Слідами Ібн-Фадлана. Частина перша.
Одного разу мені прийшла думка пройти шлях Ібн-Фадлана. Вона змусила мене, професійного історика, перетворитися на менеджера. І раніше історія, насамперед, асоціювалася для мене не з тишею книгосховищ, а з подорожами за записками середньовічних авторів. Вже десять років я мандрую автостопом по містах і селах, перетинаючи пустелі і степи, в надії краще зрозуміти книги, написані мандрівниками. Для такого способу життя не потрібно великих коштів. Звичайно, не завжди мені вдавалося досягти сигнальних веж Устюрта або караван-сараїв в степах Казахстану, але в забутих Богом селищах я був радий спілкуванню з людьми, які бачили ці пам’ятники. І ось три роки тому, після «Записок» Ібн-Фадлана, я вирішив пройти шлях арабського посольства з Багдада до Середньої Волги. Саме ця книга, як я вже говорив, остаточно змінила мій спосіб життя.
Мені доводилося бувати в місцях, описуваних Ібн-Фадланом. Оазиси в Каракумах і більшість знаменитих східних базарів розташована і зараз там же, де вони були в X столітті. Глиняні купольні мавзолеї в степах Казахстану мають ту ж форму, що й тисячу років тому. Опис весілля у кочівників-огузів і калиму, що включав коня, гроші і речі, виглядав цілком сучасно. Практично не змінився зимовий одяг пастухів-киргизів (Ібн-Фадлан і його супутники, перетинаючи ранньою весною прикаспійські степи, одягалися в місцевий одяг, описавши його напрочуд детально). Кочівники в Устюрті сушать баранину про запас тим же способом, що і сотні років тому. Зберігся до наших днів навіть такий архаїчний звичай, як ворожіння над чашею «Чілка-лит».
Ось спостереження Ібн-Фадлана: «Ніхто з купців чи будь-хто інший не може здійснювати обмивання у присутності кочівників, окрім як вночі, коли вони його не бачать. І це тому, що вони гніваються і кажуть: «Цей хоче нас зачарувати, так як він втупився у воду». Однак це я знаю тепер, пройшовши шлях Ібн-Фадлана, а тоді майбутню подорож я сприймав як несподіваний вихід з простору, де панують всілякі заборони і нудні приписи.
Мені здавалося, що найважче в цій затії – відновити на сучасній карті древній маршрут. Але складність полягала в тому, щоб пройти його. Я запросив в подорож трьох своїх друзів. Це була справжня гра з пошуком і пригодами, але ми не очікували, що дорога буде так жорстко випробовуватиме нас.
Після Каракумів один зійшов, не витримавши напруги шляху, двоє інших захворіли на дизентерію. «Подорожуючи, радуєш серце, витягаєш вигоди, бачиш різні дива, чуєш про чудеса, оглядаєш міста, розмовляєш з друзями, розширюєш освіту і пізнання, множиш багатства і стан, знайомишся з людьми і відчуваєш долю», – так писав сімсот років тому знаменитий поет і шейх Сааді з Шираза. Сучасний мандрівник без перебільшення може сказати те ж саме.
Вважається, що з часу великих морських експедицій епохи Відродження подорожі втрачають свій магічний зміст. Для суспільства в цілому, очевидно, так, але не для тих, хто подорожує. Зв’язок часів нерозривний, як у давнину, так і сьогодні, заповітна мета досяжна лише в тому випадку, якщо людині, що відправилася на пошуки інших начал, вдається наблизитися до них внутрішньо.
Торгові шляхи, що служили головними каналами поширення культури, символізують «єдність і боротьбу протилежностей» – Сходу і Заходу. Про те, як «пожвавлювався» транзитний шлях в X столітті через Велику Степ, мається дуже важливе свідчення Ібн-Фадлана: жоден чужинець не міг проїхати через степи, не ставши другом одного з кочівників. У разі хвороби верблюдів або потреби в грошах купець брав у нього все, чого потребував. Кочівник отримував в подарунок одежі, перець і родзинки. На зворотному шляху купець повертав борг. Якщо ж він помирав у далекій дорозі, то кочівник зустрічав караван його одноплемінників і безперешкодно забирав свою частку. Це було справедливо. Так в давнину каравани завжди могли розраховувати на допомогу і підтримку, представники різних традицій і віросповідань знаходили спільну мову, люди допомагали людям.
Для мене ця розповідь Ібн-Фадлана під час подорожі придбала буквальний сенс. Степи Західного Казахстану – близько п’ятисот кілометрів по просторах Гур’євської і Уральської областей – я проїхав від кочовища до кочовища на попутних водовозах і бензовозах. В атласі автомобільних доріг тут взагалі не позначено ніяких доріг. Але «ставши другом одного тюрка», вірніше, погостивши в одній казахській сім’ї, я «став другом» всього степу. Мені вже не потрібно було турбуватися про провідників, житло та їжу. «Степ» включив мене в традиційну систему кочового способу життя, надавши свої ресурси для виживання, і при цьому зажадав дотримання певних ритуалів. Аналогічну ситуацію описує Плано Карпіні, посланник папи римського, який сімсот років тому мандрував в цих місцях.
Дві культури – міська і кочова, – абсолютно не схожі, існують і сьогодні. Відповідно, існують і проблеми спілкування, пов’язані з глибинними відмінностями у способі життя, сприйнятті світу, в обрядах і звичках жителів Міста і Степу. Сьогоднішній діалог між ними залежить від того, наскільки ми знаємо, розуміємо і поважаємо один одного.
Поширені стереотипи про дикі звичаї і безкультур’я кочівників на те й стереотипи, щоб позбавити нас від роздумів, на превеликий жаль. Але «подорожі позбавляють від забобонів», – свідчить середньовічна приказка.
У селі Балимері, на землі древнього Булгара, закінчувалася моя подорож. Тут з незапам’ятних часів існував грандіозний курган. У 1870-х роках археологи розкопали під ним поховання вікінга в човні. Сьогодні в цьому селі можна побачити лише залишки колись величного пагорба. Місцеві жителі називають його «Шолом». Сто років тому його висота досягала десяти метрів, а діаметр – близько ста п’ятдесяти метрів. Може бути, зведення саме цього кургану спостерігав Ібн-Фадлан?
Автор: А. Юрченко.