Країна Ойум та «скіфські» війни

готи

Якщо наші припущення вірні, то готи Берига зайняли в Помор’ї не найкращі землі – соснові бори, озера, піщані і підзолисті ґрунти. Красиво, грибів багато, але великих врожаїв хліба очікувати не доводиться. І сьогодні цей регіон заселений слабо. Йордан пише: «коли … правив лише тільки п’ятий після Берига король Філімер, син Гадаріга, то він постановив, щоб військо готувалось з сім’ями рушило звідти. У пошуках зручних областей і відповідних місць він прийшов у землі Скіфії, які на їх мові називалися Ойум». По дорозі вони проходять якісь болотисті місця і велику річку (Західний Буг, Прип’ять або Дніпро сказати важко), розбивають спаліїв (римський історик Пліній Старший знає якихось спаліїв як одне із сарматських племен, які досягли тоді, судячи з археологічних даних, широти Києва-Тернополя). «Далі вони як переможці рухаються в крайню частину Скіфії, прилеглу до Понтійського моря». (Тобто Чорного.)

Археологічно цей рух став помітним, коли археологу Волонгевичу, «хрещеному батькові» вельбаркської культури, вдалося вибудувати ці пам’ятники за хронологією. З’ясувалося, що в Центральному Помор’я і між Одером і Віслою в другій половині II – початку III століття припиняються поховання в могильниках. Деякий час ця територія пустує. Зате в тому ж самому хронологічному інтервалі вельбаркські пам’ятники з’являються на південний схід від, між Віслою і Західним Бугом, на землях, зайнятих перш носіями пшеврської культури.

У цей же самий час окремі вельбаркські пам’ятники виникають і ще далі на південний схід – на Волині, де їх особливо багато, в Подністров’ї, на Південному Бузі, в Румунській Молдові. Самі ж віддалені трупоспалення з характерною вельбаркською керамікою виявлені зовсім далеко на сході і півдні – аж на Сеймі під Путивлем і в Добруджі, вже за гирлом Дунаю, на території імперії. У тому самому місці, де готи вперше відзначені як учасники конкретних історичних подій. Яких? Ними було розорене місто Істрія на західному березі Чорного моря, і римляни платили готам «стипендію», а їхні сусіди коропи вимагали собі того ж. Це події 238 року. У ході їх руху, звичайно, відбувалися зміни в культурі, зокрема, готи відмовилися від зведення кам’яних похоронних конструкцій. В Україні ми їх вже не знаходимо.

Природно, в зафіксованій археологами міграції брали участь не тільки готи, а й дружини з інших племен – гепідів, герулів, щойно витіснених зі своїх поселень в нинішній Данії данами; ульмеругів, що увійшли до складу готів і теж носіїв вельбаркської культури; вандалів, носіїв пшеворської культури; згаданих дакійців – коропів та інших. Відрізнити їх один від одного в цьому потоці переселення, часто майже неможливо.

Для греків і римлян вони всі разом були готами, і навіть не стільки готами, скільки скіфами, оскільки свої подальші потім набіги на імперію вони здійснювали з території Північного Причорномор’я – Скіфії.

Власне скіфів до того часу тут залишалося порівняно небагато. Вони жили в пониззі Дніпра і в Північному Криму. Якраз в середині III століття їх поселення і могильники перестали існувати. Частина, ймовірно, була вибита, частина, можливо, увійшла до складу готів. Саме скіфи, багато з яких знали грецьку, могли служити перекладачами при походах на Балкани. Ще і тому греки сприймали прибульців як скіфів.

Римська імперія в середині III століття переживала глибоку політичну та економічну кризу. Міжусобиці «солдатських» імператорів, які постійно змагалися та змінювали один одного, підірвали економічні зв’язки між різними провінціями, гроші знецінилися, в країні наростала інфляція. До того ж невдалі війни з персами, то і діло спалахуюча епідемія чуми, напади варварів вздовж всієї прикордонної лінії по Рейну-Дунаю – все це посилювало ситуацію. Але одним з найпотужніших дестабілізуючих факторів було вторгнення готів, проникаючих в глибини східної частини імперії.

З 248 по 270 рік набіги слідують практично щороку. Варвари грабують не тільки прикордонні райони і узбережжя, вони досягають Афін, Коринфа, Спарти, їхні кораблі доходять до Кіпру, Родосу і Криту.

Вперше за багато тисячоліть варвари з Причорномор’я загрожують з боку моря, раніше такого ніколи не бувало. Очевидно, позначилася присутність вихідців зі Скандинавії, які звикли на Балтиці до морської справи і піратства. Спочатку, в 256-257 роки, варвари скористалися флотом Боспорського царства, столиця якого Пантікапей перебувала на місці сучасної Керчі. Там якраз прийшли до влади «якісь невдячні та негідні люди, які зі страху за себе відкрили скіфам прохід до Азії і дали для переправи свої човни». Тоді варвари розорили Кавказьке узбережжя і взяли Трапезунд. Потім вони систематично, використовуючи, ймовірно, вже свій флот, район за районом щорічно грабують Малу Азію і Грецію.

Оскільки імперія в глибокій кризі, а найбільше в таких випадках страждають бідні, варвари часто знаходять підтримку серед нижчих верств місцевого населення. Вони приєднуються до варварів і теж починають грабувати. Так було, наприклад, при облозі Трапезунда в 257 році.

А в 248 році на сторону варварів перейшли солдати трьох Дунайських бунтівних легіонів, скривджених імператором Деціем. Всім складом вони пішли за Дунай, але головне – навчили готів техніці облоги міст і римській тактиці бою в три лінії. Саме це знання і дозволило готам в 251 році виграти битву при Абріте, в якій загинули імператор Децій і його син. Це сталося вперше за всю римську історію – імператор поліг у війні з варварами!

Під час одного з набігів на Малу Азію були відведені в Готію і батьки майбутнього єпископа Ульфіли, його дід і баба. До готів починає проникати християнство. У ворожих відносинах з імперією були, втім, і короткі перепочинки. У 242 і 260 роках готські племена брали участь у невдалих кампаніях імператорів Гордіана і Валеріана проти персів.

Найпотужніша навала послідувала в 269 році. Величезні маси варварів перейшли Дунай, вони йшли «випиваючи річки і переводячи ліси», йшли разом з дітьми, дружинами, худобою, розраховуючи на цей раз оселитися на Балканах. З моря їх підтримував флот у дві тисячі кораблів. Але тепер готів переслідували невдачі. Флот був винищений «то морськими битвами, то бурями». Двом сухопутним арміям варварів римляни майстерними маневрами не дозволили з’єднатися. В результаті при Наіс (сучасний Ніш в Югославії) в 270 році готи зазнали великої поразки. За Дунай довелося повернутися небагатьом.

Період «скіфських воєн» закінчився. Після цього тільки раз, в 275 році, готи великими силами через Кавказ спробували прорватися на території імперії, але теж невдало. Рим потроху починав виходити з кризи. Реформи, проведені Доміціаном (284 -305) і Костянтином (306-337), відновили сили імперії, хоча це було вже зовсім нове культурно- економічне утворення. По суті справи, почалася історія Візантії, і столиця в 330 році була перенесена в Константинополь, колишнє невелике містечко Візантії.

Розпочався і новий, майже столітній, період взаємин з готами, які стали союзниками, федератами імперії, що офіційно було закріплено договором 332 року з Костянтином. За договором готи мали охороняти кордон і не допускати проникнення інших варварів, поставляли сорок тисяч рекрутів в римську армію, а при необхідності повинні були брати участь у військових заходах імператорів. Натомість вони отримували щорічні виплати сріблом і продуктами.

Автор: Марк Щукін.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *