Хто був першим імператором-християнином?

Олександр Север

Багато хто відповість відразу: Костянтин Великий, при якому християнство отримало правовий статус, за що він і був прославлений як святий рівноапостольний. Так, завдяки його едикту про віротерпимість (313 рік) зупинилися страшні гоніння на християн, які жорстоко переслідувалися імператорами-язичниками. Але чи всі попередники Костянтина були язичниками? Дослідниця історії раннього християнства Тетяна Козлова відповідає на це питання, і її стаття, яку ми пропонуємо вашій увазі, руйнує звичні стереотипи.

У тіні рівноапостольного Костянтина всі його попередники виглядають закоренілими язичниками: або – в кращому випадку – байдужими до християнства, або його жорстокими гонителями. Мучеництво за віру на аренах цирків приймали християни в правління Нерона, Діоклетіана і деяких інших римських кесарів, але в такому негативному світлі зображується зазвичай весь доконстантинівский «язичницький» імперський Рим. Однак чи були винятки?

За час від Розп’яття Христа до легалізації нової віри в 313 році змінювалися династії, мінялися особи кесарів на престолі, як зрештою і з’являлись різні течії в середині ще молодого християнства, такі як наприклад гностицизм. Сьогодні в пам’яті нашого «середньостатистичного» сучасника, може, і промайнуть «увічнені» романами, театром, кінематографом оргії Калігули або дилетантське музикування Нерона, а імена багатьох куди більш гідних уваги імператорів стали надбанням вузького кола фахівців-істориків.

Незаслужено софіти історичної сцени вимкнені для Олександра Севера (222-235 р.), якого такий авторитетний знавець історії Риму, як Якоб Буркхард, назвав «справжнім Людовіком Святим античності». Ідеальний правитель, на думку древніх римлян, повинен був володіти поєднанням чотирьох достоїнств – помірністю (dementia), справедливістю (aequitas), м’якістю (misericordia) і розсудливістю (prudentia). Олександр Север прагнув відповідати цьому зразку – і, бути може, тому в наше століття повсюдного панування на книжковому ринку кримінального чтива, еротики і світських скандалів його цілком гідне правління настільки міцно забуте нащадками.

На імператорський трон чотирнадцятирічний Олександр Север зійшов юною надією всіх верств римського суспільства і всіх станів, при загальних оплесках сенату і народу: його попередник Елагабал був розпусним містиком і, врешті-решт, за недоброю римською традицією, загинув від мечів солдат-бунтівників. Вихований в греко-римському дусі, керований гідними наставниками, Олександр свою політичну діяльність розпочав з виправлення моралі: максимально спростив пишний палацовий етикет, скасувавши його раболіпні, запозичені з близькосхідних деспотій падіння ниць перед імператорською величністю, розігнав придворний публічний будинок попередника, почав чистку державного апарату від чиновників, які заплямували себе хабарами та іншими службовими зловживаннями (порівнюючи ці події із нашим українським сьогоденням, Олександ Север таки провів справжню люстрацію. Примітка редактора). Особливо жорстко Олександр підходив до суддів, які були спіймані на хабарах. Він вважав, що на ці посади потрібно ставити тих, хто уникає їх, а не тих, хто їх домагається.

Успішно долаючи і в отрочні, і в юнацькі роки всі спокуси деспотичної влади, Олександр заслужив популярність у сенату; народ радів зменшенню податків, і тільки солдати в перші роки царювання нарікали на миролюбну зовнішню політику молодого кесаря і скорочення витрат на армію, але й їхні симпатії вдалося завоювати підвищенням військової платні і щедрими роздачами нагород. У повсякденному житті імператор намагався бути і виглядати зразковим сім’янином, гостинним господарем будинку і хорошим другом.

Висловлювання і вчинки Олександра свідчать про його знайомство з християнством. Призначаючи в провінції прокураторів він оголошував їх імена, оскільки, як він говорив, «раз християни та іудеї поступають таким чином, заздалегідь оголошуючи імена тих, хто повинен бути поставлений в священики, то тим більше необхідно робити це у відношенні правителів провінції, яким довіряються статки і життя людей».

Олександр любив повторювати «слова, які він запам’ятав, почувши їх від якихось іудеїв або християн»: «Не роби іншому того, чого не хочеш самому собі». Він так любив цей вислів, що наказав написати його в Палатинському палаці і в інших громадських спорудах». Імператор, безсумнівно, протегував християнам «Коли християни зайняли якесь місце, що раніше було громадським, а шинкарі заперечували проти цього, виставляючи свої домагання, Олександр у своєму рескрипті написав: «Краще нехай так чи інакше здійснюється поклоніння Богу, ніж віддавати це місце трактирникам».

День імператора починався з молитви, «він здійснював вранці священнодійства в своєму приміщенні для дарів, де у нього стояли зображення обожнених імператорів і деяких особливо праведних людей … Христос, Авраам, Орфей і інші подібні їм» (Такий релігійний синкретизм навряд чи сподобається сучасним ортодоксам, але він характерний для римського християнського світогляду тієї епохи. Римській релігійній свідомості взагалі був властивий космополітизм. Римляни, запозичили богів з грецького Олімпу, малоазійський культ Кібели, культи Мітри з Ірану, Ісіди і Серапіса з Єгипту, терпимо і навіть з цікавістю ставилися і до інших іноземних вірувань, відкидаючи лише з їх точки зору деструктивні, пов’язані з людськими жертвопринесеннями і публічними оргіями, як, наприклад фінікійський культ Ваала, який намагався насадити в столиці Імперії Елагабал.)

Мабуть, Олександр Север таємно прийняв християнство. Його біограф Елій Лампрідій прямо стверджує: «Він хотів побудувати храм Христа і прийняти Його в число богів. Але цьому противилися ті, які справившись в священних висловах, знайшли, що якщо він це зробить, всі стануть християнами та інші храми будуть занедбані».

Зрозуміло, що жерці чинили опір цьому наміру Олександра, і він не зважився на його здійснення. Для публічного сповідання кесарями нової віри, а тим більше для її затвердження в якості офіційної, сприятливі часи і справді ще настали. За підрахунками (вельми приблизними) історика К. Кріста, до середини III століття тільки п’ять відсотків населення Римської імперії були християнами, причому проживали вони в основному на східній периферії. У родоводі Олександра, до речі, були сирійські корені, а Антіохія, Дамаск, Едесса та інші сирійські міста були тоді поряд з палестинськими містами і Олександрією Єгипетською головними осередками поширення Христової віри.

Негативному сприйняттю римлянами християнства сприяли і відокремлення християн від язичницького світу, і чутками, що викривляли віровчення, і те, що в перші століття християнства воно було релігією головним чином маргінальних груп суспільства, і інтелектуальний скепсис пізньої античної філософії.

Як християнин, Олександр повинен був протестувати проти ідолослужіння, але як правитель і, в силу свого імператорського сану, верховний понтифік – головний жрець державного культу, він був зобов’язаний публічно відвідувати храми і приносити жертви ідолам. Римлянин у приватному житті міг сповідувати будь-яку віру, міг бути навіть атеїстом, але офіційні релігійні ритуали при цьому залишалися справою громадською – і тому сакральною, обов’язковою для всіх без винятку. Саме тому нищівні дії кесаря Елагабала в Пантеоні, спорудженому на честь всіх богів, і в інших римських храмах розцінювалися як божевілля і знущання над почуттями громадян, і видалення з храмів статуї Юпітера та інших богів – покровителів Риму викликало народне обурення. В богів вже не вірили всерйоз – хіба що як у добрий переказ, частину рідної старовини, – але в самий Рим, в ідею священної і вічної держави, продовжували з гордістю вірити.

Слава хрестителя Рима очікувала іншого кесаря. Названий на честь великого македонця, Олександр, тим не менш, не володів харизматичністю знаменитого тезки. Однак сучасники могли б подякувати Северу за відпочинок від великих потрясінь, глобальних перетворень і династичних смут. Коли імператриця-мати одного разу дорікнула йому в тому, що він зробив своє правління занадто м’яким і не вселяє поваги до влади, Олександр із властивим йому гумором відповів: «Зате – більш спокійним і тривалішим».

Автор: Тетяна Козлова.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *