Про духовні традиції Запорізької Січі. (Інтерв’ю)

Запоріжська Січ

Близько трьох століть дивувала світ Козацька республіка Запоріжжя. І раптом … обрив історії, смуга мовчання. Чи не останній бастіон пам’яті про неї – унікальний архів, що розмістився в крихітному передпокої скромної квартири Олени Михайлівни Апанович, історика-архівіста, вартового і поета козацької Січі. Чимало довелося випробувати Олені Михайлівні за свій «непослух», протягом Радянських часів, коли «імперія зла» (як влучно прозвав Рональд Рейган Радянський Союз) повела атаку на Січ, щоб і слідів її не залишилося в народній пам’яті. Ми публікуємо на сторінках нашого сайту давно забуте інтерв’ю (розкопане мною в архівах) з цією цікавою жінкою-істориком, яка досліджувала духовне, релігійне життя запорізьких козаків. І речі, які прозвучать в цьому інтерв’ю, зовсім не втратили свою актуальність і в наш не зовсім спокійний час, коли особливо важливо пам’ятати про свою історію. Отож:

- Звідки у колишнього керівництва СРСР було настільки негативне ставлення до історії Запорізької Січі?


Я думаю, що в умовах жорсткої адміністративно-командної системи і монопольного панування ідеологічних догм історія Запорізької Січі, з її духом вільнодумства, демократизму, прагненням до національної незалежності, входила в явне протиріччя з існуючим порядком. Звідси бажання одних, офіційного керівництва, – замовчати правду про Запорізьку Січ, і не менш пристрасне бажання інших – зберегти і передати новим поколінням цю правду. Вірю, що кожній чесній, небайдужій до долі Батьківщини людині хотілося, хоча б у душі, мати свою Запорізьку Січ.

- Таке прагнення зрозуміло. А чим була насправді Запорізька Січ, яка її роль у розвитку, зміцненні національної державності та культури?

У дійсності? З XV століття Україна була розділена між іноземними державами: їй погрожували, з одного боку, геноцид – турецько-татарська агресія, з іншого – ополячення. І ось, не маючи своєї держави, український народ створює для свого захисту Козацьке військо, яке переросло в Запорізьку Січ – спочатку військовий, потім і політичний центр України. Тут і сформувалася «Козацька християнська республіка». Це була перша в Європі республіка, організована дійсно на демократичних засадах.

Запорізька Січ склалася вже до першої половини XVI століття. Спочатку це був козацький загін за дніпровськими порогами. У цей час практично по всій території України виникає так зване волостне козацтво. Різкої межі не було, і коли Січ збиралася в похід, до неї приєднувалося по кілька тисяч волосних козаків. Всі козаки називалися запорізькими, а церква для всіх була українська. А ось храми, що будувалися козаками в Україні, називалися зазвичай козацькими.

Чітко окреслені межі і права автономії Січ придбала в результаті визвольної війни 1648-1654 років, коли після Переяславської Ради до складу Російської держави увійшла на правах автономії – політичної, економічної, правової, фінансової та військової – Українська держава, Гетьманщина. Вольності Війська Запорозького поширилися на територію, рівну сучасній Англії (нинішні Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Донецька і Луганська області). Підкоряючись безпосередньо царській владі Січ була автономною навіть по відношенню до Гетьманської України.

Вищою владою в Козацькій республіці була загальновійськова Рада, де вирішувалися всі найважливіші проблеми і прямим, демократичним шляхом обирався уряд – запорізький Кіш і інше керівництво. Запорожці практикували досить прогресивну форму господарювання – так звані зимівники, хутори фермерського типу.

Така вольниця була більмом на оці і у шляхетської Польщі, і у царської Росії. Ще в XVI столітті польський уряд, прагнучи використати Січ для захисту своїх кордонів, зарахував кілька сотень запорожців у реєстрові козаки, інших же намагався повернути у кріпацтво. Однак Січ навіть після знищення царизмом в 1764 році української державності – Гетьманщини залишалася острівцем свободи в океані кріпацтва.

Козаки

Величезну роль тут грав високий військовий авторитет січових козаків, який знову різко піднявся під час російсько-турецької війни 1768-1774 років, коли серед вищих командирів російської армії честю шанувалося записатися в курінь. Курінними були Кутузов, Потьомкін і навіть світового рангу вчений – Ейлер.

Однак для царизму політичні інтереси виявилися вище міркувань національної честі. Охороняючи кріпосницькі підвалини і проводячи імперсько-русифікаторську політику, Катерина II, завершивши війну з Туреччиною, обрушилася на Запорізьку Січ. У 1775 році «Козацька християнська республіка» перестала існувати.

- Чому Січ іменували «козацькою республікою» зрозуміло, а ось чому ще й «християнською»?

Всі козаки, звичайно, були віруючими людьми і суворо дотримувалася православ’я. На Січі знаходили притулок люди різних національностей – українці, росіяни, білоруси, грузини, серби, болгари і навіть турки. Але всі бажаючі залишитися там повинні були приймати православ’я. Це був не релігійний фанатизм, а захисна реакція проти окатоличення, а отже, і ополячення нації.

«Головними іконами запорожців були ікони Покрова Божої Матері, а свято Покрови, улюблене козаче свято, був храмовим на Січі. Ікона Покрова вважалася військовою захисницею, одночасно вона втілювала материнство. Популярний був і культ святого Миколая – заступника всіх тих, хто «пливе, подорожує, бродить». Духовенство відігравало в житті Січі особливу роль – зрозуміло, воно займалося проповідуванням, але також і просвітою, а при необхідності бралося за зброю, і чимало священиків показали себе справжніми героями у ратній справі. У свою чергу козацтво взяло активну участь у справах церковних.

Покрова Богородиці

Характерно, що серед основних гасел визвольної боротьби українського народу 1648-1654 років і попередніх їй козацько-християнських повстань, які спалахнули після Брестської церковної унії 1596 року, було гасло «Боротьба за віру».

Вирішальну роль відіграло козацтво на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним у відновленні православної церковної ієрархії в Україні, скасованої в 1596 році в результаті Брестської унії. На прохання Сагайдачного єрусалимський патріарх Феофан, який повертався з Москви, висвятив православних єпископів на кафедри України, Білорусії і Литви, а також митрополита Київського – ним став ректор Київської братської школи Іов Борецький. Польський шляхетський уряд оцінив цей церковно-політичний акт як державний злочин і видав універсал про арешт новопоставлених православних ієрархів. Але козацтво на чолі із Сагайдачним захистило своє духовенство. Це був важливий політичний акт, який помітно послабив позиції католицизму в Україні.

Відомий історик М. С. Грушевський зазначав, що сучасники високо цінували політичний талант Петра Сагайдачного, який з Іовом Борецьким зміцнював союз духовенства та козацтва, і що як мислячий, глибокий політик Сагайдачний зумів поставити козацтво на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя. Думаю, не буде перебільшенням, якщо ми скажемо, що в Запорізькій Січі існував міцний союз духовенства та козацтва.

- Ви говорили про демократичність та незалежність, принаймні, про автономність Січі. Ці риси були притаманні і її церкві?

Безумовно, адже політичне життя в ту пору часто протікало в церковній, релігійній формі. З кінця XVII століття Запорізька церква вважалася духовно залежною від Межигірського Спасо-Преображенського монастиря (так-так, ви не ослухались, саме на місці цього монастиря і влаштував своє помешкання наш колишній президент. прим. редактора), який мав право ставропігії, тобто перебував у безпосередньому підпорядкуванні патріарха і був виділений з відомства Синоду та Київського митрополита. Це робило Запорізьку церкву не тільки незалежною від митрополії, але фактично і мало залежною від патріарха, який знаходився на вельми чималій відстані від Січі.

Потрібно сказати, що Запорізька церква вміла використовувати вигоди свого становища. Нерідко звертаючись до Київського митрополита за рішенням своїх конкретних проблем, вона в той же час рішуче відкидала спроби підпорядкувати її митрополичій кафедрі: «Не буде Церква Божа запорізька відлучена від монастиря Межигірського общежительного, поки буде текти вода у Дніпрі і стояти військо Запорізьке на землі». Номінальною була і залежність від монастиря. Практично вона обмежувалася тим, що монастир посилав на Січ священиків. Реальним керівником церковного життя на Січі був запорізький Кіш, уряд Січі, яке поставив на чолі церкви «начальника запорозьких храмів» Володимира Сокальського. Суворі були вимоги на Січі до монастирських священиків. Відомий випадок, коли священик був повернутий у Спасо-Преображенську обитель лише за те, що їздив до Києва без дозволу.

Начальнику запорізьких церков наказувалося читати проповіді. Щонеділі і в інші свята, причому не з папірця, і тільки по-українськи. Богослужіння ж у запорожців проводилися щодня і від всіх служителів були потрібні красномовство і тверезість.

Все духовенство, послане з Межигірської обителі (крім ченців, які направлялися в січовий Самарський монастир), могло залишатися там тільки протягом року – з вересня по вересень. Козаки не хотіли, щоб ті пускали коріння на Січі. Виняток робився лише з «військової милості» – коли священик дуже вже полюбиться запорожцям. Духовні особи не повинні були втручатися в «мирські справи» – за винятком заступництва при покаранні за незначні проступки. Всі вони були зобов’язані приносити присягу на вірність Кошу.

Останнє слово у вирішенні важливих, церковних справ залишалося за Кошем, а найважливіші справи розглядалися на Раді. Рішення Коша і Ради ставилися над розпорядженнями митрополита і межигірського архімандрита. Питання про будівництво церков на Запоріжжі розглядалося на загальновійськовій Раді.

Таким чином, з монастирем козаків пов’язувала лише моральна залежність. Хоча козацька прихильність до нього виявлялася і матеріально. Козаки за свій рахунок утримували в монастирі шпиталь, притулок для старих козаків, зводили храми та інші будівлі. Обов’язком своїм вважали козаки двічі побувати в Межигірському Спасі і зробити солідні грошові внески або подарувати дорогоцінні церковні предмети і прикраси – чаші, хрести, Євангелія, розкішне вбрання. Посилали в монастир і вози риби, солі, хутра, вина, худобу, породистих коней. Бувало й так, що після бурхливого життя, військових походів і пригод інші запорожці закінчували свої дні у стінах монастиря.

Треба сказати, що незалежність запорожців і в справах церковних не раз викликала роздратування царського уряду. Найважчим періодом для Запорізької церкви були 1709-1734 рок . У 1709 році за наказом Петра I разом з Чергомликською Січчю була знищена і церква. Козаки захопили з собою похідні церкви, спустилися нижче по Дніпру і заснували Кам’янську Січ, але і звідти царські посіпаки їх зігнали. Запорожці пішли ще нижче і розбили табір в Олешках (біля сучасного Цюрупинська Херсонської області), але тоді це були володіння кримського хана, і козакам довелося там дуже тяжко.

Козаки

Але всупереч всьому запорожці і тут встановили зв’язок з афонським духовенством і царгородським (константинопольським) патріархом, звідти призначалися священики, йшов обмін дарами, козаки отримали золототкані ризи і чудової роботи аналой з арабського дерева з інкрустаціями (за переказами, цей аналой раніше належав знаменитому проповіднику IV століття Іоанну Златоусту).

- Чи не могли б ви розповісти докладніше про храми Січі?

Влаштування церков на Запоріжжі особливо пожвавилося в пору останньої, так званої Нової, або Подпільненської, Січі (1734-1775 роки). Після Ради 1766 року і до кінця існування Січі в межах Вольностей Війська Запорозького діяло 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити, а в 53 поселеннях та урочищах – молитовна ікона. Церкви були дерев’яними. Збиралися з часом замінити їх кам’яними, але ці задуми не справдилися. Були на Січі й похідні церкви. Робилися вони з грубого полотна і брезенту і нагадували намети.

Запорожці возили їх за собою в походи, встановлювали поблизу сторожових постів – «Бекетів». Наприклад, Михайлівську похідну церкву влаштували в Старому Кодаку для берегових вартових, які одночасно були і лоцманами. Встановлювали такі церкви в місцях, де займалися промислами, де стояли табором великі групи козаків. Саме в похідній церкві на Микитиному Розі відслужили молебні на честь обрання Богдана Хмельницького гетьманом на Раді в Січі.

- А як виглядали козацькі храми всередині?

Церковний інтер’єр, внутрішнє оздоблення відображали ставлення запорожців до церкви. Січова церква відрізнялася дорогою ризницею, дорогоцінним начинням. Царські врата в церкві Нової Січі були відлиті з чистого срібла, ікони, писані кращими візантійськими та українськими художниками, горіли золотим обрамленням, книги обкладені масивним сріблом з коштовним камінням.

- Ймовірно, і духовенству в таких храмах жилося небідно?

Начальник січових церков Володимир Сокальський отримував 300 рублів на рік. По тому часу великі гроші. Цікава деталь: насельники Самарського монастиря носили ряси, зшиті з сукна, витканого в козацьких зимівниках, шерстю їх постачав Кіш. Запорізьке духівництво утримувалося частково на військову платню, яку Січ отримувала від царського уряду, частково на доходи від торгівлі церковними свічками, «від всякого лову», від питних доходів (шоста бочка вина чи горілки, що привозять на Січ), а також на щедрі милостині, духовні заповіти, військову здобич, яку завжди ділили на три частини, віддаючи одну з них «від всякого меча і весла» на церкву.

Духовенству дозволялося також брати винагороду за богослужіння, відправлення треб. Але робити це можна було тільки в рамках встановленої «такси». Зловживання рішуче припинялися.

У 1766 році на загальновійськовій Раді була визначена плата, порядок видачі «роковщіни», або «Ругії» на благоустрій церков і утримання духовенства. Вирішено було завести при січовій Самарській і всіх парафіяльних запорізьких церквах школи для навчання грамоті, письму, закону Божому, школу церковного співу, влаштувати притулки для старих, убогих, калік, жебраків.

Запорожці славилися своєю щедрістю. Архіви свідчать, що багато монахів приїжджало на Січ збирати милостиню і отримувало підтримку Коша. А скільки на Січі будували церков! Слідом за козацьким старшиною, зібравши кошти, будували церкви і міщани, і селяни, даруючи їх і сущим, і прийдешнім поколінням. Таке будівництво велося і далеко за межами Січі. Внески, пожертвування, подарунки переважно спрямовувалися в Межигірський монастир. Але не обходили турботою і далекий Афон, і Єрусалим – відвідуючи ці місця, запорізькі козаки теж будували і потім містили там храми.

- Якою хвилюючою могла б бути подорож по козацьким місцям, особливо для людини, яка і сьогодні не забула, що в жилах її тече козацька кров!

Напевно, не може бути сумніше такого повороту розмови. Від Запорізької Січі майже нічого не залишилося. Розкажу хоча б про трагічну долю останньої запорізької січової церкви. Мені довелося її бачити в 1951 році, якраз перед її затопленням – я була у складі археологічної експедиції. Спочатку – про те, що це була за церква.

Вже після зруйнування Січі – останньої, Подпільненської – на її території виникло село Покровське. Дмитро Іванович Яворницький, історик запорізького козацтва, докладно описав Покровську церкву, її багате внутрішнє оздоблення. Це була вже не та січова церква – дерев’яна, п’ятибанна. Після знищення запорізької столиці вона поступово постаріла і нарешті була розібрана в 1798 році. Тоді поряд побудували новий храм, кам’яний, з дерев’яним куполом, пізніше прибудували дзвіницю. При цьому використовували дерев’яні конструкції та інші частини січового храму, а з багатоярусного січового іконостасу перенесли на хори нової церкви ікони дивовижного живопису і розкішне начиння – великі срібні напрестольні світильники – свічники; кипарисові, різьблені, а також золочені хрести, срібні лампади.

Оглядаючи в 1951 році село Покровське велике, багатолюдне (1228 дворів), красиве, ми з Б. Б. Когиловим зайшли і в Покровську церкву. Її священик показав нам перенесені з січової церкви різьблені орнаментовані бруси і три старовинні ікони, на одній з них зображено Богоматір і чубатих запорожців у молитві. Від описаної Яворницьким розкоші нічого не залишилося. Храм розорили в роки боротьби з релігією. Священик подарував нам фотознімки церкви та її інтер’єру. Подальша доля цього цінного запорізького історичного, архітектурного та художнього пам’ятника не позначилася в офіційних документах. Була чутка, що його знищили ще до затоплення.

Встановити дату загибелі допомагають записи в щоденнику Олександра Довженка, який у першій половині 50-х років відвідав місця запорізьких Січей, де планувалося створення штучного Каховського моря. Ось записи з його щоденника: «У Покровці, де я пишу ці рядки, теж була Січ. І церква тут стоїть ще запорізька поки не заллє її вода. І теж нікого вже не цікавить старина». Це писалося в жовтні 1952 року. А вже два роки по тому в щоденнику з’явився такий запис: «с. Покровське 1954 рік. Остання згадка про церкву. Мені шістдесят років. З п’ятнадцяти років я не вірю в Бога і з тих пір не був у церкві. Але в с. Покровському я пошкодував, що Бога немає. Мені страшенно захотілося, щоб він з’явився хоча б на п’ять хвилин. І побачивши зруйнований негідниками пам’ятник давньої архітектури, споруджений на честь його Божої Матері, покарав лютою смертю темних і підлих іуд, що зробили цю мерзенну справу. Прощай, Покровське. Віри в неіснуючого Бога в тобі не поменшало. Поменшало краси».

А незабаром і саме чудове село Покровське знищили. Частину хат перенесли, частину зламали бульдозерами, і пам’ятне місце останньої Запорізької Січі зникло назавжди під водою Каховського моря.

До наших днів зберігся єдиний запорізький храм у Новомосковську Дніпропетровської області. Цей великий дерев’яний собор на вимогу Ради був побудований архітектором Якимом Погребняком без жодного цвяха, оскільки не личить забивати їх у храм Спасителя, розіп’ятого на хресті і прибитого до нього залізними цвяхами. Це саме той собор, про який писав, відстоюючи пам’ятник, Олесь Гончар. Десятиліттями стояв він у будівельних лісах. У 1989 році новомосковська церква передана віруючим.

Новомосковська церква

… Де ти колишня Січ Запорізька! Але знаємо точно – була ти не дарма. Січ, яка сповідувала свободу, волю. Січ загинула. Але жива. Могутня козацька кров. І чи не вона так неспокійно пульсує сьогодні в наших жилах!

Слава Україні!

P. S. Старинные летописи рассказывают: А еще было бы очень здорово и правильно снять о жизни нашей Запорожской Сечи какой-нибудь хороший исторический фильм. А то смотришь последние онлайн фильмы, а там сплошь какие-то боевики, а если и попадается хороший исторический фильм, то история какого-то другого народа. Пора б уже и нам начать снимать свои качественные исторические фильмы, не так ли?

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers