Жінка у давньому Римі. Частина перша.
Загально прийнято вважати давньоримський закон дуже суворим для жінок. Самі римляни були такої думки. «…Наші предки, – каже Тит Лівій, – заборонили жінці займатися приватною справою без підтримки чоловіка. Вони хотіли, щоби вона завжди була під зверхністю свого батька, або брата, або свого чоловіка». Коли вона не зайнята разом з рабами меливом пашні або варивом їжі, вона повинна разом з рабинями прясти і ткати погрубілими та порепаними руками етрурійську шерсть, піклуватися за господарство, годувати дітей; вона не може сама вийти на вулицю, лише в товаристві свого чоловіка, або служниць; не може сама розпоряджатись своїм майном; вона за законом є донька свого батька, який, як батько, може накладати на неї будь-яку кару. Становище її, як бачимо, не дуже різниться від становища рабині. Разом з тим ми помічаємо, як дійсність далека від теорії. У самому початку історії Рима виявляється, яка велика була різниця між становищем одної та другої.
Ця жінка, яка замкнута в дома є себто першою із служниць, тішиться в своїм домі загальною пошаною, навіть з боку голови сім’ї. Вона сидить поруч з ним за столом, а не прислуговує йому; день її народження святкується і вона одержує дарунки: на вулиці перехожі поступаються їй з дороги, заборонено доторкнутися до неї, навіть коли її притягають до суду. Чоловік часто доручує їй вести деякі справи і радиться з нею в ділах, що торкаються їх обох.
Тому то й жінка відіграє важливу роль у римській історії. «На всякій сторінці», говорить М. Гюде, «згадується про неї». Надаремно закон виключає її від участі в громадських справах. Безперестанно втручання її явне або приховане має рішучий вплив на державні справи. Здається, що римляни вподобали собі у своїх літописах та легендах пов’язувати ім’я якої-небудь героїні з кожною славною історичною подією. Якщо вірити традиційній історії, то Рим завдячує своєю величністю не менше чесноті своїх жінок, ніж мудрості законодавців і хоробрості війська. Подружня відданість і дочірня любов, які поєднали Сабінян і Латинян, утворили римський народ. Двічі поневолений Рим тарквініями та децемвірами завдячує своєму визволенню чесноті Лукреції і невинності Віргінії. Благання дружини й матери допомогли вблагати Коріолана (видатного давньоримського генерала) врятувати республіку. Намови амбітної дружини надихнули Ліцінію славні аграрні закони, які довершили тріумф римської демократії; останніх героїв римської республіки, обох братів Гракхів виховала та керувала своїм порадами славна мати Корнелія.
Хоча усі ці оповідання може і напівлегендарні, це неважливо, у них ми бачимо вияв народного почуття, непохитне свідоцтво поваги та пошани, яку римляни в старовину почували до своїх дружин та матерів.
Ідеал жінки і дружини, що його виробив собі римлянин в старі часи, такий: ми з одного боку бачимо погорду до жінки, начебто до старшої служниці, відрядженої до кухні, а з другого боку високу повагу до товаришки, на якій лежить хатнє господарство, до матери його дітей; це відверто виявляється в надгробних написах республіканської доби. Найчастіше згадують такий: «Перехожий, я маю тобі сказати лише кілька слів. Затримайся і читай. Ти бачиш тут могилу досить гарної жінки. Родичі назвали її Клавдією. Вона кохала свого чоловіка з щирого серця, мала двох синів, одного лишає на землі, другого сама поховала. Мова її була приємна, хід поважний, стерегла хату, пряла шерсть. Я сказав. Продовжуй свій шлях”.
На іншім читаємо: «Тут почиває Аммона, дружина Марка, дуже добра і дуже гарна, невтомна прядка, побожна, цнотлива, ощадна, невинна, стерегла хату». Таке вихваляння увійшло в звичай і його вживали на надгробних написах навіть і в добу імперії, і в далеких провінціях, які ще не були зроманізовані. Розуміється, що не все це, що було написано, відповідало дійсності, бо рідко зустрічались чоловіки, як Ульпій Цердо, який на могилі своєї дружини написав: «..До Клавдії. В день її смерті я склав подяку богам і людям». Зрештою у римлян склалася приказка «De mortuis aut nihil aut bene» – «або нічого не згадувати про померлих, або тільки добре».
Таким чином, римлянка приневолена була жити в суворих умовах та матеріальних турботах, з другого же боку її оточували повага та пошана, тому то виробився у римлянок заздалегідь особливий характер: серйозність, в основі якої була рішучість. Вона не знала ніжності, ласки, м’якості, а тому то не зустрічаємо у римлянок мрійливості та сентиментальності, що так властиві особливо жінкам слов’янського походження. Римлянка, передусім, старалась твердо боротися з життєвими труднощами. І це спостерігаємо не лише у жінок але й у молодих дівчат.
Але було би помилкою думати, що тип римської матрони з часом не зазнав модифікації. Під кінець республіки поволі наступали різні зміни в умовах, в яких перебували жінки. Змінилися звичаї, закони, вірування. Ми бачили, що за старих часів через саме заміжжя жінки підпадали під нічим необмежену владу чоловіків. Згодом зауважено, що з цього виникають не аби які зловживання. Щоби це виправити, придумано відповідні комбінації. Одружуючи молоду дівчину, вживають заходів, які би стали на перешкоді чоловікові своєвільно розпоряджатися посагом жінки. Рівночасно вводять правні форми, завдяки яким жінка становиться майже повною володаркою свого майна.
З полегшенням умов шлюбу поширюється звичай розлучатися. В перші п’ять століть історії Риму випадки розлучень були дуже рідкими; починаючи з шостого століття розлучення бувають все частіші і що дуже важливо без серйозних причин, просто через бажання змін, більшої розкоші, щоби добути більшого впливу та підтримки. Одруження становиться недовгочасним зв’язком, який зав’язують та розв’язують через примхи і вигоди. «…Яка жінка, – пише Сенека, – соромиться тепер будучи розведеною, коли поважні та славного роду матрони рахують свої літа не по найменуванням консулів, а по найменуванням своїх чоловіків? Вони розводяться, щоб одружитись, і одружуються, щоб розвестись”. Честолюбці вважали ряд послідовних одружень необхідними заходами в своїй політичній кар’єрі.
Так Сулла приневолив Емілію, дочку Скавра, розвівся з Глабріоною, щоби одружитися з Помпеєю, а Кальпурній Пізон розлучився з вдовою Цинни; він хотів теж розлучити Цезаря з донькою Цинни, але Цезар не пристав на те. Помпей, маючи справу у суді, яку боявся програти, заручився з донькою Антістія, голови суду, але вигравши справу, він покинув наречену і оженився з Емілією, а потім одружився послідовно, як того вимагали політичні обставини, з Муцією, донькою Сцеволи, з Юлією, донькою Цезаря, і на сам кінець з Корнелією, вдовою Ліцінія Красса. Взагалі він був п’ять раз жонатий, Цезар і Антоній чотири рази, а Сулла, як і Помпей п’ять разів. За часів імперії сатирики згадують жінок, що вісім, а то навіть і десять разів брали шлюб.
Такі приклади «шляхетних» римських патриціїв легко знайшли послідовників і серед більш простих плебеїв. Аристократія навчила честолюбних демократів, які хотіли з ними зрівнятися, що шлюби можна так же легко розв’язати як і зв’язати, через що і в нижніх верстах римського суспільства дуже поширюються розводи.
Продовження читайте у наступних статтях.
Автор: Павло Чайка, головний редактор історичного сайту Мандрівки часом
При написанні статті намагався зробити її максимально цікавою, корисною та якісною. Буду вдячний за будь-який зворотний зв'язок та конструктивну критику у вигляді коментарів до статті. Також Ваше побажання/питання/пропозицію можете написати на мою пошту pavelchaika1983@gmail.com або у Фейсбук.