Вони намагалися допомогти Наполеону або операція «Наутіліус»

перший підводний човен

У 1800 році творець пароплава Роберт Фультон представив першому консулу Французької республіки Бонапарту проект підводного човна «Наутілус», призначеного для боротьби з англійським флотом. Консул зацікавився і наказав видати винахіднику 10 000 франків на подальші досліди. Приєднавши до цієї суми всі свої заощадження, Фультон за рік побудував і випробував «Наутілус». Але … Офіційні особи тодішньої Франції вважали підводну війну віроломною, несумісною з військовою честю. Наполеон охолов до підводних човнів і за поданням морського міністра відкинув всі пропозиції Фультона.

Новоспечений імператор не міг у той час припускати, що за іронією долі саме використання підводного човна буде покладено в основу останньої спроби організувати його втечу з острова Святої Єлени. Спроби, яка буде плануватись двадцять років по тому.

15 липня 1815 року англійський військовий корабель «Беллерофон» покинув французький порт Рошфор і взяв курс на Англію. На борту «Беллерофон» перебував імператор Наполеон I, який відрікся від престолу. Хірургом на кораблі був такий собі пан на ймення Баррі О’Міра, колишній армійський лікар, звільнений з армії за участь у дуелі. Короткого переходу до Англії виявилося достатньо для знайомства між колишнім імператором і корабельним хірургом. У результаті через півмісяця, коли Наполеон вступив на борт фрегата «Нортумберленд», О’Міра супроводжував імператора в якості лікаря на острів Святої Єлени. Так Наполеон зустрівся з одним з трьох англійців, які через п’ять років спробують організувати його втечу з далекого острова.

Наполеон

Жовтня того ж року «Нортумберленд» прибув на острів Св. Єлени, у південній частині Атлантичного океану. Його площа – 122 квадратних кілометри. Найближчий порт західної Африки знаходиться в 2200 кілометрах, до узбережжя Південної Америки ще більше – 3150 кілометрів, до Англії – 8300. Військовий гарнізон Св. Єлени складався з трьох полків піхоти, загону драгунів і п’яти артилерійських батарей – всього 3000 чоловік, не рахуючи місцевої міліції. Недарма острів у той час називали найбільш недоступним місцем у світі – легким для оборони і важким для нападу.

Незважаючи на все це, Наполеону вдавалося підтримувати таємний зв’язок зі своїми прихильниками в Європі та Америці. Спроби організувати втечу Наполеона слідували одна за одною.

У листопаді 1820 року капітан одного із човнів Ост-Індської компанії запропонував влаштувати втечу імператора. Він обіцяв вислати шлюпку до будь-якого заздалегідь обумовленого місця узбережжя і доставити Наполеона на свій човен. Після деяких роздумів імператор передав через Монтолона, що дякує капітану за відданість і вірить в успіх його плану, але відхиляє пропозицію. Важко сказати, що послужило причиною відмови. Хоча всі роки заслання Наполеон говорив оточуючим, що не хоче бігти, є відомості, що він обговорював і уточнював деталі іншого плану втечі, на чолі якого стояв його брат Жозеф Бонапарт.

Брат Наполеона очолив бонапартистів, які втекли після 1815 року до Америки. За допомогою своїх прихильників і декількох американців він почав планувати порятунок засланця імператора. План передбачав ряд одночасних операцій у різних частинах земної кулі і був прямо-таки грандіозним.

Шість кораблів, маючи на борту 2000 осіб, беруть курс на острів св. Єлени. При підході до острова 74-гарматний корабель і дві шхуни пов’язують боєм англійські крейсери. У цей час інші шхуни висаджують в трьох точках узбережжя десант. Перша група відволікає на себе основні сили гарнізону. Друга штурмом опановує фортом в центрі острова. Третя група на самому швидкохідному кораблі приховано висаджується на берег і звільняє Наполеона. Потім передбачалась висадка імператора у Франції, в Шербурі.

План не був здійснений. Один з прихильників Жозефа Бонапарта виявився англійським агентом. У липні 1817 року він передав до Лондона донесення з докладним викладом всього плану втечі. Копія цього донесення до сих пір зберігається в Британському музеї. В результаті доносу кілька змовників були арештовані в Пернамбуко в листопаді 1817 року. Невтомний Жозеф Бонапарт переробив план. До складу експедиції для перевезення військ включили пароплав. Але коли підготовка підійшла до кінця і ескадра вже готувалась до відплиття, настав травень 1821 року. Наполеон помер…

Мабуть, більш реальним був інший план втечі Наполеона, який розроблявся одночасно з планом Жозефа Бонапарта. Головою і організатором підготовки втечі імператора за допомогою підводного човна був уже знайомий нам лікар Баррі О’Міра.

«Технічним керівником» підготовки втечі мав стати Том Джонсон, відомий англійський контрабандист і … винахідник. У 1820 році Джонсон будує підводний човен, озброєний міною з годинниковим механізмом. Він збирається підпірнати на човні під ворожий корабель, прикріплювати до днища за допомогою спеціального штопора міну, попередньо встановивши на годинниковому механізмі час вибуху. Підводний човен проходить успішні випробування, але Британське адміралтейство відмовилось від подальших випробувань, так як визнало цей метод ведення війни «занадто диявольським».

Якраз в цей час з Джонсоном зближується О’Міра. Він і ще один невідомий англієць знайомлять колишнього контрабандиста з планом звільнення Наполеона. За цим планом спеціально побудований підводний човен протягом 70 днів здійснює в надводному положенні, під вітрилами, перехід до острова Св. Єлени. Останню ділянку шляху, щоб уникнути виявлення англійськими крейсерами, човен долає в темний час доби. Поблизу острова човен занурюється і в підводному положенні наближається до заздалегідь обумовленого пункту узбережжя; там спливає і приймає на борт Наполеона. Потім знову занурюється і таким же способом іде за межі контрольованої англійцями зони, де знову спливає і під вітрилами слідує до Америки.

На початку 1821 року Джонсон приступив до спорудження підводного човна на одній з суднобудівних верфей Англії. Може здатися дивним, що спорудження йшло саме в Англії, де, здавалося б, легко було розкрити всю змову. Але це був тонкий психологічний маневр. По-перше, уряд Англії вважав свою країну не тим місцем, де можна було очікувати змови на користь Наполеона. По-друге, в той час багато англійських портів охоче переобладнували морські кораблі для перевезення контрабанди. Щоб приховати контрабандний чай, шовк, тютюн, французький коньяк і т. п., човен обладнували подвійним дном, фальшивими перебираннями та іншими схованками. Тому дуже легко було видати споруджуваний підводний човен за човен для перевезення контрабанди; цього було достатньо, щоб не викликати жодних підозр у робітників і виключити просочування відомостей про човен за межі верфі.

підводний човен

На цей раз підводний човен перевершував за розмірами попередні. Його довжина досягала 30 з гаком метрів. Зовні він мав виглядати як вітрильний корабель. Човен мав дві щогли. При необхідності щогли і вітрила швидко забиралися в спеціальні поглиблення в палубі. Зовнішній корпус, мало відрізнявся від звичайного корпусу парусника, виготовлявся з дерева. Всередині зовнішнього дерев’яного корпусу знаходився міцний сферичний корпус з міді. Внутрішній корпус міг витримувати зовнішній тиск води на глибинах до 20-25 метрів. Простір між зовнішнім і внутрішнім корпусами використовувався як баластні цистерни. Приймаючи в баластну цистерну забортну воду, човен занурювався. Варто було воду видалити, як човен спливав.

На відміну від сучасних підводних човнів глибина занурення регулювалась не горизонтально рулями, а спеціальним гребним гвинтом, що обертається у горизонтальній площині (як у вертольота). Для руху під водою служив інший гребний гвинт. Обидва гвинта приводилися в обертання вручну, екіпажем човна. Перископа, звичайно, не було. Він з’явився лише через 75 років.

Замість перископа на човні Джонсона була міцна рубка з товстостінними скляними ілюмінаторами. При спливанні над водою показувалась верхня частина рубки з ілюмінаторами через які можна було спостерігати навколишнє оточення.

У підводному положенні човен йшов наосліп, за компасом, шляхом розрахунків. Під водою він міг перебувати більше 12 годин. Враховуючи розміри внутрішнього об’єму човна, можна припустити, що таке довге перебування під водою могло бути забезпечено тільки за рахунок використання стисненого повітря. Стиснене повітря було необхідне і для продування баластної цистерни при спливанні. До травня 1821 року будівництво підводного човна було завершено, але смерть Наполеона зруйнувала і цей оригінальний план втечі.

О’Міра і Джонсон були не єдиними, кому прийшла думка використовувати для організації втечі Наполеона зі Св. Єлени підводний човен. 25 січня 1818 року адмірал Племпін, командувач ескадрою, яка охороняла острів Св. Єлени, доносив Адміралтейству, що одержав відомості про підготовку втечі імператора. За планом змовників вітрильний корабель повинен був взяти в Бразилії на борт залізний підводний човен з екіпажем з 6 чоловік, доставити його до острова, в декількох милях від берега спустити на воду і потім знову прийняти разом з Наполеоном. Відомостей про сам підводний човен – чи був він побудований і чи мав до нього якесь відношення Джонсон – не збереглось. Можливо, човен міг спроектувати один з французьких морських офіцерів, що бачив випробування «Наутілуса» на Сені або познайомився з кресленнями Фультона в архівах морського міністерства Франції.

Наутілус

Важко сказати, вдався б хоч один з планів втечі Наполеона, якби не його смерть в 1821 році. Гадати про це не варто, цікаво лише, що до планів втечі притягувалась «ультрасучасна» техніка тих часів, яка практично увійшла в життя набагато пізніше.

Автор: С. Новосьолов.