Як американці Радянський Союз будували

Завод

Останнім часом серед ЗМІ нашого північного сусіда в кращих радянських традиціях знову стало прийнято нещадно критикувати «загниваючий захід», «ворожу імперіалістичну Америку», «розпусну Європу» та водночас славити «славетне радянське минуле». От тільки сучасні російські пропагандисти умовчують про одну маловідому сторінку історії Радянського Союзу – одна з його основних колон, можна навіть сказати фундамент цієї тоталітарної наддержави – масова індустріалізація, яка проводилась у 30-х роках минулого століття, була б попросту неможлива без активної участі та допомоги американських спеціалістів.

Так-так, стосунки між Радянським Союзом та Заходом були далеко не такими однозначно чорно-білими, як то малювала тодішня радянська пропаганда і офіційна радянська ж історія. Насправді ці стосунки були сірими (зрештою, як і більшість історичних процесів, які можуть нам здаватись чорними або білими, а вони-то сірі). Звісно, з самого початку жовтневої революції та утворення Радянського Союзу західні держави не були у захваті. Білий рух, на який спершу робили ставку Англія та Франція, не виправдав надій. Особливо незрозумілими були для прагматичних європейців дії білого генерала Денікіна, який замість того аби всі свої не надто численні сили кинути на боротьбу з більшовиками, раптом заявив про «Єдіну Неделіму Россею» і з ентузіазмом почав воювати з українськими військами Петлюри, а пізніше ще й відхопив смальцю від бравих хлопців ексцентричного анархіста батька Махна.

Самі більшовики в ході громадянської війни теж не ловили гав, а всіляко намагались укласти мирну угоду з країнами Заходу та налагодити економічну співпрацю. І ось 13 січні 1919 року відбулась зустріч у Лондоні радянського дипломата Літвінова із радником американського посольства Вільямом Батлером. Радянський дипломат заявив, що більшовики в обмін на мир готові визнати іноземні борги, припинити пропаганду світової революції, оголосити амністію противникам більшовизму і надати право на самовизначення Польщі, Фінляндії та Україні.

А вже 17 листопада 1920 року тодішній британський прем’єр-міністр Ллойд Джордж заявив про необхідність економічної співпраці з Радянським Союзом: «Більшовики готові платити золотом, а ви не хочете його брати. Але чи торгуємо ми з людожерами з Соломонових островів?» Фактично це було своєрідне визнання Радянського Союзу країнами Заходу.

А 21 листопада 1920 року керівництво СРСР пішло не безпрецедентний крок – ухвалило декрет про концесії. Очевидно тут потрібна маленька довідка – концесія – це договір на підставі якого уряд або місцеві органи самоврядування передають на певних умовах чужоземцям або іншим державам право експлуатації лісів, надр, підприємств і т. ін. Саме так, керівництво новоствореної радянської держави воліло передати кмітливим іноземцям (насамперед англійцям та американцям) свої природні ресурси, корисні копалини, заводи, збудовані ще за царських часів. І це був таки своєчасний крок, адже групка більшовиків та чекістів, що зненацька прийшла до влади, про яку ще декілька років тому могла навіть не мріяти, ніяк не була готова вести господарство. Ленінське гасло: «ми старий світ зруйнуємо, щоб новий збудувати» – реалізовувалось тільки в першій частині – руйнувати було легко, весело, та приємно, а от будувати…

Американські та англійські підприємці також почули вигоду, і незважаючи на те, що не було відомо, чого слід чекати від цих більшовиків (які ще й до того демонстративно декларували ворожість до «клятих капіталістів») бажання наживи пересилило страх. І як казав колись римський імператор Веспасіан: «Гроші не пахнуть». Одним словом, на кінець 20-х років минулого століття у Радянському Союзі було 350 промислових і торговельних іноземних концесій.

Та тут стався черговий виток історичного процесу, групу «Троцького – Зінов’єва» було усунуто від влади СРСР, яку цілковито прибрав до своїх ціпких лап рук товариш Сталін. Одним з його перших кроків стало скасування іноземних концесій і всі іноземні підприємства на радянській території знову опинились у радянській власності. Але незважаючи на це Сталін зовсім не цурався залучати західних спеціалістів, висококваліфікованих інженерів до проектування своїх заводів. Кадри вирішують все, особливо коли ці кадри із США.

Ось вам реальний історичний приклад – жив-був талановитий американський архітектор та інженер Альберт Кан, і не просто собі жив-був, він був справжньою зіркою американського промислового проектування. Його фірма будувала заводи для таких знаних компаній як Packard, Ford. І от у 1929 році в сам розпал великої економічної депресії фірма Кана отримує вигідне замовлення на проектування Сталінградського тракторного заводу (трішки пізніше, під час другої світової війни цей самий завод активно кліпатиме танки). Завод було спершу спроектовано та побудовано у Чикаго, потім його розібрали, перевезли в СРСР та знову зібрали на тому місці, де він стоїть і зараз.

Сталін задоволений роботою уклав нову угоду, за якою фірма Кана стала головним проектувальником та консультантом радянського уряду з промислового будівництва. Загалом фірмі Кана було надано замовлень на 2 млрд. тодішніх доларів, вельми немалі гроші й по сучасним міркам, а по тодішнім то був просто клондайк. З 1929 по 1932 рік фірма Кана спроектувала та побудувала 521 радянський завод. Задля координації роботи до Москви був відправлений брат Альберта Кана – Моріс Кан та з ним ще 25 кращих американських інженерів. Для них було створено спеціальний інститут «Держпроектбуд», а роботу американських фахівців забезпечували додатково 1500 радянських працівників.

Серед радянських заводів, збудованих за допомогою американців на території нашої країни можна відмітити Запоріжсталь, чимало заводів у Донецькій та Дніпропетровській області.

Окремого висвітлення заслуговує питання – як жили американські спеціалісти у Радянському Союзі. Мабуть весело та шоковано водночас. Розповідають байку про те, як американці уклали між собою парі, на тему – скільки часу радянські будівельники даватимуть згоду мішати бетон власними ногами.

Американські інженери були шоковані умовами праці в Радянському Союзі. “Замість екскаваторів – землекопи, замість бетономішалок – дерев’яні ящики, замість транспортерів та електричних підйомників – люди, які перекидають цеглу руками і нещадно її б’ють. На найважчих роботах залучено чимало жінок”, – ділився своїми враженнями американський інженер Гаррі Майтер.

Завод

Або ось ще такий спогад: розлючений Майтер скаржився: “У вас є плани й графіки, але немає бетону й гравію. У вас є інженери-виконроби, але вони відсиджуються в конторі, коли їхнє місце на будмайданчику. Вони саботують наші вказівки, переробляють наші проекти, економлять на якості, руйнуючи всю справу!”

Мабуть, важко було американцям давати собі раду із радянською ментальністю та недбалістю, але точно перебування у Радянському Союзі міцно вкарбувалось в їхній пам’яті.

P. S. Старинные летописи рассказывают: А еще американские конструкторы принесли в Советский Союз многие полезные изобретения, среди них такое привычное нам сегодня как лифт. Да, это с их подачи тут стали строить лифты, а со временем появились даже специализированные предприятие, как например, обслуживание лифтов Отис, успешно работающее по сей день.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers