Колишня слава капітана Марриета. Продовження.

капітан Марріет

Все робив Марріет з повною віддачею. Якось в Лондоні, будучи вже заслуженим капітаном, кавалером золотої медалі за рятування потопаючих, кавалером рицарського ордена Бані та ордена Почесного легіону, автором романів і редактором журналу, він вчинив нещадну бійку, причому з двома супротивниками відразу. «Буря була його стихією, — каже біограф, — а якщо бурі не було, він сам же її влаштовував». Бурі стали виразно виходити у нього і на книжковій сторінці, коли, пішовши по здоров’ю у відставку, почав Марріет писати.

Відразу ж його книги стали користуватися популярністю. Книги Марріета – це морське життя, яке він досконало знав і достовірно описував, з тією тільки проти достовірності різницею, що пригоди у нього буквально громадилися одна на іншу. У «Пітері-простаку» не встигли відбитися від піратів, як вже штормовий шквал перевертає човен… Все на світі трапляється, але справжнє морське життя — це насамперед витримка, яка потрібна їм для довгих і виснажливих переходів, коли начебто нічого й не відбувається, ніяких тобі «пригод». А книги Марріета пропонували читачам пригоди буквально на кожному кроці, у кожному порту і у всяких водах. Теккерей, відомий письменник, але абсолютно чужий морю, так і казав, що користується Марріетом як ліками — під час хвороби «приймає» для бадьорості. І діє!

Ну, гаразд, а чи багато у нього, у Марріета, списали? Хлоп’яча пам’ять хороша, книги тільки що читані, і був складений цілий реєстр, своєрідний рахунок був пред’явлений творцеві «Таємничого острова» та іншим авторам, які, як ми думаємо, вирішувалися на свій страх і ризик піднімати літературні «вітрила» і виходити в літературне «море». За всіма правилами компаративістики (порівняльного літературознавства) літературні «острова» були розкладені на запозичення, висхідні до капітана Марріета.

Довгий вийшов список. Виходило так, ніби «морські» письменники йшли слідом за капітаном, в його фарватері, списуючи у нього все підряд. Дещо, правда, було запозичене не у нього, а запозичене було, насправді, їм самим з тих же «Швейцарських Робінзонів». Книгу цю теж давно вже не читають, а в свій час і вона була дуже навіть читана. Багато поколінь на ній виросли. Наприклад, Толстой у повісті «Дитинство» описує, як вони грають в «швейцарських робінзонів».

Саме в швейцарських, тому що в того, першого, англійського Робінзона, спробуй пограй: раз-два і край. Один або максимум двоє будуть грати, а решті – що дивитися? Інша справа, якщо в робінзонове становище потрапляє ціла родина! І батько, і Шарль, і Ернест… «Ми сіли на землю, каже, Толстой,— і, уявляючи, що пливемо на рибну ловлю, з усіх сил почали гребти…» В той раз, покладемо, гра у них не вийшла, але, очевидно, прекрасно виходила в інші рази. Популярна книга, популярна гра. Секрет успіху «Швейцарських Робінзонів» полягав саме в колективності. Ясно, що самому Робінзону на острові було, хоч і клопітно, але все ж нудно, от пастор Вісс і вирішив написати про цілу компанію Робінзонів. І колективність припала до смаку читачам і письменникам. «Таємничий острів», як і «Моряк Реді», прямо створені за цим зразком. Так що перший пункт в критичному реєстрі, де значилося, що ціла група зазнає аварії, повинен бути по праву внесений у той рахунок запозичень, який можна пред’явити самому Марріету, — з «Швейцарських Робінзонів». А далі?

Далі, дійсно, маса деталей, ситуацій і навіть персонажів, тільки під іншими іменами, що потрапили на сторінки «Таємничого острова», як видно з книги Марріета.

Пам’ятаєте в «Таємничому острові» Сайруса Сміта, абсолютно незамінного? Це, власне, сам Реді. Відданий, поступливий, умілий. Собака-листоноша, зарубки на деревах, акула, яка пожирає свиню, і безліч інших епізодів, які вразили нашу уяву при читанні «Таємничого острова», треба думати, не потьмяніють, якщо ми дізнаємося, що це — розвиток, а часом просто повторення мотивів «Моряка Реді». І Стівенсон, розповідаючи історію створення «Острова скарбів», згадав цю книгу в числі своїх джерел: хоча б частокіл («Острів скарбів», частина четверта) звідти.

У тій же дитячій книзі капітана Марріета відшукався попередник і такого, зовсім не дитячого персонажа, як альбатрос, прославлений Бодлером

Як відомо, Бодлер і сам одного разу зробив далеке плавання. Але дивний чоловік, він вважав за краще проводити час в каюті. У відповідь на пропозицію вийти і подивитися світ він, кажуть, постукав пальцем по своєму черепу і сказав: «У мене ось тут світ побільше». Так що альбатрос з однойменного вірша, який увійшов до «Квіти зла», вважається створенням фантазії поета і розвитком готових літературних мотивів швидше, ніж результатом безпосередніх вражень. Заглядаємо в спеціальний коментар: там перераховуються книги, якими міг бути підказаний «Альбатрос». Що ж, в число ймовірних джерел знаменитого «Альбатроса» можна, мабуть, віднести і «Моряка Реді». Порівняйте:

«Океан зовсім затих, і так було три дні поспіль, коли на всьому водному просторі не відчувалося ні найменшого подиху вітерця. Здавалося, вся природа поринула в сон, і лише час від часу за кормою корабля виникав альбатрос, який опускався на воду, ледь склавши крила, і підбирав шматочки їжі, кинуті йому через борт.
— Що це за величезний птах, Реді? — спитав Вільям.
— Альбатрос, мій молодий господар, найбільша з морських птахів. У них дуже довгі крила. Мені траплялося бачити їх убитими, і якщо виміряти відстань від кінця одного крила до іншого, виходить мало не одинадцять футів.
— Я в перший раз бачу таку птицю,— сказав Вільям.
— Це тому, що вони не літають в наших широтах, сер. Кажуть, вони можуть і спати просто так, плануючи на крилах в повітрі».

Так, Поет, ти літаєш під
грозою, в урагані,
Недоступний для стріл,
непокірний долю,
Але ходити по землі серед
свисту і лайки
Велетенські крила заважають
тобі.

Можуть заперечити: «Що ви! Невже і без Марріета не можна було написати про альбатроса або акул?» Врахуйте — це майже півтораста років тому. На карті світу ще залишилися білі плями. Кожне плавання — не прогулянка, а сміливе підприємство. Немає нинішнього великої кількості відомостей про віддалені краї і рідкісні тварини. Марріет пише і як письменник, і як популяризатор. Він приймає в розрахунок, що не тільки герой його, молодий Вільям, але і юні читачі почують про велику морську птицю вперше, та й не одні юні. Взагалі можна скласти реєстр, який засвідчує поступову поява в літературі різних предметів, істот і ситуацій. Все це історично зафіксовано.

Все, як і наукові відкриття, великі і малі, колись було описано, зображено вперше. Про колесо мають поняття й ті, хто в житті воза не бачив, а все-таки саме колесо воза стало першоджерелом усіх інших коліс, навіть тих, що служать місяцеходу. В літературі точно те ж: є свій родовід описових засобів, оповідних прийомів, предметів, що якось потрапили на книжкову сторінку, а потім стали традиційними.

Наприклад, майже кожен пишучий вільно і мимоволі платить податі Дефо або, принаймні, робить на нього більш чи менш усвідомлене посилання, тому що Дефо, подібно своєму сучасникові Ньютону, здійснив переворот в науці, літературі, відкрив для себе якісь основоположні закони захопливості і переконливості. Зокрема, це вміння вводити будь-які уточнюючі подробиці, завдяки яким описуваний предмет стає нам як би видимим, знайомим. Довго, часом століттями, пишуть про один і той же предмет перш, ніж цей предмет справді увійде в літературу. Той же Дефо далеко не першим написав про пригоди в морі, але зробив він це з такою живою наочністю, що пріоритет залишився за ним. Але ось він же описав фактично перше в літературі сирітське дитинство у романі «Полковник Джек», що вийшов незабаром після «Робінзона Крузо».

Але не Дефо, а Діккенс ввів у літературу образ маленького Олівера Твіста, що пройшов через пекло сирітського будинку. Точно так само автор «Робінзона» написав і про Мауглі, приблизно про такий випадок, який є в знаменитій книзі Кіплінга. Але все ж життя хлопчика в нетрях великого міста або ж в індійських джунглях література по-справжньому освоїла лише згодом, через сто і навіть двісті років після Дефо. Адже і мрія про політ володіла людством з давніх часів, але люди відірвалися від землі лише порівняно недавно.

Або — детективний жанр. Зрозуміло, житель Бейкер Стріт виглядає тут патріархом. Неминучим попередником, як кажуть критики. Проте от як судив про це Купрін: «Конан Дойль, який заповнив всю земну кулю детективними оповіданнями, все-таки вміщується разом зі своїм Шерлоком Холмсом, як у футляр, в невеликий геніальний твір Е. По — «Злочин вулиці Морг». Поправка справедлива, хоча б частково, насамперед тому, що новели Едгара По — іншого порядку література порівняно з Конан Дойлом. А все-таки ні, не вкладається Шерлок Холмс повністю в зазначений футляр. Саме тому не вкладається, що є він, Шерлок Холмс. У самого Едгара По такої переконливо вигаданої особи не було. У його «Золотого жука» і «Вбивства на вулиці Морг» (так точніше перекладають тепер назву цього оповідання) явно вийшов спосіб детективного мислення, а детектив, слідчий — не запам’ятовується. Ви пам’ятаєте хоча б, як його звали? Вийшов він блідим. Покладемо, на портрет Шерлока Холмса теж пішло всього дві-три фарби, це і Конан Дойль визнавав. Але і небагатьох тонів, як видно, виявилося достатньо, якщо Шерлок Холмс досі живий, незважаючи на те, що навіть автор намагався його прикінчити.

Що ж у такому разі сталося з його літературним сусідом, з капітаном Марріетом, з морем і кораблями, з хвилями і моряками з книг, які в свій час не тільки читали, з них навіть «списували», їм наслідували. Стівенсон так прямо і сказав, що його «Власник Баллантре» багатьом зобов’язаний «Кораблю-примарі» Марріета. Готовий Стівенсон був погодитися і з тим, що з «Моряка Реді» в «Острів скарбів» потрапив частокіл. Нехай це всього лише деталь, але і частокіл, щоб їм, у літературно-сюжетному сенсі, можна було користуватися, теж треба комусь зробити як слід. А ви як думаєте? Знадобилася письменнику по ходу справи стіна, паркан або огорожа, він відразу пише «стіна»? До стіни треба підвести читача поволі, потрібно, щоб читач відчув, що перед ним паркан.

І капітан Марріет поставив у «Моряку Реді» частокіл. Він виправдав його необхідністю оборони при можливому нападі тубільців. Описав він цю загорожу, не упускаючи випадку розповісти, як кокосові пальми були використані в якості опорних стовпів і як кріпилися проміжні бруси, тобто користувався він описовими уточненнями, всю ефективність яких продемонстрував ще Дефо. Стівенсону і нічого міняти не потрібно було. Взяв він готовий частокіл, як вигнав він з острова Розпачу «Робінзона Крузо» до себе в роман на острів Скарбів папуги, теж готового, живого, мовця, і залишалося тільки навчити його кричати: «Піастри! Піастри!» замість «Бідний Робін Крузо! Куди ти потрапив?»

Про своїх попередників Стівенсон так і сказав: «корисні письменники». Ще б! Можна користуватися всіма їх реквізитом, починаючи з карти і кінчаючи частоколом на острові. Але частокіл у Стівенсона на відміну від книги капітана Марріета був не тільки оборонним пунктом. Частоколом позначається в «Острові скарбів» оповідна позиція, доступна природно, тим, хто всередині частоколу знаходиться. Однак, будучи в безпеці, ті ж люди перебувають у невіданні: той, хто сховався за частоколом, не може знати, що в той же самий час відбувається на кораблі, на палубі «Іспаньоли». Капітан Марріет такої умовності дотримуватися б не став. Йому ніколи!

А Стівенсон, зауважте, не забігає вперед, не поспішає розповісти нам нічого більше того, що на дану хвилину можуть знати і розповісти самі персонажі, які ховаються за частоколом, і завдяки такій психологічно виправданій поступовості створюється у книзі особлива напруга, виникає ефект нашої безпосередньої присутності при всьому тому, що відбувається. Як і описові уточнення в дусі Дефо, це тепер доступно кожному автору професіоналу, якщо тільки він стурбований скільки-небудь питаннями літературної «техніки», але в свій час це був ще один важливий крок до оволодіння часом в літературі.

Ось і виходить спадкоємність. Один опановує островом і поміщає на ньому людину. Інший відправляє на острів вже цілу компанію. Третій до дрібниць розробляє побут поселенців. Четвертий повідомляє видиму виразність кожного з осіб, кожній події в їх житті.

«Корисні письменники, — каже Стівенсон. — виправдали слова поета: віддаляючись, вони залишили після себе «сліди на вічності пісках, сліди, по яких, може бути, пройде інший…» Він сам виявився таким «іншим», і він же виявився корисний, в свою чергу, багатьом, які пішли по його слідах. Але сліди одних не стираються, а інших — зникають в «пісках вічності». За ким і чому залишається пам’ять і першість?

«Я був одержимий духом суперництва», — розповідає Стівенсон, згадуючи, як три або навіть чотири рази поспіль перечитав «Корабель-привид» Марріета. «Чому б не вигадати історію, — так розмовляв Стівенсон зі своїм внутрішнім голосом, — повість багатьох років і багатьох країн, моря і суші, дикості і просвітництва… Повість, яка буде написана такими ж великими мазками, в такій же динамічній і лаконічній манері.

Автор: Д. Урнов.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *