У пошуках Бояна. Продовження.

Боян

Уривчасті розповіді про діяння руських князів, що склали першу частину «Повісті временних літ», не дають нам скільки-небудь повної картини історії Русі X -XI століть. Перед нами не «провали пам’яті», а всього лише уривки обширної колись «Саги про перших князів» – літературного твору, який ми досі сприймаємо як історичний документ.

Тим часом щасливий випадок зберіг в іншому місці саме документ, який дозволяє нам в даному випадку зв’язати розірваний ланцюг подій. Він відомий вже більше трьох десятків років, неодноразово відтворювався в роботах наших великих вчених, послужив причиною наукової суперечки – але в ньому не було помічено те головне, що робить його надзвичайно важливим для історії Болгарії та Русі. Мова йде про купчу на «Боянову землю». Історія її така.

На початку 60-х років минулого століття при реставраційних роботах у Софії Київській, на фресці XI століття, що зображає святого Онуфрія в південному, Апостольському приділі храму, під масляним живописом XIX століття був виявлений великий текст, продряпаний ножем по штукатурці:

«М (еся) ця еіаря Вь 30 с (вя) – т (а) го Іп (оли) та крила землю княгині Бояню Всеволожаа неред’ с (вя) тою Софією перед попи а ту бил попін’ Якім’ Д’міло Патель Стіп’ко мк- хальк Нежьновіч Мих (а) л Данило Марко Сьгамон’ Міхал Еліса- Вінічо Ивань Яньчин’ Тудор Тоубинов’ Ілля Копиловічь Тудор’ Б’рзятічь а перед тимі по- слуху купи землю Бояню вьсю. А в’дала на ній семьдесят’ грівьн’ Соболєв а в тому драниць сім с’ту грівн’ ».

С. А. Висоцький, який досліджував і опублікував напис, забезпечив його перекладом, на який, не звертаючись до оригіналу, посилалися всі наступні дослідники. Переклав ж Висоцький напис наступним чином:

«Місяця січня в 30, на святого Іполита, купила землю Боянову княгиня Всеволодова, перед святою Софією, перед попами, а тут були: попіни Яким Доміло, Патель Стипку, Михальков Неженовіч, Михайло, Данило, Марко, Семьюн, Михал Елісавініч, Іван Янчин, Тудор Тубинов, Ілля Копилович, Тудор Брзяіч; а перед цими свідками купила княгиня землю Боянову всю, і дала за неї сімдесят гривень соболиних, а в цьому (полягає) частина семисот гривень».

Текст виключно цікавий, тому що в ньому згадується «земля Боянова». Вчені згідно визнали, що мова може йти про володіння того самого давньоруського поета, пам’ять про якого доніс до нас автор «Слова о полку Ігоревім». Виходило, що Боян не тільки прожив довге життя (як обчислив академік Рибаков, він служив при дворі трьох або чотирьох великих князів), але і придбав величезний статок. За викладками Рибакова, сімсот гривень – це річний дохід з семи невеликих містечок, з маленького князівства. Виходить, що Боян, придворний поет, був багатшим родовитих київських бояр!..

Тут можна було б зробити і наступний крок – щодо з’ясування особистості Бояна, проте в силу якихось незрозумілих причин сам Боян був забутий. Короткочасна суперечка, що виникла слідом за першою публікацією, торкнулася тільки питання про час напису. Висоцький датував угоду серединою XII століття, ґрунтуючись на імені «попіни Якима Доміло», якого він ототожнив зі ставлеником Всеволода Ольговича на Турівську єпископську кафедру у 1144 році, а Всеволож – з дружиною цього князя або, вірніше, з його вдовою, виходячи з того, що Яким названий «попіном», а не єпископом. Останнє, на його думку, могло відбутися тільки після смерті Всеволода в 1146 році, коли Ізяслав «вигнав єпископа Турівського Якима». Для чого треба було вдові-княгині купувати за таку величезну суму «землю Боянову», Висоцький пояснити не намагався.

Академік Рибаков опротестував таке тлумачення. Він вірно помітив, що написання букв змушує віднести напис до другої половини XI століття, а не до середини XII. Крім того, Б. А. Рибаков звернув увагу на два незвичайних отця у свідків-попів – Елісавінічь і Янчин, – походять від жіночих імен, які тут же і розшифрував. Елісавою звали дружину Ізяслава Ярославича, померлу 4 січня 1107 р., а Янкою – дочку Всеволода Ярославича, засновницю Янчина (Андріївського) монастиря, яка померла 3 листопада 1112 року. Обидва священики були їх духівниками і могли іменуватися «по княгині» тільки до смерті останніх.

Документ, швидше за все, був складений в кінці 80-х – початку 90-х років XI століття, що не суперечило і розрахункам часу життя Бояна, смерть якого імовірно припадала саме на ці роки.

У такому випадку, «княгиня Всеволожа» – не вдова Всеволода Ольговича, як припускав Висоцький (і слідом за ним В. П. Адріанова-Перетц), а дружина Всеволода Ярославича. Останнє докорінно змінює ситуацію – як у грошовому забезпеченні покупки, так і в політичному підґрунті: ставши київським князем, Всеволод Ярославич особливо турбувався про збільшення власного дому.

Однак подібний висновок передбачає подальше дослідження і нове тлумачення напису. У перекладі Висоцького, як мені видається, не тільки були довільно переставлені ключові слова, а й втрачений сенс документа. Хто продавав землю? Хто були попи, а хто – послухи, то є свідки угоди? Невже сама «княгиня Всеволожа» займалася «рукобитьем»? Чому і кому вона заплатила тільки сімдесят гривень, коли вся земля була оцінена в сімсот? І, нарешті, чим пояснюється вживання в юридичному документі (який в силу своєї важливості був врізаний у штукатурку святої Софії) двох дієслів – «крити» і «купити», вони явно чимось різняться один від одного? Ніхто з дослідників не задався цими питаннями. Що ж стосується слів «крити» і «купити», то Висоцький обмежився посиланням на словники давньоруської мови, де між ними поставлений знак тотожності.

Тим часом постановка названих питань виявляє в тексті купчої сенсаційну інформацію.

З перших же рядків документа, прочитаного в оригіналі, стає ясно, що мова йде не про «землю Боянову», як ми звикли повторювати, а про «землю княгині Боянової». Ця формула повторена двічі, на початку і в кінці тексту, показуючи, що мова йде про власницю землі, вдову князя Бояна, яка її і продає. Це змушує припустити, що серед перерахованих «послухів» повинні бути вказані і довірені особи княгині, що діють від її імені. Що стосується форми, в якій наведено ім’я покупця («Всеволожа», без титулу), це ще раз підтверджує припущення Рибакова, що мова йде про особу, що не вимагає інших визначень, – ймовірно, про дружину великого князя Всеволода Ярославича, який сидів тоді на київському престолі (помер 13 квітня 1093 року).

Боян був князем – але не з Рюриковичів, оскільки він носив тюркське (болгарське) ім’я. Він володів на правах власності своїм маленьким князівством, і вдова Бояна могла цю землю продати. Чому? Цього ми, ймовірно, ніколи не дізнаємося. Безумовно, це було пов’язано зі смертю Бояна. Може бути, він не залишив потомства, а може бути, сім’я Бояна вирішила покинути Київ у зв’язку з приходом до влади Всеволода і його дітей – прихильників провізантійської політики, спрямованої проти спроб болгар повернути собі самостійність.

Князівська гідність Бояна – ключ до всього іншого. Ліквідація його володінь вимагала особливої церемонії. Це було в повному розумінні слова державною справою. Гарантом законності угоди виступала свята Софія в особі свого кліру, перед яким Всеволожа не «купила», як переклали слово «крити», а спочатку «сторгувала» цю землю – зробила найважливіший для покупки акт. Філологам ще належить знайти пояснення тому, як виник цей термін. Поки ж нагадаємо, що ще в 19-му столітті «рукобитье» відбувалося при покритті рук порожнистого каптана або іншого одягу.

Після підписання акту була здійснена покупка. Довірені особи великої княгині заплатили обумовлену суму продавцю (його довіреним особам), а в храмову скарбницю внесли покладену «десятину» – сімдесят гривень соболиних, відсотки від семисот гривень.

Хто ж при цьому був присутній? Софійський клір був представлений протопопом («попіни») Іоакимом і попами Доміло, Пантелеем, Степаном, Михайлом, Данилом, Марком, Семеном і ще одним Михайлом, мабуть, молодим і неодруженим (тоді це допускалося), звідки і його прізвисько – «Неженовичь». Свідками з боку великої княгині виступали, як можна вважати, два великокнязівських духівника – Михайло «Елісавініч» та Іван «Янчин», а з боку «княгині Боянової» – Тудор Тубінов, Ілля Копилович і Тудор Борзятич.

Але ось що цікаво: троє останніх, судячи з імен, – це, безумовно, люди світські, що займають високе соціальне становище (бояри князя Бояна?), причому з болгарськими іменами! Перед нами ще одне свідчення того, що в особі князя Бояна ми маємо сина болгарської царської гілки, що переселилася на Русь.

У нас немає підстав вважати, що в один і той же час у Києві одночасно жили «болгарський» князь Боян і руський поет Боян, який цікавився болгарською історією («дунайський пласт» в «Слові о полку Ігоревім»!), слов’янською міфологією і описаний автором «Слова …» в тих же виразах, в яких Ліутпранд в середині X століття описував сина царя Симеона – Бояна-Веніаміна.

Свого часу академік Д. С. Лихачов висловив жаль, що я «віддав болгарам» «Слово о полку Ігоревім». Однак «нашого» Бояна від його царственого болгарського предка відокремлюють чотири або п’ять поколінь, що жили на руській землі. Він говорив і писав по-руськи. У X-XI століттях від Волги до Адріатики розвивалася єдина культура, що користувалася однією мовою. Тому я вважаю, що Боян, нащадок болгарських царів, стояв біля витоків руської світської поезії.

Автор: Андрій Нікітін.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *