Обличчям до обличчя з древнім Псковом. Частина друга.
Значить, подумала я, треба переглянути стовпці XVII століття. Правда, тепер вони вже виглядають інакше: документи розгорнуті, частково розклеєні і складені в картонні папки. Але історики, звичайно, як і раніше називають їх стовпцями… Розшук серед таких матеріалів – робота неймовірно трудомістка й копітка. По Пскова є 123 папки, а в кожній з них – по 300-350 листочків, тобто всього близько 127 тисяч листів!
І тут адже немає ніяких підручних засобів, не запропонуєш ніякого вдосконалення: залишається тільки терпляче, крок за кроком продиратися крізь нетрі вицвілих рядків.
Минали дні. У бік відкладена вже гора папок. Там – самі пересічні справи XVII століття і … ніякого натяку на старовинні документи. Ще партія папок, ще, і ось в одній – земельна суперечка Спасо-Мірожського монастиря – того, якому належала одна з раніше відомих грамот. Суперечка йде про ділянку землі поблизу монастиря, і раптом запис: «Так поклав монастирський стряпчий на тое ниву даную і з тое даной узятий до справи список, а в списку написано: Се купісе Анфімієм і у Тимофія ниву …»
Весь навколишній світ відразу потьмянів: немає сумніву, це – список з невідомого досі першотвору! Тільки в XIV-XV століттях псковичі вживали такий своєрідний оборот – «с е к у п і с е» , тобто і ось купив те-то і те-то. Тільки так складалися купчі XIV-XV століть. А ось і опис звислої свинцевої печатки, яка скріплювала оригінал грамоти, – печатка псковська вотчини великого князя Івана Васильовича всієї Русі. Така печатка була у вжитку в Пскові з 1469 по 1505 рік.
Значить, шлях пошуків правильний, і заради цього можна переглянути всі 127 тисяч документів, списаних квапливими нерозбірливими почерками, стертими і пожовклими від часу. І дійсно, кожен тиждень додавався який-небудь новий старовинний документ, тому в архів я йшла, як на свято. А один день був особливо вдалим. Взяла я стовпець №154 – спірна справа про землі між Успенською церквою з Завелічье і Успенським монастирем з Полоніща. Кожен претендував на землі поблизу міста Острів. Звичайний розгляд, аркуші з чолобитними сторін, опитування свідків, жовті паперові листочки XVII століття… але що це? До чергового листка приклеєна грамотка на пергаменті, написана стародавнім почерком XV століття, який історики називають напівстатутом.
Грамота скріплена справжньою свинцевою печаткою. Так це ж оригінал XV століття! Єдиний справжній псковський земельний документ XV століття! Містився в ньому духовний заповіт Лкіліни, дружини псковського намісника князя Федора. Землі, двори, будинки, коштовності, дорогий одяг з хутра та заморських тканин заповідає ця бояриня своєму чоловікові, родичам, монастирям.
Чому ж оригінал опинився в справах XVII століття, адже зазвичай там залишався список, а оригінал піддячих повертали власникові? Цього разу писар порушив порядок: ігуменя Успенського монастиря слізно скаржилася пізніше в Помісному наказі на «неправе Писцовій вершеніе», на те, що у неї відібрали цінний документ і тепер їй нічим доводити свою правоту. Але справу зроблено, справжня грамота вклеєна в стовпець і відправлена до Москви в Помісний наказ. Монастир програв судову справу, а історичній науці надана неоціненна послуга…
І, нарешті, переглянута остання папка. Ось підсумки: знайдено 30 нових псковських документів XIV -XV століть! Ці документи дозволять іншими очима поглянути на історію земельних відносин в Пскові в XIV -XV століттях. Однак перш потрібно матеріал підготувати для наукового аналізу встановити час складання документа, знайти землі, що згадуються в них, пояснити значення вийшлих нині з ужитку і діалектних слів і т. д.
Багато грамот містять такі відомості, які допомагають не просто віднести її до такого-то століття, але і встановити майже точну дату. Ось приклад: грамота свідчить про те, що жителі села Велике Поле – великопольські сябри – віддали землю під монастир старця Євфросинія і ігумену Ігнатію. Ігнатій був присвячений в це звання в 1460 році, отже, і грамота, де він вже названий ігуменом, була складена не раніше 1459 року. Але потрібна ще й інша крайня дата. Грамота також сама відповідає на це питання: у ній сказано, що свідком угоди був псковський посадник Максим Ларіонович. А він помер в 1465 році, і, значить, грамота була складена між 1459 і 1465 роками.
Не відразу можна визначити місця і землі, які записані в грамотах. Вони знаходяться в різних районах Псковської землі, в десятках кілометрів один від одного. Наприклад, якийсь пскович по імені Осип мав землі в гирлах, в місці впадання річки Великої в озеро Псковське, поблизу церкви св. Миколая. Володіння псковича Микити Хова розташовувалися близько цвинтаря Вибути. Дружина псковського намісника князя Федора Ліліна мала вотчину в сім дворів і половину млина за містом Острів, на річці Ряду. У трьох кілометрах від гирла Ряди до наших днів уціліли руїни старовинного млина, згаданого в грамоті.
Часто йдеться про маленькі села, вже не існуючі у наш час, про річечки і гірки такі невеликі, що їм часом не дано і назви. Але знайти їх потрібно, бо тоді старовинний документ стає зрозуміліше: незнайоме, незрозуміле слово виявляється назвою річки чи містечка, визначаються розміри земельних володінь. А як цікаво просто обійти ці старовинні землі, які ділили, міняли, продавали і дарували стародавні псковичі! На допомогу приходить історична географія.
Мені була потрібна дуже докладна карта Псковської землі і обов’язково така, де збереглися б старовинні назви. Самою зручною картою виявилися генеральні повітові плани другої половини XVIII століття. Гордість імператриці Катерини II – генеральне межування земель супроводжувалося складанням найдокладніших повітових планів. Всі річки, потічки, озера, болота, навіть найменші населені пункти були нанесені на них. За ним лише і можна відшукати землі, згадувані в старих грамотах.
Плани генерального межування складені у великому масштабі: одна верста в англійському дюймі. Розміри їх величезні. Наприклад, план Гдовського повіту займає площу близько 12 квадратних метрів. Щоб працювати над ним, потрібно розтягнути його на декількох складених разом великих столах. Очі розбігаються, коли шукаєш на такому просторі – серед моря сіл, селищ і річок з притоками – один невеликий район, що займає площу не більше 40-50 квадратних сантиметрів. Не раз обійдеш його колом і прочитаєш масу назв в пошуках маленького села, про яку старовинний документ стверджує, що стоїть вона на річці Насердіце. Вона-то і згадується в заповіті якогось старости. Але річки з такою назвою на плані немає, та й село назване по-іншому. Очима намацуєш схожі назви. Увагу привертає озеро Серж: з нього витікає річка, в XVIII столітті – Безіменна. А може бути, це і є стара Насердіца? Поруч, на північ від озера, на плані вказана Чорна ріка – вона названа в грамоті XIV-XV століть. Тут же – Біле озеро, також згадується в старовинному документі. Значить, сумнівів немає, у грамоті йдеться саме про ці землі.
Але в ній згадуються «городяни», які ділять землю з монастирем . Яке ж місто з городянами могло бути на цьому місці – в глухому лісовому краю? Карта знову відповідає на питання: поруч з річкою Насердіцей було село Городня, жителів її і називали «городяни».
Далі буде.
Автор: Л. Марасінова.