Олександра – королева Угорщини
Історія, яку ми розповімо читачеві, – це історія романтичного кохання. У ній є все, що потрібно за канонами класичної трагедії: ніжне і палке кохання двох сердець, пишні королівські двори з їх інтригами, раптова і загадкова смерть… А героями цієї історії будуть дві особи королівської крові: австрійський ерцгерцог і російська цісаревна, чий шлюб був безхмарно щасливий, але такий недовгий…
Старша з шести дочок Павла I – Олександра – рано розцвіла і стала красунею, під стать своєму старшому братові і тезці – майбутньому імператору Олександру I. Висока, ставна, з лебединою шиєю і глибокими замисленими очима, принцеса була улюбленицею батька. Тому батьки – великий князь Павло Петрович і Софія-Доротея Вюртемберзькі, у православ’ї Марія, шукали для доньки блискучу партію. Наречених не бракувало, але вибір цей вирішувати належало не нареченій – її заміжжя було справою державною, і тут потрібно прийняти в міркування і звести воєдино кілька обставин. Відігравали роль і тонкий політичний розрахунок на зближення з впливовим в європейських справах союзником, і родинні узи з древньою королівською династією, і можливі територіальні вигоди…
Тому за клопоти про устрій долі великої княжни взялася сама імператриця Катерина II, її бабця: адже самовладна правителька розраховувала посадити на трон свого улюбленого онука Олександра, минаючи законного спадкоємця – Павла, сина від ненависного чоловіка нав’язаного їй в юності, недоумкуватого Петра Федоровича. Так йому, гуляв та дебоширив; у відкриту над нею, своєю законною дружиною і шляхетною німецькою принцесою Ангальт-Цербстською насміхався, принижував при всіх, та ще на довершення всього хотів, щоб вона орден Святої Катерини – соіменої їй святої їм особисто на її честь заснований і подарований, коханці государевій – графині Воронцовій на святі в Оранієнбаумі піднесла. Ганьба, ганьба нечувана! Спасибі Григорію Орлову, пристрасному і буйному, – досі пам’ятні його гарячі ласки, – вбив Григорій осоружного чоловіка.
Народ-то, правда, різне подейкував, не вірив, що немає більш на світі царя-батюшки Петра Федоровича, тому й спокусився обіцянками лукавими злодія і самозванця Емельки Пугачова. Та й це справа минула. Нині в імперії, хвала Всевишньому, спокійно. І туркам дісталося як слід, і Польща на колінах. Тільки от пречудні новини йдуть з Франції, одна іншої грізніше та страшніше. Бунтівникам і від Бога дана влада не свята! На що зважилися – публічно голову відсікти самому монарху! Ні, коли улюблений онук буде правити Росією, потрібна буде йому сильна опора за кордоном, допомога проти бунтівної Франції. А він правити буде – така її монарша воля!
Так і хотіла відписати у своїй духовній, та історія втрутилася і по-своєму все влаштувала: несподівано і скоро померла славна Феліца. І Павло став, як і належить, імператором, чого давно бажав, зачинившись в Гатчинському палаці. І другий план не вдався Катерині: видати Олександру за шведського короля, родича чоловіка, – пам’ятаючи про послуги, надані їй шведським королівським домом в кінці Семирічної війни, коли вона, Катерина, тільки зійшла на престол.
Та й на краще: відшукався більш гідний претендент на руку Олександри Павлівни. У Леопольда II Габсбурга сім’я теж велика: семеро синів, великих герцогів. Старший став імператором після смерті батька, молодші теж не були обійдені: на спадок отримали різні частини великої Австрійської імперії. А сьомого, самого молодшого, брата Франц I готував в намісники найбільшої провінції – Угорщини, що і сталося за імператорським повелінням 3 вересня 1795 року.
І молодий намісник вже через сім місяців по указу свого найяснішого брата збирає угорське дворянське ополчення і добровільні пожертвування на ведення війни, тому що немає і не передбачається кінця австро-французькому конфлікту. Норовливі і горді угорські аристократи визнали діяльного 20-річного Йожефа (так на свій лад вимовляли вони ім’я Йосипа-Антона-Йоганна Габсбурга) своїм вождем, а тому 12 листопада 1796 року дворянські благородні збори обрали призначеного за вказівкою з Відня намісника своїм Надором – другим після короля верховним володарем феодальної Угорщини, а при відлучках короля за межі країни – і опікуном малолітнього короля або королівських спадкоємців, і вождем дворянського ополчення, і верховним воєводою і суддею країни, главою Верховної дворянської ради, а також довічним правителем Пештського комітату. В свою резиденцію у Пешті і привіз наречений свою красуню дружину, що була п’ятьма роками його молодшою.
Ось так стала юна російська принцеса дружиною австрійського великого герцога – правителя Угорщини, майже королевою Угорщини. (До цього тільки в XIII столітті траплялося дочкам руських князів виходити заміж за угорського королевича: в 1221 року новгородський князь Мстислав видав свою дочку за королевича Ендре, який пару років сидів на престолі у Галичі, доки не захопив його Данило Галицький.) І поріднилася Олександра – а через неї і російська імператорська династія – з тим самим славним королівським родом, чиї представники сиділи на тронах майже половини країн Європи і по прямій вели своє походження від Меровінгів, легендарних «королів з довгим волоссям», тих самих, що в темні віки середньовіччя несли напівдикій Європі світло знань, отриманих від божественних першоправителів.
Отже, Олександра оселилася в області Пешт, а не в прекрасному Відні. Втім, і тут був витончений собор Святого Матьяша, збудований в Буді при останньому угорському великому королі на початку XVI століття. Та й Будайський готичний собор анітрохи не поступиться віденському ні в витонченості архітектурних пропорцій, ні в пишноті тонкого мережива кам’яного різьблення, ні в розкоші внутрішнього оздоблення. Тільки от Буда і Пешт… З Віднем їм ніяк не зрівнятися! У Буді тісно ліпляться один до одного на вузьких вуличках непоказні низенькі будиночки, що залишилися ще з часів середньовіччя. Лише подекуди острівцями здіймаються серед приземкуватих житлових будинків стрункі собори в стилі угорського бароко, відбудовані не так давно. Але їх так мало!
А Пешт? Нудне провінційне містечко, де живуть чині бюргери – нащадки тих швабів, карінтійців, штирійців та інших переселенців з Південної Німеччини й Австрії, що прибули сюди слідом за переможними військами принца Євгенія Савойського, який вигнав з Буди турків, які просиділи в місті без малого 150 років. Ні театрів, ні музеїв, ні палаців – вельможі воліють жити у Відні, при імператорському дворі, або на худий кінець в Пожоні, бо вона формально столиця Угорщини.
Але ж і Відень, і Пожонь, і Пешт з Будой – всі вони стоять на Дунаї! Який красивий він, неспішно котить свої шафранові води під яскраво-блакитним небом серед зелених лісистих будайських пагорбів! Чому б не зробити Пешт подібним вишуканому Відню або царствено-неприступному Санкт-Петербургу! Може бути, і тут тоді завирує світське життя з його балами, музичними вечорами, концертами заїжджих знаменитостей, з безліччю веселих витівок?
Про все це Олександра не раз повторювала чоловікові, повертаючись зі столиці імперії в столицю комітату. Йожеф слухав свою молоду дружину уважно і серйозно – він знав, що Олександра, вихована в розкоші чудових палаців Північної Пальміри, розуміється в істинній красі.
Багато, багато років пройде з тієї пори, коли молоде подружжя вело розмови про прикрасу Пешта новими будівлями. Але, вірно, глибоко запали в серці Надору, тому що протягом довгого часу правління – а тривало воно 51 рік – він рахував своїм особистим обов’язком робити все, щоб ці романтичні мріяння перетворилися на реальність. Було зведено безліч будівель в стилі класицизму, Дунай укладений в граніт, острів Маргіт увійшов в Пешт, і на ньому був розбитий міський сад, розбиті і інші сади і парки, в тому числі найбільший в Пешті Міський гай – Варошлігет, налагоджується судноплавство по Дунаю, проектуються залізниці, будуються заводи, оснащені машинами, створюється Військова академія, нарешті, приймаються плани будівництва кам’яного Ланцюгового моста через Дунай.
Проявивши себе як дбайливий господар країни, що прагне прищепити все найновіше і передове, Надор Йожеф не забував і культуру, і науку: він був ініціатором будівництва Угорського Національного музею, особисто пожертвував чималі кошти на придбання для нього мистецьких колекцій, дбав про поповнення головної національної бібліотеки, нарешті, вніс 10 тисяч форинтів на заснування Угорської Академії наук. Він зумів полюбити Угорщину і навіть заговорити угорською – мовою, що знаходилася до цього під забороною. «Він був народжений австрійським ерцгерцогом, але помер угорським громадянином», – так сказав про нього президент Угорської Академії наук Ференц Глатц на відкритті виставки до 150-річчя з дня смерті Йожефа Габсбурга.
У всьому цьому була чимала заслуга Олександри. Вона була не тільки улюбленою дружиною Йожефа, але і його мудрою радницею. Щиро полюбивши незалежних мадярів, їх самобутню культуру і звичаї, вона із задоволенням сама одягала угорський національний костюм і чоловіка вмовляла надіти – та не на маскарад, а для урочистих випадків! Адже вони – правляча пара Угорщини, а значить, повинні стати справжніми угорцями!
Деякі стверджують, що Олександра підтримала або навіть подала ідею створення угорського національного прапора. Червоний, білий, зелений – ці три кольори складають сучасний прапор Угорської Республіки. Нехай допитливі історики аргументовано доводять, що червоні і білі смуги споконвіку прикрашали угорський герб, а три національних кольори були вперше використані разом для шнура гербової печатки в 1618 році, при королі Матьяші II. І все-таки угорцям хочеться вірити, що Олександра причетна до створення угорського триколора. Адже тоді, в самому кінці XVIII століття, після Великої Французької революції, триколірна кокарда і прапор здобули надзвичайну популярність, і подібні їм з’явилися в різних країнах. У всякому разі, зелений колір міг бути взятий для прапора з королівського угорського герба, в правому нижньому кутку якого містяться зелені три пагорба, увінчані короною. Мальовничі лісисті пагорби Буди, які так вразили Олександру в її новій резиденції, могли навіяти їй думку про третій колір національного прапора…
Своїм розумом, красою, освіченістю Олександра зачарувала не тільки свого чоловіка, але і все великосвітське суспільство. Їй навперебій пишуть захоплені вірші кращі поети, причому за один тільки рік їй було присвячено стільки віршів, скільки до цього не присвячувалося жодній австрійській імператриці.
Але як мало довелося прожити їй, сяючи світлом своєї м’якої краси великосвітські салони Пешта! Вона померла в березні 1801 року, переживши батька, задушеного в Петербурзі змовниками, всього на чотири дні. Смерть її загадкова. За офіційною версією вона трапилася від невдалих пологів. Дочка Йожефа та Олександри померла, проживши кілька годин. Невдовзі після неї померла і мати. Її тіло було забальзамоване і поховане в усипальниці на пагорбі в мальовничому містечку Уремії, поблизу якого Олександра любила зупинятися по дорозі до Відня або повертаючись в Пешт. Це тихе місце полюбилося їй, і вона впросила чоловіка побудувати там для них садибу. Та тільки замість садиби земної дісталася їй садиба небесна.
У 1978 році угорські вчені розкрили труну з останками Олександри та провели експертизу. Дослідження показали, що царівна була невиліковно хвора – у неї була швидкоплинні сухоти, так що складися пологи по-іншому, вона прожила б ще всього кілька місяців, а то й днів. Але переказ стверджує, що Олександру отруїли. І експертиза хоча і не стверджує цього, але і не спростовує. На руках покійної були виявлені червоні плями – сліди брому. Чому? Чи був бром ліками від сухот, засобом для полегшення страждань при пологах, або він був отрутою? Відповіді немає.
Зате є підстави припускати, що смерть Олександри хтось дуже хотів. Її популярності і в середовищі великосвітських кіл, і серед простого люду багато хто заздрив, а де заздрість – там і наговір, там і злочин…
Про царівну Олександру не забули ні в Росії – її колишній батьківщині, ні на батьківщині новій – Угорщині. У Уремії, біля її усипальниці, незабаром побудували капличку, а при ній поступово утворилося маленьке кладовище для нечисленних в Угорщині прихильників православ’я. І протягом всього XIX століття на підтримання Уремского приходу і кладовища Священний Синод справно відраховував щорічно 20 тисяч рублів.
Автор: Ольга Володарська.