Історія появи сучасного туризму
Колись вони називалися просто мандрівниками… Потім соціальні та економічні зміни у XIX ст. зробили їх туристами. Чи не було це продовженням революції?
Мистецтво, як і всі інші субстанції, що здатні справляти вплив, слід споживати в міру. До такого висновку доходиш, коли знайомишся із враженнями французького письменника Стендаля (Анрі Марі Бейль, 1783—1842) від церкви Санта Крос у Флоренції, яку він відвідав у 1817 році.
“Я перебував ніби в екстазі, — писав він — усвідомлюючи, що я у Флоренції, так близенько біля поховань багатьох знаменитостей, що я їх зараз оглядаю. Мене захопила незрівнянна велич краси; я милувався нею з відстані кількох кроків, майже торкався її. Моє захоплення досягло тієї вершини, на якій небесні почуття, що їх дарує тобі мистецтво, зливаються з великою пристрастю. Моє серце калатало, коли я залишав храм; здавалося, життя моє кінчається, і я, виходячи на вулицю, ледве не впав”.
Це перший опис того, що флорентійський психіатр Граціелла Магеріні назвала “синдромом Стендаля”. Йдеться про глибокий психічний розлад, який здатні викликати твори мистецтва. Його ознаки: запаморочення, втрата самовідчуття та орієнтації, депресія і психічне виснаження. Щороку десятки туристів у Флоренції зазнають цього своєрідного культурного передозування, яке лікується лише спокоєм. Як твердить Магеріні, яка присвятила цій темі книжку, причинами такого явища є надзвичайна чутливість особи, стрес від подорожі й зустріч із таким містом, як Флоренція, де щокроку відчувається історія, дух і смерть великих майстрів.
Синдром Стендаля — не єдиний досвід, який перебрали нинішні культурні туристи від своїх далеких попередників.
Огляд визначних пам’яток також не винахід сучасного туризму. Вже за античних часів були гіди, а пристрасть еллінів до туристських принад віддзеркалюється у понятті “Сім чудес світу”, що тоді з’явилося.
А полювання на сувеніри? Греки, які вирушали до Дельф чи Додони для поради з оракулами, християнські прочани, які мандрували битими шляхами та путівцями Європи, — всі вони купували реліквії і згодом торгували ними з великою вигодою для себе.
Які негативні наслідки сучасного туризму? Давно, коли ще не було автомобілів і надзвукових “конкордів”, Джон Раскін ганьбив подорожі потягом, що рухався зі швидкістю 50 кілометрів на годину: “Цей досвід слід якомога швидше залишити позаду, оскільки людина перетворюється з мандрівника на товарний вантаж”. А ще раніше Вільям Вудсворт зневажливо відгукувався про “сучасних прочан, які подорожували в каретах”. Турист як об’єкт для насмішок? Пригадаймо собі пані Клак із вистави Самюеля Фотте “Подорож до Кале”, яка дивується з того, що французи так добре говорять по-французьки.
А туристські путівники у формі діалогу? Вже 1840 року видавець Карл Бедекер закликав читачів своїх кишенькових книжечок надсилати пропозиції щодо майбутніх видань. Аналогічних прикладів можна було б навести ще багато.
Хто був перший культурний турист? Одіссей? Олександр Македонський? Юлій Цезар? Можливо, всі вони були скоріше діловими мандрівниками, як, скажімо, венеційський купець Марко Поло та великі мореплавці європейського Ренесансу, які вирушали в мандри, щоб навернути тубільців до християнства і знайти нові прянощі. Певно, найкращий приклад — великий арабський мандрівник XIV ст. Ібн Батута. Він подолав 120 тисяч кілометрів, перетнувши весь ісламський світ — від Тангера, міста його народження, до Китаю та Суматри, — з єдиним бажанням “пізнати нових людей і нові країни”.
Культурними туристами значно пізнішого часу були нащадки англійської аристократії: вони здійснювали так звані “гранд-тури” по континентальній Європі, різноманітні подорожі з обов’язковим відвіданням Парижа й найважливіших італійських міст. Цей звичай, як твердить Томас Нугент у своїй книзі “Велика подорож” (“The Grand Tour”, 1749), мав допомогти “збагатити розум новими знаннями, відшліфувати думки, позбутися набутих забобонів, витончити манери, одне слово, сформувати справжнього джентльмена”. Щоправда, в декого такі оптимістичні цілі викликали скепсис.
У XVIII ст. промислова революція відкрила новий ринок для туризму: вдосконалені шляхи значно скоротили часові рамки подорожей, економічне піднесення збільшило кількість заможних людей, у великих та малих містах з’явилася зовсім нова верства потенційних мандрівників. Регулювання робочого часу привело, зрештою, до концепції вільного часу та відпусток. Сучасний турист є дитям епохи плавби у Європі та Північній Америці.
У 1821 році перші пароплави з’єднали Дувр із Кале. Через двадцять років 100 тис. пасажирів вже користувалися цим засобом сполучення. 1840 року пароплав “Британія” перетнув Атлантику за чотирнадцять днів. З початку 1828 року почався рух пароплавів по Рейну, а через кілька років — по Роні й Дунаю. Водночас почала розростатися мережа залізничних шляхів, і триваліші подорожі стали можливі для всіх.
З книжкою в руці
На противагу своїм незалежним і привілейованим попередникам, нові туристи потребували більшої уваги, допомоги та опіки. Ось чому в середині XIX ст. індустрія туризму, яка концентрує і пропонує послуги бюро подорожей, готелів, залізниці, видає спеціальну літературу. Ключову роль у цьому процесі відіграли два видавці: англієць Джон Мерей (1808-1892) і німець Карл Бедекер (1801—1859), а також організатор туризму Томас Кук (1808-1892).
Було випущено десятки книжок про гранд-тури, але то були здебільшого недоладні оповіді, пронизані суб’єктивними подорожніми враженнями їхніх авторів. Вони не годилися для нового типу туристів. У 40-х роках XIX ст. їх замінили книжечки Мерея і Бедекера у червоній оправі й однакового кишенькового формату, які регулярно поновлювалися. Бедекер прагнув дати туристові стільки інформації, щоб той міг обійтися без гіда. Він сам багато подорожував інкогніто, щоб перевірити надійність своєї інформації, використовував “зірок”, щоб оцінити готелі й визначні місця. Щоправда, деякі путівники піддавалися критиці за те, що твори монументального мистецтва оцінювалося з боку їхньої привабливості, а люди й країна, що їх створили й надали їм значення, лишалися поза увагою авторів. Книжки Бедекера, які практично охоплювали всю Європу, були такі популярні, що навіть сам кайзер Вільгельм II опівдні сідав біля одного й того самого вікна палацу, оскільки “в Бедекера написано, що я з цього вікна щодня спостерігаю зміну варти, отже, люди очікуватимуть, щоб побачити мене”.
Велику роль у розбудові туристської індустрії відіграв Томас Кук. Він відкрив у туризмі широкі можливості для культурного й морального збагачення людей всіх станів. У 1841 році він почав організацію дешевих залізничних поїздок англійських робітників до Італії, але не зупинився на досягнутому і через два десятки років возив туди вже “духовних осіб, лікарів, банкірів, інженерів та купців”. Кука його сучасники порівнювали з генералом і називали “Наполеоном-туристом”.
Традиціоналісти ж несправедливо вважали Кука і його туристів за поверхневих спостерігачів. Вони вбачали в них представників новаторства, яке призвело до того, що колись замкнені, самодостатні села, міста й регіони стали переповнювати натовпи надокучливих людей, і дедалі дужче пов’язували їх із чужими економічними інтересами та суспільними справами. Для принизливих звинувачень у відсутності будь-якого естетичного відчуття, ба більше — в оскверненні пам’яток, що їх вони відвідували, достатньо було вже того, що нові туристи організовано подорожували “з червоними носами та червоними книжечками”. Швидкість прирівнювали до поверховості. Це повертає нас до “синдрому Стендаля”. Граціелла Магеріні описує, як контакт із мистецькими творами може вихлюпнути назовні пригнічені емоції, а отже, й поглибити самопізнання. Інакше кажучи: найдовші подорожі закарбовуються в пам’яті й залишаються там надовго.
Автор: Рой Малкін.