, то в дію вступили нові підрозділи «служби безпеки» – сторожові дозори і групи перехоплення. Та й самі посли («надійні люди»), виходить, годувалися з того ж котла і були учасниками «гри».
Прибулі попросили відправити до Києва як сватів ще більш сановитих вельмож, інакше городяни Ольгу не відпустять. Древляни послали «кращі мужі навмисні, іже держащі Деревську землю». Коли гості прибули, їм запропонували спочатку помитися в лазні, замкнули в ній і спалили. Виконавці, очевидно, були ті ж самі. Та, втім, художники не оминули їх увагою.
Дійсно, перед нами знову трійця. Двоє зайняті тим, що підпалюють факелом наївний древлянський «нобілітет». А третій, з пишними кучерями (видно, якийсь начальник) і у витонченій позі ангела, що спустився на землю, добре знайомої по середньовічним іконам, обговорює з Ольгою хід «операції», вказуючи на палаючу «істобку». Шкода тільки, що всі ці герої – «лукаві» в буквальному сенсі слова. А у «ангела» навіть три руки. Чи то тоді була дуже поширена шпіономанія, чи то соромилися зображати агентів «при виконанні» (принаймні, таких делікатних обов’язків).
Заключний акт операції «Помста» відбувався вже на «ворожій» території. Ольга знову послала до древлян, заявивши, що хоче прийти «поплакати» над труною свого чоловіка та створити тризну (а тоді вже зможе думати і про заміжжя). Нехай древляни теж прийдуть та захоплять із собою «меду багато». Древляни знову слова проти не сказали і з’явилися до могили Ігоря, що знаходилася неподалік від Іскоростеня (Коростеня), мало не п’ятитисячним загоном. Ольга приїхала з «малою дружиною» і довго плакала за чоловіком, потім звеліла насипати над ним курган та скоїла тризну. Древляни сіли пити меди, які самі в безлічі «ізваріша». Отроки Ольги прислужували їм.
Комусь із питущих прийшла в голову цілком твереза думка поцікавитися у київської нареченої, а куди поділися їхні колишні посланці. Княгиня спокійно відповідала, що йдуть слідом з дружиною Ігоря. Помітивши, що родичі з боку майбутнього чоловіка скоро дійдуть «до потрібних кондицій», Ольга веліла отрокам «піти на ня», тобто, ймовірно, піднімати тости за їх здоров’я для прискорення процесу. А сама під якимось приводом віддалилася і дала знак дружині. П’ять тисяч древлян назавжди залишилися лежати там, де сиділи або прилягли, переможені медовим дурманом.
Заглянемо знову в історичну «книжку з картинками». На жаль, на цей раз художник щось наплутав, замість Ольги зобразив древлянського (?) Князя, перед яким стоїть плечистий «отрок», підперезаний платом, і, здіймаючи в могутній длані солідних розмірів кубок, вимовляє, очевидно, тост. (Певне, мініатюрист думав, що «жених» теж був присутній на заході. Рівно, як і приїжджав у складі першого посольства, але незрозумілим чином уникнув його долі. Ілюстратори, слід визнати, не завжди уважно читали текст.) А в цей час два інших отрока, або грід, прасують мечами: один – точно, п’яних древлян, а другий – тих, хто на чолі з князем встигли вскочити на коней, щоб помчати в Іскоростень.
Як помітили читачі, дійових осіб знову троє. Прямо якісь васнецовські богатирі. Схоже, у художника було своє тверде уявлення про те, що і як відбувалося при Ользі, і він не завжди знаходив потрібним рахуватися з літописцем. У такому випадку не можна не пошкодувати про те, що імена людей, які настільки потрудилися на благо Вітчизни все так же канули в Лету.
Ось яким чином закінчилася основна – «контррозвідувальна» – частина обширного карального плану київської княгині. Завершили справу військові, ведені малолітнім Святославом, його дядьком Асмудом і воєводою Свенельдом, – завершили вже звичайним шляхом, розбивши древлян у відкритому бою і осадивши їх столицю. Хоча для взяття і повного розтрощення ненависного племені і довелося знову вдатися до винахідливого розуму Ольги (дань голубами та горобцями коштувала древлянам пожежі та вимушеної здачі).
Цікаво, що такі впливові люди, як Свенельд і Асмуд, згадані в літописі тільки в зв’язку з військовими діями. Мабуть, їх участь в попередніх акціях Ольги не була скільки-небудь значною. Не випадково, розповідаючи про ці події, літописець назвав лише «киян», «отроків» і «дружину», тобто городян, палацових слуг і воїнів, чиї імена не мали значення, так як це були в основному прості виконавці (лише «надійні люди» Татіщева могли бути в ранзі бояр). Всі нитки багатоходової і хитромудрої контррозвідувальної операції тримала в своїх руках дуже емоційна, вольова та владна, наділена чудовою мудрістю, прозорливістю і різноманітними талантами красуня княгиня («добра Сущани зело лицем», – говорить літописець), яку по справедливості можна вважати родоначальницею вітчизняної контррозвідки.
Звичайно, ніяких «відповідних органів» на постійній основі в той час, та й багато пізніше, створено ще не було. Просто приходила, так сказати, нужда, і підбиралися потрібні люди. А відпала потреба – і вони займалися зовсім іншими, більш постійними, звичними справами. Городяни – ремеслами і торгівлею. «Отроки» – палацовими і дружинними клопотами. Старша дружина «гострила мечі» і «думала» з княгинею (але на інші теми). Це, безсумнівно, було погано. Тому що накопичений досвід не закріплювався, пропадав даремно, кваліфікація виконавців не росла, а новим поколінням доводилося все як би починати спочатку. Втім, попит завжди зустрічав пропозицію.
Автор: В. Плугін.