Ожилі сторінки минулого. Або жахіття московської опричини.

Опричина

Приблизно за рік до смерті цар Іван Грозний велів ченцям «на віки» молитися за всіх страчених ним людей. Важко зараз сказати, що змусило Грозного зробити цей вчинок. Чи то совість його замучила, чи то це було примхою його навіженої натури, але тільки побажав він виправдати опальних перед судом Божим. Ця церемонія носила цілком універсальний характер. Без далекого розбору «прощення» заслужили всі «зрадники», саме ім’я яких було забуте і перебувало тривалий час під суворою забороною. За наказом Грозного дяки склали величезні списки страчених, що налічують кілька тисяч чоловік. Списки були розіслані по монастирях, і, керуючись ними, ченці внесли імена вбитих у свої поминальні синодики. Під склепінням храмів кожен день лунав відтепер тужливий спів: «Пом’яни, Господи, душі покійних рабів своїх, побитих…»

На жаль, жодного справжнього списку державних опальних не збереглося, а вцілілі монастирські копії лише дуже віддалено нагадують оригінал. Багато вчених намагалися уявити, як же виглядав перший «государев» синодик…

Відомий дослідник опричнини академік С. Б. Веселовський, який присвятив Синодику опальних спеціальну працю, довів, що в основі государевого списку опальних лежали справжні документи опричного архіву. Це був перший крок до дешифрування цікавого документа XVI століття. Однак наступні висновки вченого завадили йому довести свої спостереження до логічного кінця. Вирішивши, що синодик являє собою «дещо випадковий список опальних», «не хронологічний і далеко не повний», академік Веселовський відмовився від реставрації першотвору та аналізу синодика як цілісного історичного джерела і обмежився лише складанням алфавітного списку опальних. І до останнього часу не втратило значення дотепне зауваження покійного академіка: «Загалом можна сказати, що цей пам’ятник залишається недоступним історикам і навіть непрочитаним, як ніби він написаний був на якійсь невідомій мові».

У наші дні за вивчення синодика і його «загадок» взявся молодий петербурзький вчений Руслан Скринніков. Спроби вченого розібратися в заплутаних текстах синодиків залишалися довгий час безрезультатними, поки одного разу він не звернув увагу на невелику Скорописну позначку на полях Печерського синодика. Лаконічний запис, що зберіг жаргон опричних катів, свідчив: «Отделано 369 человек отделано и всего отделано по июля по шестое число». Фраза явно завершувала якийсь звіт опричників, умовно названий Скринніковим «списком 6 липня». Розмірковуючи над значенням невідомого «звіту», дослідник зазначив два факти. По-перше, до підсумку («369 человек») у тексті синодика записано приблизно 410 опальних людей. Отже, в синодику можна виділити весь шуканий список. По-друге, у всіх синодиках на початку «списку 6 липня» стоїть ім’я Федора, зате в Нікітському синодику безвісний Федір несподівано названий «конюшим Федоровим». Так виникло привабливе припущення: чи не є «список 6 липня» звітом у справі про змову знаменитого царського Конюшого І. П. Федорова.

Подальший аналіз приніс історику чимало розчарувань. Виявилося, що свідоцтво Нікітського синодика помилково: ім’я Федорова записано багато нижче звіту 6 липня. Однак здогадка щодо «секрету» синодика не давала вченому спокою. Щоб перевірити свою гіпотезу, він вирішив реконструювати пам’ятник у його первісному вигляді. Почалася довга, кропітка робота. Труднощі її полягала в тому, що всі списки синодиків рішуче суперечили один одному, розходилися в подробицях, в прізвищах і, головне, розходилися в порядку розташування імен опальних. Така особливість джерела могла пояснюватися виключно його незвичайним походженням.

Коли цар Іван розпорядився скласти повні списки страчених, дяки звернулися до старих опричних архівів. Боячись в чому-небудь не послухатися Грозного, наспіх виписували з донесень катів, судних справ імена страчених, а заодно і безліч подробиць щодо місця і обставин страт. Коли списки потрапили в монастирі, виявилося, що вони малопридатні для поминальних молитов. Замість імені, даній людині при хрещенні, державні грамоти повідомляли часто одні прізвиська вбитих, а то й взагалі тільки кількість вбитих. Поминати таких безіменних було зовсім безглуздо. Але ченці все ж поминали їх, боячись царського гніву. На свій страх і ризик вони опускали різні подробиці, що не стосуються справи, виписували імена, викидали прізвища. На щастя, у своїх скороченнях, а головне, в помилках переписувачі не повторювали один одного. Так виникло безліч варіантів текстів синодиків. Наприклад, мало хто з ченців виписали в свої синодики донесення («скаску») Малюти Скуратова про криваву розправу над новгородцями в 1570 році: «По Малютіній Скасці новгородців оброблено 1490 чоловік, та 15 осіб з пищалей оброблено». Інші скоротили опричну «скаску» («Пом’яни, Господи, 1505 людей»), забезпечивши її посиланням на всюдисущого Бога: «Ти, Господи, сам весі (знаєш) імена їх …»

Через часте користування монастирські синодики швидко приходили в непридатність. Імена в них стиралися, листи виявилися закапаними воском, перемішувалися і губилися сторінки. Зовсім не придатні до вживання екземпляри знову копіювалися, піддаючись при цьому новим скороченням і спотворенням. Страшні роки опричнини все більше йшли в область неясних спогадів, і ченці переписували царські синодики далеко не з таким завзяттям, як за життя Грозного.

Знайдені синодики датуються XVII – початком XVIII століття. Всі вони копії копій, дуже далекі від оригіналу. Єдиний виняток – Печерський синодик, зроблений незабаром після смерті Грозного, як видно, безпосередньо з оригіналу. На перший погляд він здається зовсім незрозумілим. Печерський чернець списав тільки імена страчених, послідовно опустивши майже всі прізвища. Залишилося безглузде перерахування імен: Івана, Петра, Анни, Семена, Вавіли … Але як довів Скринніков, Печерський список, будучи самим древнім, найбільш точно відтворює послідовність імен справжніх государевих списків опальних.

Користуючись Печерським синодиком, як ключем, безперервно звіряючи його з самими справними списками, петербурзький вчений терпляче препарував кожен з десяти збережених синодиків, розшукував серед сотень імен єдино потрібне поєднання (Івана, Ірінарха, Петра), таким чином, виділяючи перемішані сторінки синодиків, сортуючи їх в необхідному порядку, а потім починав розплутувати нескінченні помилки переписувачів.

По дорозі досліднику довелося вирішити чимало головоломок. Деякі рукописи мали «секретну» шифровку. Так, хитромудрий переписувач Богоявленського монастиря скопіював синодик зовсім незвичайним прийомом. Він мітив воском і вибірково списував деякі імена опальних, а потім повертався до початку уривка і копіював імена, що залишилися. Порядок осіб всередині уривка зберігався, але в «розрідженому» вигляді. При новому копіюванні вже недолічувалася багато сторінок, а збережені були перемішані найгрунтовнішим чином.

Замість первісного порядку імен, умовно позначеного цифрами 1, 2, 3… в збереженій копії ми знаходимо зовсім інший, на перший погляд хаотичний порядок – 8, 2, 3, 6…

Розшифровка Скринніковим Богоявленського синодика дала особливо цікаві результати. За кількістю розкритих прізвищ цей синодик найповніший. У ньому названо багато прізвищ, опущених в інших списках. Після року напруженої, копіткої праці перед петербурзьким істориком лежав відтворений текст синодика, найбільш близький до справжнього царського Синодика опальних 1583 року. Тисячі імен, за якими ховається кривава трагедія опричнини…

У своєму остаточному вигляді синодик підтвердив припущення Скриннікова щодо «загадок» списку опальних. При найближчому розгляді текст синодика розпадається на цілий ряд відособлених списків, відповідних окремим судним справам, або, як ми б сказали тепер, окремим політичним процесам. Пояснюється це тим, що укладачі синодика працювали в архіві: гортаючи одну судну справу за іншою, вони виписували імена страчених поспіль, тобто в тому самому порядку, в якому ці імена називалися в справжніх судових документах. Як довів історик, майже всі судні списки розташовані в хронологічному порядку.

Перед нами початок синодика зі списками людей, страчених незабаром після 13 листопада 1567 року, після 22 березня 1568 року; нижче йде перелік жертв на 6 липня 1568 року, записи про розправи 11 вересня 1568 року, січень – лютий 1569 року і так далі. Отже, синодик опальних перестає бути неповним і випадковим набором імен страчених.

опричники у Новгороді

Як встановив Руслан Скринніков, основна частина синодика, в якому пойменовано близько 3200 осіб із загального числа приблизно 3300, була складена за матеріалами єдиної судної справи про змову князів Старицьких. Цей найбільший політичний процес царювання Грозного тягнувся три-чотири роки. Кінець синодика, що включає менше сотні осіб, був складений дяками на підставі розрізнених судних справ на 1564-1565 і 1571-1575 роки, вони зберігалися в царському архіві, мабуть, в повному безладді. Деякі судові матеріали так і не були розшукані в архівах, чим і пояснюється ряд пропусків синодика. Вражаюче, що самі ці пропуски носять в деякому роді закономірний характер. У синодику пропущений ряд судових процесів і всі пов’язані з цими процесами особи, наприклад, справу Д. Адашева, князя Воротинського і інших. Багато трагічних історій стоїть за скупим перерахуванням імен вбитих … Втім, надамо слово самому Руслану Скриннікову.

Опричний терор досяг максимуму через три роки після встановлення опричнини. Причиною і приводом до масових репресій послужила так звана «справа» про змову Федорова в 1567 році. Під час походу до Лівонії царю Івану донесли, ніби на його життя готується замах. Злякавшись змови, Грозний кинув армію і з невеликим числом вірних опричників поскакав до Москви. Війська, які очікували наказу про перехід кордону, були розпущені по домівках під тим приводом, що важка артилерія, яка рухалася в обозі застрягла на псковських дорогах. Повернувшись до Москви, цар, насамперед, велів стратити головного дяка К. Дубровського, який відав перевезенням артилерії. Всі синодики починаються з цієї сумної події.

Головні підозри щодо змови пали на одного з членів уряду, боярина І. П. Федорова, який очолював Стаєнний наказ. Грозний розпорядився конфіскувати його майно, але стратити довго не наважувався: конюший мав міцні зв’язки в Боярській думі і користувався великою популярністю в народі. 22 березня 1568 року на його захист виступив митрополит Філіп Количев, який зажадав припинення репресій і повного скасування опричнини. Тоді Грозний велів схопити головних радників Количева. Їх забили на смерть залізними палицями, водячи вулицями столиці. Після зіткнення з митрополитом опричники розорили вотчини опального боярина Івана Петровича Федорова. Ближні вотчини Конюшого громив Малюта Скуратов, який вперше відзначився тут своєю лютістю: по Синодику, «у Губині Покутті Малюта Скуратов обробив 30 та 9 чоловік».

Опричники

Каральний похід у віддалені володіння Конюшого очолив сам Грозний. Згідно із записами синодика 6 липня 1568 року, опричники стратили 369 осіб, в основному васалів і дворових людей Федорова. Частину вони порубали шаблями, по Синодику, «ручним усіканням», а інших замкнули в будинку і, насипавши туди сірки і пороху, запалили так, що трупи нещасних злетіли в повітря. Цар Іван чимало потішався цим жахливим видовищем. Так розшифровується загадковий «список 6 липня».

Наступні «списки» синодика дозволяють докладним чином, день за днем простежити за ходом жахливої новгородської справи, справжнім героєм якої був не архієпископ Пімен, а боярин Данилов, простежити за походом опричних на Новгород, за стратами в Москві.

Засновані на архівних документах, списки опальних вперше дають точне уявлення про справжні масштаби опричних репресій. Якщо в перші роки опричнини страчено було кілька десятків осіб, то в роки масового терору (1567-1571 р.) число жертв зросло до 3-5 тисяч осіб. З них майже дві тисячі були жителями Новгородської-Псковської землі, населення якої становило 1 мільйон чоловік. У роки терору страті піддалося до 600-700 дворян, при загальній чисельності дворянського ополчення приблизно в 20 тисяч осіб (члени дворянських сімей тут не враховуються), в період масових репресій загинуло більше десятка членів Боярської думи і кілька десятків членів самих аристократичних сімей. До складу правлячого боярства належало не більше сотні родів, отже, питома вага жертв опричнини в цьому випадку була найбільшою.

Синодик опальних царя Івана Грозного – це своєрідне зашифроване джерелое, загадка якого довгий час залишалася в науці невирішеною. Лише знахідка ключа до нього перетворює цей, здавалося б, бідний змістом і одноманітний пам’ятник в один з основних джерел з історії опричного терору.

Автор: К. Олина.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers