Історія, пам’ять та час

Коли ми сьогодні говоримо про історію, стверджує французький етнограф Луї Дюмон, то, по суті, маємо на увазі не тільки абсолютну або відносну хронологію, але і причинний зв’язок або навіть швидше сукупність великих змін. Для нас життя в історії означає сприйняття буття людей, товариств, цивілізацій у їх розвитку в часі. Ще трохи, і ми повіримо, що тільки змінна величина має сенс, а постійна їм не володіє, хоча більшість товариств вірили у зворотне.

Концепція часу як вектора і фактора прогресу вперше з’явилася в Європі епохи Просвітництва і являє собою свого роду світську інтерпретацію християнської моделі створення світу, Боговтілення і кінця світу. Вона знайшла своє вираження у філософії історії Гегеля і в історичному матеріалізмі Маркса. І якщо раніше вважалося, що істина полягає в Біблії, то тепер сама історія стала як би книгою душ людських для всіх часів і народів (Гердер), що розкриває принаймні потенційне безсмертя людства.

В історичній практиці час стає засобом: він ототожнюється з хронологією, переважним принципом усякої класифікації. Основним недоліком виявляється анахронізм.

Однак існують інші тимчасові співвідношення, інші часи, де замість послідовної зміни подій відбувається їх нагромадження, накладення, наслідування, співіснування, повторне поглинання.

ПОЗАЧАСОВА ПАМ’ЯТЬ

За часів брахманів в Індії абсолютно не дбали про вибудовування спогадів у ланцюжок і про розташування їх у хронологічному порядку. Даремно ми стали б шукати там «світу, яким рухає пам’ять», пише французький індолог Шарль Малам. «Спогади не тільки не окреслюють контури біографії, але і створюють там, де закінчується особистість, розпливчасту зону, розімкнуте коло». При цьому кожна людина, «якщо вона володіє відповідними методами і особливо якщо вона здобуває необхідні якості, зможе згадати свої попередні втілення».

Однак поряд з цією звичайною пам’яттю, пов’язаною зі спогадом, існує інша, спеціально розвинена і жорстко контрольована, вона спрямована виключно на запам’ятовування. Вона допомагає заучувати напам’ять написані за три століття до нашої ери священні тексти Вед, які за традицією передавалися усно. Для цього брахмани за допомогою цілого ряду ретельно розроблених методів, що сприяють «розчленуванню» тексту, домагаються поступового «впровадження» його в особистість учня. У читанні напам’ять не повинно бути помилок: будь-яка помилка – це не тільки злочин, а й катастрофа для ритуалу. При такому підході кожен окремий уривок випадає з контексту і часу.

Подібна традиція прямо протилежна західній історіографії: тут інші тимчасові зв’язки, інша пам’ять, інша історичність.

ІСТОРІЯ В МИНУЛОМУ І СЬОГОДЕННІ

Починаючи свій «Виклад подій», основоположник європейської історичної науки Геродот писав, що хоче врятувати від забуття діяльність людей. Перед лицем вічної природи і безсмертних богів історик своїм словом повторює і закріплює її ледь вловимі сліди. Слідом за епічним аїдом він заявляє про себе як про «титана безсмертя».

Якщо виходити з того, що історія і пам’ять нерозривно пов’язані, то є всі підстави стверджувати, що відносини між ними складні і загрожують конфліктами. Ще Фукідід, переконаний, що «науковою» може бути тільки історія сьогодення, стверджував, що історія завжди грішить проти пам’яті. А в XIX ст. його колеги вимагали чіткого розмежування між історією та пам’яттю: історія повинна займатися минулим і тільки минулим; історія закінчується там, де починається пам’ять.

І тільки зовсім недавно в свідомості вчених відбувся поворот: пам’ять захопила область історії. Це змушує переосмислити обидва поняття: як, наприклад, кажучи про знищення євреїв нацистами, зв’язати вимоги пам’яті з історичним осмисленням? Пам’ять, що вважалася досі позбавленою необхідної чистоти, стає об’єктом історії, виникає історія пам’яті.

ВТІЛИТИ ПАМ’ЯТЬ

«Захора» («пам’ятай» на івриті) – заповідь, що пронизує всю біблійну оповідь та іудаїзм. Сини Ізраїлю свято зберігають завіт не допускати забуття. Йосип Єрусалимський виніс слово «Захора» в заголовок своєї книги, в якій він, виходячи з імперативу пам’яті, і розглядає ставлення євреїв до свого минулого. Священний текст Біблії, так само як і Веди, постає, насамперед, як одкровення. Тому необхідно вивчати, аналізувати й запам’ятовувати напам’ять Тору.

І все-таки ставлення до Біблії зовсім інше, ніж до Вед. Воно не веде до розчленування тексту і порушення контексту. Навпаки, для іудеїв важливо не тільки сама подія, але і те, як воно сталася, починаючи з божественного одкровення. Писання – це священна історія, адже, починаючи з вигнання з раю, людство живе в часі, і біблійна оповідь зберігає пам’ять про його рух, пам’ять історії і пам’ять людей.

Проте в даному випадку мова йде зовсім не про минуле як таке або про те, що треба, як казав Геродот, врятувати від забуття гідні цієї події. Для іудеїв важливо лише те, що освячене втручанням Бога, і реакція на це людей. В результаті, хоча євреї ніколи не відмовлялися від імперативу пам’яті, в якийсь момент вони перестали писати власну історію. Бути може, саме тоді вони стали народом, що втілив у собі свою пам’ять?

Здавалося, що пам’ять та історія, що складали колись єдине ціле, назавжди відірвалися одне від одного. Талмудистська література, що з’явилася після Біблії, не має нічого спільного з історіографією.

Як вважають вододіл збігся з синедріоном у Явне (100 р.), де було затверджено остаточний канонічний текст Біблії. Як виняток, який підтверджує правило, на горизонті історіографії виникла фігура священика та історика Йосипа Флавія. Пройшли століття перш ніж з’явився інший єврей-історик. Йосип Єрусалимський вважає, що було б невірно укласти з цього, що в іудеїв був відсутній інтерес до історії; навпаки, їх позиція стає цілком зрозуміла, якщо розглядати їх як народ «розчинений в історії». Описуючи минуле, Біблія містить в собі і сьогодення і майбутнє. Сенс її ясний, все інше – випадковості, що не представляють особливого інтересу.

Важлива мета історії, принаймні, в її письмовому варіанті. Вона ставить цілий ряд найважчих питань, зокрема який зв’язок між історією та місцем її дії? При відсутності місця (коли і другий Храм був теж зруйнований) чи можна написати історію заново? І знову закличемо в свідки Йосипа Флавія, який настійно підкреслював наявність зв’язку між історіографією (у її можливості існування та здійснення) і Храмом, що наділяє повноваженнями «історика».

Що стосується відкритої Йохананом бен Заккайем школи у Явне, то до моменту руйнування другого Єрусалимського Храму вона була «місцем, де зберігали пам’ять», а аж ніяк не майстернею історії. У 1938 р. Фрейд писав, що політичне нещастя єврейської нації навчило її гідно цінувати своє Священне Писання, єдину, що залишилася у неї власність. Відразу ж після руйнування Титом Єрусалимського Храму рабин Йоханан бен Заккаи попросив дозволу відкрити в Явне першу школу для навчання Торі. З цього моменту тільки Святе Письмо і духовність допомогли розсіяному по землі народу зберегти свою цілісність.

Автор: Франсуа Артогі.