Переможна хода долара
У другій половині XIX ст. панівне становище в якості міжнародного платіжного засобу займав британський фунт стерлінгів. З усіх можливих суперників, що загрожували зайняти його місце, як тоді уявлялося, долар США був останнім. Сполучені Штати вважалися міжнародним боржником з досить невизначеною репутацією, оскільки не мали центрального банку і єдиної грошової системи. Домінуюче становище долар зайняв тільки в XX ст., в результаті складного ланцюга подій, що призвели до створення в США централізованої банківської структури – Федеральної резервної системи – і виникненню долара як платіжного зобов’язання федерального уряду.
Прийнята в 1789 році Конституція Сполучених Штатів не надавала федеральному уряду виключного права на емісію грошей, яким володіла в той час королівська влада в європейських країнах. Відсутність чіткого законодавства в сфері грошового обігу породила незліченну безліч різноманітних засобів платежу при повній безконтрольності з боку центру і без його підтримки. В таких ненормальних умовах законним платіжним засобом аж до 1857 року служили навіть іноземні монети, і ще в 1901 р. срібні рудники в Орегоні випускали власні монети «для комерційного використання».
Внаслідок широко розповсюджених банкрутств місцевих грошових систем випуск паперових грошей окремими штатами був заборонений. Однак ніщо не заважало їм засновувати банки, що мали право вільної емісії платіжних засобів. Штат Кентуккі, наприклад, створив приватний банк і, будучи його єдиним власником, приступив до платежів власними банкнотами. Такого роду індивідуалізм у сфері грошового обігу був звичайною практикою, що виражалося, зокрема, в появі «диких» банків і в пануванні в законодавстві штатів в цей період ідеї «вільної банківської справи», відповідно до якої будь-яка особа (або група осіб) мала право відкрити банк і почати випуск банкнот – без будь-яких ліцензій та контролю.
Відсутність загальнонаціонального банку означала, що навіть федеральному уряду доводилося або вести свої фінансові справи через приватні банки, або розраховуватися дзвінкою монетою або злитками золота і срібла. У 1840 р. президент США Мартін Ван Бурен встановив так звану Незалежну казначейську систему, що обслуговувала угоди уряду через свої відділення, розташовані по всій країні. Оскільки казначейство не було банком і не могло випускати банкноти, всі надходження і витрати уряду повинні були виплачуватися золотом або сріблом. Витрати, що перевищували податкові платежі, фінансувалися тільки за рахунок випуску державних цінних паперів, які мінялись на золото.
Громадянська війна і перші «грінбеки»
Витоки перетворень у сфері грошового обігу, проведених наприкінці XIX ст., були пов’язані з необхідністю фінансувати Громадянську війну 1861-1865 рр. Казначейство випустило спочатку «векселя на пред’явника», які, власне кажучи, не були законним платіжним засобом, але обмінювалися на золото. Однак золотий запас казначейства дедалі скорочувався і незабаром змусив відмовитися від оборотності цих банкнот, і фінансування військових зусиль тривало шляхом випуску паперових «банкнот Сполучених Штатів», забезпеченням яких була лише довіра уряду. Їх прозвали «грінбеки» («зеленими спинками») – назва, під якою долари США відомі у всьому світі і донині.
Випуск «грінбеків» був обмежений сумою 433 млн., тому зростаючі труднощі отримання кредитів і все більші витрати змусили секретаря казначейства Салмона П. Чейза ввести «свободу банківських операцій» в масштабі всієї країни. Акт про національні банки 1863 року дозволяв будь-якій групі з п’яти осіб утворювати «національну банківську асоціацію» і випускати «національні банкноти» в кількості, що дорівнює їх вкладам в облігації федерального уряду, які депонувалися у контролера грошового обігу державного казначейства.
Щоб запобігти конкуренції з федеральними паперами, що випускалися штатами банкноти обкладалися податком у розмірі 10%, що дозволило незабаром витіснити їх з обігу. Банки штатів протиставили цьому випуск платіжних чеків під забезпечення своїми депозитними рахунками, що стало вельми привабливою заміною «національних банкнот».
До кінця Громадянської війни різноманітні платіжні засоби, які представляли собою боргові зобов’язання тисяч банків штатів, значною мірою знецінилися по відношенню до «грінбеків» і «національних банкнот», оскільки хоча ні ті, ні інші на золото не обмінювалися, випуск останніх був строго лімітований. Таким чином, грошовий запас Сполучених Штатів залишався незмінним і був не здатний реагувати ні на коливання в торгівлі, ні на часті паніки, що виникали в результаті краху банків штатів, останні ж діяли на свій страх і ризик (так, наприклад, через два роки після введення свободи банківської справи в Мічигані збанкротували всі його сорок банків).
Твердий золотий стандарт долара
Оскільки Сполучені Штати були в основному країною сільськогосподарською, попит на грошові кошти був пов’язаний із закупівлею врожаю. Після його продажу вклади фермерів в банках сільськогосподарських районів росли, що призводило до браку фондів в міських банках східного регіону країни. Національна банківська система, що складалася з невеликих відділень, не мала механізму для повторного обороту надлишкових фондів, можливого в банку багатогалузевому. Більш того, за відсутності центрального банку, який позичав би резервні фонди, подолати такого роду коливання можна було тільки зміною процентних ставок або ж оголошенням про банкрутство банку. Все це разом з витоком металу в казначейство і відсутністю строгих банківських правил призвело до надзвичайної нестабільності і частим кризам.
Причину такої нестабільності деякі бачили у відсутності металевих грошей, і цей аргумент активно використовували ті, хто прагнув зробити срібло основою грошовою системою Сполучених Штатів. На захист необмеженого карбування срібних монет як законного платіжного засобу виступив Вільям Дженнінгс Брайан, який очолював «Рух за вільне срібло». Ухвалений в 1878 р. закон Бленда-Аллісона дозволив казначейству випуск срібних сертифікатів (грошових знаків, забезпечених сріблом), які з 1886 р. стали законним платіжним засобом; в той же час антитрестовський закон Шермана 1890 р. практично змушував казначейство скуповувати все срібло, що добувалось на рудниках Сполучених Штатів. У 1882 р. були прийняті аналогічні заходи і щодо золотих сертифікатів, проте жоден з цих заходів, покликаних забезпечити платіжним засобам необхідну гнучкість, результатів не дав.
Прийнята система створювала серйозні проблеми як міжнародного, так і внутрішнього характеру, оскільки коливання попиту на ліквідність могли задовольнятися лише міжнародним рухом золота, що в свою чергу створювало нестабільність у світовій монетарній системі. Особливо різко це проявилося в 1893 р., коли побоювання, що Сполучені Штати відмовляться визнати свій державний борг у золоті та оплачуватимуть його сріблом, ціна якого на світових ринках катастрофічно падала, привели до різкого відтоку золота з країни і розорення багатьох банків.
Створення Федеральної резервної системи
Відтік золота вдалося запобігти введенням Закону про золотий стандарт 1900 р. який встановив для долара міцний золотий стандарт і зажадав, щоб національні банки забезпечували золотом випущені ними банкноти. В 1899-1910 рр. кількість золота як на руках у населення, так і в казначействі майже потроїлася. Частка США у світовому монетарному золотому запасі зросла приблизно з 15 до 30%, і це сталося в той час, коли багато інших країн (Австро-Угорщина, Росія, Японія) також переходили на золотий стандарт. Оскільки зростання надходжень золота йшло повільно, його накопичення в Сполучених Штатах викликало ще більші труднощі, ніж колишній його відлив. Це пояснювалося головним чином тим, що після надходження золота в казначейство його не можна було отримати назад – воно могло використовуватися тільки для фінансування дефіциту платіжного балансу (а в той період країна мала активне сальдо). В умовах існування незалежної казначейської системи золото не могло служити основою грошової емісії або позичковим резервом.
У 1907 р. ще одна банківська криза настійно нагадав законодавцям про необхідність створення такого національного інституту, який реагував би на коливання в попиті на ліквідність якимось іншим шляхом, не залучаючи золото з-за кордону. В кінцевому рахунку прийнятим в 1913 р. Актом про Федеральну резервну систему така установа і була створена.
Відповідно до цього документа вся територія країни була поділена на дванадцять резервних округів, кожен зі своїм федеральним резервним банком, які почали функціонувати 2 листопада 1914 року. У нову банківську структуру Сполучених Штатів зобов’язані були увійти і існуючі національні банки, які, викупивши акції федеральних резервних банків, стали їх членами. Федеральні резервні банки отримали право випускати нові платіжні засоби – федеральні резервні банкноти, що були законним платіжним засобом для погашення всіх видів заборгованості та зобов’язань як банків, так і уряду Сполучених Штатів.
Нові банкноти призначалися для заміни випущених національними банками. Їх емісія забезпечувалася золотом мінімум на 40%, решта банкнот випускалися під забезпечення простими або перекладними векселями та іншими прийнятними активами, які купувалися з дисконтом у банків-членів. Така схема відповідала необхідності мати еластичні платіжні засоби, кількість яких могла розширюватися і скорочуватися відповідно до коливань торгівлі та ситуацією в банківській системі. Якщо банк – член резервної системи відчував нестачу ліквідності, він міг придбати її, дисконтувати свої активи в федеральному резервному банку свого округу в обмін на федеральні резервні банкноти.
Відносини призначуваного президентом країни Ради керуючих Федеральної резервної системи (штаб-квартира його знаходиться у Вашингтоні) з федеральними резервними банками, які належали приватним банкірам і ними ж управлялися, були досить невизначеними: залишалося неясним, хто ж, власне, ніс відповідальність за кредитно-грошову політику, оскільки за приватними банкірами зберігалося явно чільне положення.
Тим не менш, передумови для подальшого піднесення долара на міжнародній арені були тепер створені: по-перше, відбулося величезне зосередження світового золотого запасу в Сполучених Штатах, що змушувало міжнародну кредитно-грошову систему розвиватися в бік золотого стандарту, по-друге, було створено єдиний національний засіб обернення, що випускався одною установою з повноваженнями останнього кредитора.
Війна 1914-1918 рр. послабила позиції Великобританії, і в післявоєнний період повернення долара до золотого забезпечення будувалося на більш міцній основі, ніж у фунта стерлінгів. Більш того, в «бурхливі 20-ті» з розвитком радіо і появою автомобіля в економіці Сполучених Штатів після нетривалого спаду намітився різкий підйом.
Масове переміщення капіталовкладень в Сполучені Штати, викликане спочатку швидким ростом і біржовим бумом, а потім високими процентними ставками, встановленими з метою протистояти спекулятивному підйому цін на Уолл-стріт, завдало жорстокий удар міжнародній фінансовій системі, порушило стабільність обмінного курсу валют. Крах фондової біржі в 1929 р. викликав загальне розорення банків, запобігти якому Федеральна резервна система виявилася не в змозі, за цим відбулось різке знецінення інвестованих капіталів, що в свою призвело до світової кризи.
Широко поширена практика обману з боку банків, що виявилась після краху Уолл-стріт, свідчила про слабкий контроль за їх діяльністю Ради керуючих Федеральної резервної системи, про його недостатню здатність регулювати кредитно-грошову політику так, щоб запобігти розоренню навіть добре керованих банків. Здійснений тоді ряд заходів, в тому числі націоналізація золотого запасу, девальвація долара по відношенню до золота (до 35 доларів за унцію золота) і Закон про банки 1935 року, який надав Раді керуючих повноваження здійснювати дієвий контроль над кредитно-грошовою політикою, створили нарешті, систему, еквівалентну за своїми функціями європейському центральному банку.
Отже, в період між двома світовими війнами зміцнилися і внутрішня фінансова система Сполучених Штатів, і роль американського долара як міжнародної резервної валюти. Країна була вже готова підірвати реноме Лондона як світового банкіра, коли спалахнула друга світова війна позбавила Сіті його колишньої надійності і перетворила Великобританію з міжнародного кредитора в міжнародного боржника. Сполучені Штати стали головним кредитором у світі, і будь-яка країна, що бажала закупити товари для післявоєнної відбудови, повинна була купувати долари. Так долар став провідною валютою світової економіки.
Автор: Ян А. Крігел.