Колишня слава капітана Марріета
Якщо ви в Лондоні запитаєте, де Бейкер Стріт, вам пояснять, а потім, посміхнувшись, додадуть: Тільки він там більше не живе. І вже відомо, хто це «він». Зрозуміло, Шерлок Холмс. Дивно! Оселився якось з волі письменника на цій вулиці вигаданий персонаж, зовсім ожив, матеріалізувався, і продовжує існувати як повноправний мешканець великого міста. Надходить на його ім’я пошта, яку, правда, доводиться відправляти назад, бо, бачте, на Бейкер Стріт, № 221 Б, містер Шерлок Холмс тепер не проживає, а нова його адреса поки не відома. Але всі про нього пам’ятають, всі його знають, і коли ви питаєте, де Бейкер Стріт, посміхаються, тому що вже відомо, навіщо вам туди треба, кого ви хочете відвідати. Але якщо ви там, у Лондоні, перебуваючи в районі Бейкер Стріт, запитаєте: «А де тут жив Марріет?», вас здивовано перепитають: «Хто це?»
Не менш дивно. Адже ця людина — не вигадка. Він сам був письменником, прославленим, і як прославленим! Жив він справді недалеко від Бейкер-Стріт, і синя дощечка № 3 по Спеніш Плейс засвідчує, що в сорокових роках позаминулого століття цей будинок займав Фредерік Марріет (1792— 1848), відомий як «капітан Марріет». Тут був написаний ним «Моряк Реді».
Ним написаний, крім того, «Мічман Тихий», «Корабель-привид» і безліч інших книг, майже виключно про море. Він справді був капітаном, причому почав з юнги і пройшов всю службу від матроса до «майстра», як називають капітана на морській мові. Книги його користувалися такою ж популярністю, якою користуються тепер книги… Не хочеться порівнювати, тому що, не дай Бог, випаде на долю якого-небудь відомого сучасного письменника та ж доля: прижиттєва слава і… куди все зникло?
Справді, куди? Що відбувається з книгою, коли вона старіє? Чому перш зачитувалися капітаном Марріетом, а тепер і не пам’ятають, хто це такий? Вирішив я перевірити, чи справедливо доля зчинила з капітаном – письменником, і повернувшись додому, взяв у бібліотеці свого Інституту світової літератури його твори. Багатотомне видання і — як новеньке! Давно в ці книги ніхто не заглядав. Експертизу проводив Федя, учень четвертого класу, тобто читач, тільки що занурений в «морську» класику і який знає на зубок і «Робінзона Крузо», і «Таємничий острів» і «Острів скарбів»… Став він читати «Моряка Реді» — першу книгу Марріета для дітей. Прочитав і прийшов до висновку, який приголомшив його самого:
– Списували! Вони всі у нього списували. І Жюль Верн, і… і Стівенсон. Відомо, списувати не треба, це і в першому класі знають. Але, припустимо, Марріет і сам, напевно, так би мовити, списував у того ж Дефо, а крім того, з книги Вісса «Новий Робінзон, або Швейцарське сімейство, що зазнало корабельної аварії», які хоча і були наслідуванням «Робінзонові Крузо», але змагалися з ним у популярності. Знав Марріет, ймовірно, і «Лоцмана» Фенімора Купера, який, як вважається, підновляв літературне «море», що залишалося в принципі, в сенсі технології опису, недоторканим з часів Дефо.
Іноді кажуть, що це Фенімор Купер читав Марріета і вчився у нього. Так, наприклад, сказано в перекладеній у нас «Літературної історії Сполучених Штатів Америки». Але як це може бути, якщо Купер, сам у минулому моряк, опублікував «Лоцмана» в 1823, а Марріет свій перший роман — тільки в 1829 році? Такі помилки називаються анахронізмами — порушеннями у часі. І хоча це анахронізм, але характерний. Вже, здається, кожен, хто тільки писав про море, випробував вплив Марріета! Правда, Фенімор Купер теж читав Марріета, але тільки не романи про море, він читав його відгуки на книги Купера, а крім того, його морську абетку. Адже Марріет саме в ті роки, коли Купер почав писати «морські» романи, винайшов систему морських сигналів, яка була прийнята у флоті і якою користуються персонажі Купера.
Це теж анахронізм, знову-таки порушення в часі, тому що у Купера романи не тільки «морські», але, крім того, «історичні», їх дія розгортається у минулому, років п’ятдесят тому проти того часу, коли вони були написані і надруковані. Дії в минулому, а сигнали — сучасні. І придумав їх капітан Марріет!
І в літературу цей моряк прийшов зі своїм «морем», що відрізнялося від «морів» Дефо і Фенімора Купера. У Дефо «море» це лише фон для проведення в сутності сухопутних операцій.
Фенімор Купер в «морських» романах теж описував не одне тільки море. Фредерік Марріет — морську службу, а Марриіт, звичайно, читав і Дефо, і Купера, але, крім того, він продовжував лінію Смоллета, англійського письменника XVIII століття, у якого в романі «Родрік Рендом» є морські епізоди. Епізоди Марріет розгорнув в цілі романи. «Його книги, — сказав про нього ще один прославлений Письменник-мариніст, Джозеф Конрад, як амфібії, живуть на воді і лише іноді торкаються суші».
Марріет взявся за перо, будучи вже наскрізь просоленим морською водою. Свій перший роман «Морський офіцер» він написав, коли йому було під сорок. За плечима — служба по повній викладці, хоча походив справжній моряк з цілком сухопутної сім’ї. Батько його довго служив торговим представником за кордоном, але до часу народження Фредеріка він вже влаштувався в Лондоні. А в море Фредерік Марріет навіть не пішов — побіг. Тікав він кілька разів з дому й зі школи. Нарешті зрозуміли, що боротьба з ним марна. І з чотирнадцяти років він — гардемарин.
Свою морську службу Марріет почав в 1806 році, незабаром після смерті адмірала Нельсона. Великі битви до того часу були вже позаду, але порядки в британському флоті залишалися нельсонівськими, тобто дуже суворими. Грубість і жорстокість у ставленні до нижніх чинів, тілесні покарання були у звичаї. Втім, треба зазначити, що юного Марріета це не тільки не відлякувало, але якось і не бентежило. Він навіть у зрілі роки на пряме запитання, чи вважає він фізичні покарання у флоті неминучими, відповів, що якщо вже інакше людину ніяк не втямиш, то треба її пороти. Інша справа, що в своїх книгах, «Мічмані Тихому» і особливо «Пітері-простаку» Марріет теж намагався нічого не пом’якшувати.
«Що панове, — звернувся капітан до мічманів, які вистроїлись на палубі,— поров чи я коли-небудь всю вахту за те, що корабель не робить більше дев’яти вузлів? Ні, сер, ні! — хором відповідали вони, втім, досить перелякані.
А скажіть ви мені, чи давав я кому-небудь з вас по чотири дюжини копняків за несправну службу або, ще того гірше, за п’ять дюжин за носіння годинника на кольоровій стрічці?
Ні, сер,— знову пролунав хор.
Чи вмирав у мене коли-небудь мічман від втоми?
І вони знову всі разом відповіли негативно».
Це — з роману «Пітер-простак». І хоча хор щоразу відповідає «Ні!» і все це присмачене грубуватим гумором, але це в даному випадку ні, а в іншому могло бути — так!
Натуральна суворість моря і навмисна тяжкість морської служби відчуваються в книгах Марріета цілком відчутно. А перш ніж почати писати романи, він виступав зі спеціальними пропозиціями щодо поліпшення порядків у флоті. Наприклад, у флот вербували насильно, руйнуючи сім’ї, гублячи людей. У свій час Дефо з надзвичайною для тієї пори сміливістю запропонував, ні, не скасування насильне вербування (як не бачив іншого способу для виконання деяких важких робіт, крім рабської праці), але якщо вже вербують, то нехай платять. Наскільки це було сміливо, говорить той факт, що пропозиції Дефо про плату і пенсії морякам пролежали під спудом років сто. Марріет зважився виступити вже прямо проти вербування. Він так і казав, що не можна з корабельної служби робити для людей каторгу, хоча, повторюю, він завжди підкреслював, що морська сіль — не цукор.
Сам Марріет відчував себе в морі зовсім у своїй стихії, відрізняючись безмежною відвагою і винахідливістю. Брав він участь у військових битвах, сутичках з піратами, а скількох він власноруч врятував серед бурхливих хвиль! Здавалося, цьому мічману в будь-яку погоду нічого не варто стрибнути за борт при вигляді товариша, який потрапив у біду. Корабельний журнал капітана Кокрейна, під початком якого Марріет плавав, зберіг записи про його героїчні вчинки. Правда, з Кокрейном був знайомий батько Марріета, і вже, напевно, він просив капітана не обійти його сина турботою, але Марріет ніколи не значився в любимчиках, роблячи багато більше того, що вимагалося від нього по службі. Зрівнятися з ним у цьому відношенні міг тільки його власний син, який пішов у флот по стопах батька, вже відомого мореплавця і прославленого «морського» письменника, пішов готовою доріжкою, але вів він себе, як досконалий шибайголова, що, втім, сумно і скінчилося: Фредерік, який нагадував батька у всьому, починаючи з імені, розбився на рифах в Середземному морі.
Тямущого і спритного мічмана Фредеріка Марріета і справді помітили по заслугах. Став він отримувати нагороди і підвищення, став лейтенантом, а потім і капітаном. У 1820 році військовий шлюп «Бівер», що означає «бобер», прийшов під його командуванням на острів Святої Олени, де, як відомо, перебував у вигнанні Наполеон. Бонапарт помирав – Марріет був присутній при його смерті і, володіючи не тільки пером, але й олівцем, зробив дуже точний малюнок Наполеона на смертному одрі.
Далі буде.
Автор: Д. Урнов.