Ким насправді були піонери
Всі люди віком трошки по старше і яким ще «пощастило» пожити у Радянському союзі чудово знають, хто такі піонери, оті молоді хлопці та дівчата у червоних краватках, які колись ходили строєм на першотравневі (і не тільки) паради, вірно (чи майже вірно) слідували завітам «вічно живого» дідуся Леніна, та героїчно переводили бабусь через дорогу (навіть якщо бабусям не треба було нікуди переходи). «Пионер – всем ребятам пример», – якось так колись говорив популярний радянський лозунг. Навіть я, хоч вже і не жив у піонерські часи, але пригадую гарну дитячу гру «Вожатий, вожатий, подай піонера». Хоча молодь вже напевно не знає цієї гри, а було весело. А от що цікаво, піонери – це далеко не тільки молоді люди радянських часів, і взагалі справжні піонери не мають нічого з спільного з нашим нещодавнім комуністичним минулим, так само як справжній французький шансон не має нічого спільного з тим вульгарним блатняком, який у нас чомусь назвали тим словом. А все-таки, як же виглядали справжні піонери? Уявімо…
Уявімо, дикі американські прерії, на дворі 18-те століття, по дорозі, хоча ні, ще ніякої дороги як такої і не має, по великому американському бездоріжжю їде колона возів, попереду гарцують чоловіки на конях, на голові видніються ковбойські капелюхи, за плечима – рушниці, у возах сидять жінки з дітьми – це переселенці на захід Америки. І саме ці хоробрі люди є справжніми піонерами-першопрохідцями, які у пошуках кращого життя мандрують все далі і далі на захід, туди де сходить сонце…
З відкриттям американського континенту, до нього одразу потяглись натовпи білих емігрантів з ледь не з усієї бабці Європи. Прості бідні люди, які не змогли зреалізувати себе на старому континенті, в Америці сподівались знайти своє щастя, серед них було чимало ідеалістів-романтиків, шукачів пригод, затятих авантюристів, а то і зовсім відверто кримінальних елементів, які пливли до Нового світу, рятуючись від європейського правосуддя. Тож зовсім не дивно, що дуже скоро на східному узбережжі нинішніх Сполучених Штатів повстали перші американські міста, які сьогодні перетворились на величезні мегаполіси: Нью-Йорк, Бостон, Філадельфія. А от у 18 столітті нині велетенський Нью-Йорк по сучасним міркам був якимось «селом без сільради», на Манхетені (там, де зараз стоять хмарочоси) колись були маленькі дерев’яні будиночки барачного типу. А центром культурного життя міста, був будинок із знаковим написом «Saloon», з якого періодично долинали постріли, це американські ковбої з’ясовували свої стосунки.
І вже якось так сталось, що на східному узбережжі стало доволі тісно, тим більше коли ледь не щотижня сюди прибували нові кораблі з європейськими іммігрантами. В той час як на заході були величезні не дослідженні землі, плодючі грунти, соковиті пасовиська для худоби, ласий шматок для не одного американського фермера. Тож колонізація дикого заходу (який тоді справді був ще тим диким) не заставила себе чекати і на захід по тихенько, але впевнено потяглись каравани переселенців. Цю колонізацію самі американські колоністи романтично називали «великий трек», а себе піонерами, що іншими словами означало – першопрохідцями.
Себто піонери – це просто люди, які першими ступили на якусь нову територію, на яку до них раніше ніхто ніколи не ступав, люди, які перші щось відкрили, піонери присутні у всіх галузях науки і техніки, скажімо всі великі вчені та винахідники були піонерами науки, піонером також був американський астронавт Нейл Армстрон, який перший ступив на поверхню місяця. Може колись у далекому майбутньому, коли ми навчимось будувати космічні кораблі і полетимо до інших галактик та нових планет, які теж виявляться придатними для життя, люди, які ризикнуть їх освоїти стануть самими справжніми піонерами та відчуватимуть духовний зв’язок з американськими піонерами 18-го століття.
Але повернімось до наших американських піонерів-колонізаторів, їхня мандрівка на захід американського континенту частенько була пов’язана з самого різного роду небезпеками: тут вам і всілякі природні катаклізми, якими багата американська земля: торнадо, смерчі, і американські індіанці (які насправді справжні американці). Останні іноді вельми полюбляли зробити незадачливим піонерам секір бошку, прикрасивши свій вігвам кількома (а може і не кількома) знятими скальпами білих людей. Останніх я цілком розумію, вони собі жили не тужили на цих землях на протязі багатьох віків, а тут звідкись взялись ці білі «руссо турісто» із своєю незрозумілою мовою, дивним одягом, озброєні якимись стріляючими палицями, зате у білих диваків була з собою «вогняна вода»[1. «Вогняною водою» індіанці називали самогон, а то і просто спирт, який американські піонери-переселенці часом полюбляли «залити за комір». ], цей диявольський напій, який не одного індіанця довів до божевілля.
Американські піонери ніколи не були пай-хлопчиками, ніколи не переводили бабусь через дорогу, не збирали макулатуру та не ходили на мітинги, це були небриті чоловіки-авантюристи, безмежно хоробрі і часом такі ж безмежно жорстокі, свободолюбні люди, які не визнавали над собою жодної влади і в разі чогось самі могли постояти за себе. Благо рушниця – найвірніша подруга будь-якого американського піонера завжди була під рукою. Їх життя не було легке, зате романтичне та сповнене пригод…
Лишень у 1920 році їхній романтичний образ був скомунісчений дідусем Леніним і відтак піонерами стали називати молодих ідейних комуністів, а потім і всіх радянських дітей, яких добровільно-примусово робили піонерами. Але то вже були зовсім інші піонери, та зовсім інша історія…
Автор: Павло Чайка, головний редактор історичного сайту Мандрівки часом
При написанні статті намагався зробити її максимально цікавою, корисною та якісною. Буду вдячний за будь-який зворотний зв'язок та конструктивну критику у вигляді коментарів до статті. Також Ваше побажання/питання/пропозицію можете написати на мою пошту pavelchaika1983@gmail.com або у Фейсбук.