Історія масонів
До початку нового, XIX століття реальний соціальний потенціал масонського руху зійшов нанівець – громадська ініціатива перейшла до інших рухів, більш відповідних духу і потребам нового часу. На зміну абстракціям загального братства та всесвітньої релігії приходили конкретні політичні програми, на зміну містичним ритуалам, запозиченим у середньовіччі, – прості і функціональні структури масових партій. І, тим не менш, масонство вижило, вижило, насамперед, завдяки своїй таємничості в поєднанні з аполітичністю. До речі, таємничість, конспіративність теж були скоріше ритуалом, ніж дійсністю: французька поліція знала про ложі все, що хотіла знати, а коли Олександр I побажав заборонити масонство в Росії, воно мирно згасло на довгі десятиліття, не зробивши ні найменшої спроби боротися за самозбереження в підпіллі.
Масонські ложі поступово перероджувалися в свого роду закриті клуби – місця для, як зараз прийнято говорити, «неформального спілкування» представників різних, не тільки дружніх, але часто і відкрито ворожих політичних угруповань. Що стосується звичайних громадян, далеких від політики, то хіба не варто часу і грошей за можливість називати своїм побратимом якусь знаменитість?
У цій новій модифікації елітарних клубів ложі відродилися і в Росії, і випадково масонство тут переживало друге народження на початку XX століття – одночасно з пожвавленням суспільного життя і появою легальних політичних організацій європейського зразка.
Але іронія історії полягала в тому, що саме ті особливості масонства, які дозволили йому вижити в умовах, що змінилися, накликали на нього і цілий шквал всіляких нападок – шквал абсолютно не відповідний по потужності реального значення «вільних каменярів» в XIX і XX столітті. Ритуальний і театральний фасад, що давно вже не приховує нічого серйозного, породив безліч спекулятивних і шарлатанських тлумачень в стилі того ж Каліостро, тільки спрямованих не на піднесення масонства в очах навколишнього натовпу, а, навпаки, на всіляке його чорніння.
Середньовічні легенди виявилися вивернуті навиворіт : шарлатани-масони «доводили» прямий зв’язок їх організації з Господом Богом, а такі ж шарлатани – їх противники, – механічно замінюючи Бога на сатану, покладали на «каменярів» відповідальність за будь-які громадські потрясіння. І перш за все (оскільки честь винаходу антимасонської міфології належить католицькій клерикальній реакції) – за «безбожну» і «жахливу» Велику французьку революцію. Ось характерна для творів такого роду назва книги Августина Баруеля, перекладена на російську мову: «Волтеріанці, або Історія про якобінців, що відкриває всі противо християнські зловмисництва і таїнства масонських лож, що мають вплив на всі європейські держави».
«Друге народження» антимасонської міфології автор «Невидимих імперій» датує сімдесятими – вісімдесятих роками XIX століття, коли «легенди XVIII і XIX століть самим химерним чином переплелися з міфами реакційного націоналізму, який набирав силу у всіх великих європейських країнах. Шовіністам потрібен був ворог, в Німеччині їм ставав француз, у Франції – німець, але справді міжнародною стала кампанія проти євреїв, з якими якимось незбагненним чином стали асоціювати масонство. Незбагненне, природно, з точки зору здорового глузду – первісне мислення авторів книги «Франкмасонство – синагога Сатани» і тому подібних творів, що працювали по іншим специфічним законам. Ні, це зауваження – не полемічна метафора, відповідний психологічний експеримент був проведений відомим французьким літератором і публіцистом Лео Таксілем.
Таксиль і його приятелі проробили наступне: протягом дванадцяти років вони опублікували цілу бібліотеку (тисячі сторінок) відверто пародійних «антимасонських» творів – «Диявол в XIX столітті», «Масонські вбивства», – де живописався і диявол, головуючий на зборах в ложі, і якась молода особа, що вийшла заміж (!) за Асмодея і відправилася з ним на Марс, і таємничі вбивства, нібито скрізь і всюди чинені масонами. На підтвердження пред’являвся … шматок хвоста біса Молоха? Як не дивно, все це знущання не тільки було прийнято на віру, а й принесло веселій компанії визнання, гроші і великий авторитет в «антимасонському» середовищі, один з них навіть отримав за свою діяльність орден.
Сподіваюся, читач отримає задоволення від цієї історії, дуже докладно викладеній в книзі, але найцікавіше не сама містифікація і не її скандальне викриття, а те, наскільки мало цей «розіграш століть» вплинув на подальшу долю антимасонських міфів. Прийшовши до тями від сміху, Європа почула продовження тих же байок.
А дехто з російських чорносотенців як ні в чому не бувало і на початку XX століття продовжував посилатися на праці Таксіле як на достовірне джерело відомостей про масонство. Потім ті ж антимасонські міфи використовував Гітлер («всесвітня єврейсько-масонська змова проти Німеччини»), але вони пережили Третій рейх, а зараз черговий раз змінили ідеологічний камуфляж. До них звертаються ультраправі угруповання в різних країнах світу.
Але й не тільки вони. Давайте-но процитуємо «Релігійне забарвлення цієї (масонської) ідеї говорить про те, що біля її витоків стояли жрецькі корпорації давньосхідних держав. Ці корпорації стикалися з конкуренцією інших груп панівного класу. Для боротьби з ними за владу і для надійного придушення експлуатованих і були розроблені принципи створення організації, на яких будується сучасне масонство. Вищі ступені масонської ієрархічної драбини можуть займати лише Левити – «коліно» служителів культу в храмі Соломона (Левити існують дотепер). Саме Левити здійснювали ідеологічний зв’язок між іудаїзмом і давньосхідними релігіями. Вони зіграли першорядну роль у створенні організації “вільних каменярів”».
Що це за нісенітниця? Хто її автор? Каліостро, який, як відомо, запросто розмовляв з Ісусом Христом і часом втрачав орієнтацію в часі і просторі, що Англія ХVIII століття, що Стародавній Схід все єдино? Або Таксиль? Ні, не схоже – стиль сучасний.
Не буду далі містифікувати читача – уривок взятий із збірки «За лаштунками видимої влади (Москва, «Молода гвардія», 1984 рік. с. 147). Цікаво, що таким чином до числа «Левитів» виявилися віднесені і вже згаданий Філіп Орлеанський, і брати Наполеона, Жозеф і Люсьєн Бонапарти, і Карл ХІІІ король шведський, і інші короновані або близькі до трону особи, що займали якраз «вищі ступені масонської ієрархічної драбини».
Є. Б. Черняк, як вже зазначалося, не вступає в пряму полеміку з такого роду сумнівною публіцистикою. Але сума фактів, викладених у книзі, дозволяє зробити ряд висновків, не позбавлених, як мені здається, публіцистичного звучання: 1 ) масонство ніколи не було і не є сьогодні єдиною, централізованою організацією з конкретною політичною програмою, а тим більше – силою, здатною надавати узгоджений вплив на світову політику, 2 ) не існує достовірних свідчень якихось або особливих зв’язків між масонством і сіонізмом, хоча, поряд з католицькими, англіканськими та іншими ложами, і існують кілька лож єврейської орієнтації, ніякого особливого впливу вони не мають, 3 ) також немає доказів діяльності масонства в колишньому Радянському Союзі (відповідно, всі поширювані з цього приводу «викриття» не більше достовірні, ніж «справи» «промпартії», «військових змовників», « лікарів-шкідників» і т. д.)
А масонство … Що ж, ще на самому початку минулого століття А. Мезіер, автор виданої в Санкт-Петербурзі в 1906 році книги «У пошуках правди і сенсу життя», висловив про нього тверезе і зважене судження «В даний час, – писав він, – масонські ложі з їх таємницею, з їх порожніми, смішними і непотрібними обрядами здаються нам чимось потворним і дивним, але… в свій час вони мали сенс і значення у російському житті: вони були першою пробою російської громадськості».
Автор: І. Смирнов.
P. S. І трішки іронії для можливих російських відвідувачів: знайте, недавній український майдан теж організували масони з бандерівської ложі.