З історії російсько-індійських відносин
Довгий шлях через гори і річки з Індії до Москви, проте вже триста років тому на вулицях російської столиці можна було бачити індійців. Саме в XVII столітті було покладено початок більш-менш широким торговим і культурним зв’язкам між Росією та Індією. Купці, які приїжджали зі східними товарами, привозили з Індії знамениту індійську парчу (камку), мереживну і простий серпанок, набивні бавовняні і шовкові тканини, ліки та вироби індійського художнього ремесла – зброю, хитромудрі шкатулки і т. п.
З Персії індійські купці везли чудесні килими, шовкові тканини і коштовності. Продаючи все це у своїх крамницях в Торгових рядах, індійці закуповували російські товари для Сходу: шкіри, хутра, віск і дрібні мідні вироби. Торгівлю вони вели на ті часи дуже велику: так, в 1647 році індійський купець Сутур, який двадцять п’ять років прожив в Росії, отримав у московського царя позику в чотири тисячі рублів, а в заставу залишив на п’ять тисяч рублів хутра. Окрім торгівлі, індійці віддавали гроші під відсотки, як тоді говорили – «в зростання».
Жили індійські купці в Москві на спеціально побудованому для східних купців заїжджому дворі. Він знаходився на тодішній околиці міста; відразу за ним починався вал, а потім крутий незабудований спуск до Москви-ріки.
Індійці в Росії користувалися повною свободою віросповідання, виконували свої обряди і трималися спільно. Однак у побуті від деяких звичок їм довелося відмовитися: в холодному московському кліматі не можна було обійтися однією вегетаріанською їжею або ходити в дхоті. Мабуть, індійці взимку одягалися в теплі шуби й шапки, як і корінні москвичі.
На питання, звідки вони родом, індійські купці в Росії відповідали: «З Мультан». Вони були головним чином уродженцями самого міста, однак деякі з них народилися і в навколишніх селах. Судячи з імен, майже всі вони були індусами. Правда, російські писарі сприймали на слух незнайомі їм імена вкрай неточно, кожен по-своєму. Наприклад, одне і те ж ім’я було різними переписувачами записано як Сутур, Чютра і Шутрай. Крім того, індійцям у вигляді прізвищ давали прізвиська, іноді зобов’язані своїм походженням заняттю або місцем проживання в Індії: Кіндеков (очевидно, від професії – продавець тканини «киндяків») або Лагори Банін, тобто «банья» (продавець) з Лахора. Однак майже всі імена, піддаються правильному прочитанню – Крішна, Рам Чандра, Будха Рам, Вір Бал, Дава Мал і т. п., – є іменами індуськими. Лише два індійських купця носили мусульманські імена – Хаджі Мулла і Алауд дин Аюб.
ШЛЯХ ДО РОСІЇ
Вийшовши з Пенджабу, каравани купців перетинали афганські гори і іранську пустелю і приходили в Ісфахан – тодішню столицю Ірану, де давно жила велика колонія індійських купців. Такі ж поселення індійських купців були в Кабулі, Кандагарі, Балх, Бендер-Аббасі, Ширазі і Бухарі. Всього за межами Індії жили в XVII столітті, за тодішніми підрахунками, від 10 до 12 тисяч чоловік.
Хоча індійці добре освоїлися з вимогами іранського ринку і орієнтувалися в іранських умовах, але для них в цій країні все було чужим і ворожим. Це був час поступового розпаду сефевидської держави. Центральна влада ослабла, намісники сваволили, безконтрольно розпоряджаючись життям і майном не тільки своїх підданих, а й іноземних купців. У документах часто зустрічаються скарги купців на утиски різних іранських намісників і начальників, скарги на незаконні затримки, псування товарів, прямий грабіж, вимагання «подарунків». Індійців гнобили і в питаннях релігії – не давали їм вільно виконувати свої релігійні обряди і сповідувати свою віру. Тому найспритніші індійці не зупинялися в Ірані, а йшли ще далі на північ, до берегів Каспійського моря – в Шамаху, в Дербент, в Баку, нарешті, в Астрахань.
У XVII столітті в Баку було кілька караван-сараїв, в яких зупинялися заморські купці. У цьому місті проживало багато індійців-гебрів (зороастрійців), що побудували там храм вогню. Ці гебри – «джуккі», як їх називали тоді в Баку – не цуралися і торгівлі. Вони привозили східні товари в Москву.
Найбільша індійська колонія була, однак, в Астрахані. У ті дні Астрахань була великим торговим центром, де сходилися Схід і Захід, Північ і Південь. Туди приїжджали бухарські купці зі строкатими тканинами, туркмени з повстяними килимами, туди приносили хутра, віск і шкіри різної вичинки російські торговці, обмінювати свої товари на привабливі вироби іранського та індійського ремесла. Тут досвід іранської торгівлі та зв’язки зі своїми одноплемінниками в різних країнах Середнього Сходу створювали для індійців сприятливі умови, допомагаючи їм перемагати своїх конкурентів. Іранські і вірменські купці часто виступали в Росії в ролі агентів шахської скарбниці, а індійці, як правило, торгували тільки на свій страх і ризик. Тому вони дуже потребували тісної взаємної підтримки і допомоги.
ІНДІЙЦІ В АСТРАХАНІ
У Астрахань індійці приїжджали торгувати ще до того, як це місто стало російським. Але спочатку там селилися тільки окремі індійські купці. До середини XVII століття в Астрахані вже постійно жило від двох до чотирьох десятків індійців, і цар задовольнив їхнє прохання «зробити в Астрахані двір осібність, індіанської». З 1649 року цей індійський двір згадується в російських документах. Очевидно, тут індійці жили, торг ж вівся в іншому, мабуть, кам’яному будинку, де були розташовані їхні крамниці.
Індійська торгівля в Астрахані приносила великий дохід скарбниці, і російський уряд надавав заступництво індійським купцям. Коли в 1647 році індійці поскаржилися на утиски з боку перекладача – казанського татарина, з Москви прийшов наказ астраханському воєводі Куракіну вислати цього перекладача з Астрахані, а індійських купців «вперед привчити, а не відігнати… щоб індійцям… образ, і тісноти , і збитків ніяких не робили». Взагалі в Московській державі індійці користувалися набагато більшою забезпеченістю особи і майна, ніж в інших містах Каспійського моря або в Ірані.
Багато індійських купців брали російське підданство, і тоді вони не тільки користувалися тими ж правами, що і російські купці, але московський уряд виступав захисником їх особистих і майнових інтересів навіть за кордоном, в Ірані. Так, у відповідь на скаргу вже відомого нам індійського купця Сутура, у якого в Ірані місцева влада відібрала товар, в 1654 році в Ісфахан російським послам був посланий наказ переговорити про цю справу з шахом Аббасом. Клопотання російських послів увінчалися успіхом: вони отримали грамоту від шаха з наказом іранській владі віддати все відібране в астраханських індійців і стягнути з іранських боржників всі належні індійським купцям суми.
У далекий шлях з Індії в Росію пускалися зазвичай молоді купці, що залишали свої сім’ї в Індії. Жінок з собою у важку і небезпечну дорогу не брали, тому в XVII столітті в Росії не було видно жодного сарі – звичайного одягу індійських жінок. Індійці, що селилися в Астрахані на довгі роки, а іноді і назавжди, брали в дружини місцевих татарок. Вони проживали разом з татарською ріднею своїх дружин у відведеному для індійців заїжджому дворі. Там за високою стіною з дерев’яних кілків стояли окремі дерев’яні «хати», де індійці могли жити, дотримуючись своїх звичаїв. Дітей від шлюбів індійців з татарками називали «агрожанами» (очевидно, від зіпсованого татарського слова «огли» – син). Пізніше, у XVIII столітті, в Астрахані виросла ціла «Агрожанська слобода».
Індійці не обмежувалися торгівлею в Астрахані. Вони везли «найдобріші свої товари» в інші російські міста – в Ярославль, Смоленськ, Казань, Симбірськ, Чебоксари, Царицин, в Нижній Новгород і в Москву. У них купували охочіше, ніж у росіян, так як добре знайомі з іранським та іншими східними ринками індійські купці могли вигідніше купувати і, отже, дешевше продати товар, ніж російські купці, що значно рідше виїжджали за межі Росії. У листопаді 1684 року російські купці подали цареві чолобитну з проханням заборонити їх індійським конкурентам виїжджати для торгівлі з Астрахані в інші російські міста, і в першу чергу в Москву. Однак доходи скарбниці від індійської торгівлі були такі великі, що, вводячи всілякі заборони на цю торгівлю за проханнями іменитих російських купців, уряд одночасно дивився крізь пальці на порушення заборон та індійці продовжували отримувати дозволи на оптову та роздрібну торгівлю в ряді російських міст, у тому числі і в столиці.
ВІДОМОСТІ ПРО ІНДІЮ
Разом з тим російські купці і московський уряд неодноразово прагнули самі налагодити безпосередню торгівлю і дипломатичний зв’язок з Індією. Для цього уряд збирав всякими шляхами відомості про Індію: спеціальні чиновники допитували всіх росіян, що побували в Індії (зазвичай полонених, викрадених туди), розпитували у бухарських купців про дороги, що ведуть в далеку країну, посилали накази своїм послам в Ірані повідомляти все, що там відомо про Індію. Звичайно, обізнаність Москви була менше, ніж обізнаність англійців чи голландців, які посилали в Індію свої кораблі і володіли факторіями на індійському узбережжі.
Проте все ж деякі факти про поточні події в Індії Москва дізнавалася раніше, так як новини з північної Індії йшли швидше через Іран і по Волзі, ніж навколо мису Доброї Надії. Різні перипетії тривалої на довгі десятиліття боротьби Індії та Ірану за Кандагар, походи Шах Джахана на Балх, індійські місії в Ірані – про все це московський уряд був досить докладно і вчасно поінформований. У Москві цікавилися не тільки імперією Великих Моголів, але і Індією в цілому. Наприклад, в 1665 році російські посли в Ірані повідомили все, що їм вдалося дізнатися, про південно-індійську державу Голконда у зв’язку з втечею в Іран однієї з дочок правителя Голконди – Абдулли Кутб-шаха.
РОСІЙСЬКІ ПОСОЛЬСТВА В ІНДІЇ
Російські купці не обмежувалися одним збором відомостей про Індію. З їхньої ініціативи московський уряд протягом XVII століття послав до індійського падишаха три посольства і одну торгову експедицію. Два перших посольства очолювали російські купці, яких спорядили і забезпечили товарами багатий московський купець Василь Шорін та інші московські торгові люди. Послам були дані грамоти та настанови, в яких їм ставилося в обов’язок докладно довідатися про політичне становище Індії, про її державу, її ремесла та сільське господарство, її дороги і звичаї і, звичайно, про наявність в Індії придатних для Росії товарів. Цікаво, що послам пропонувалося забезпечити переселення в Росію індійських ремісників ряду професій.
Послам, однак, не вдалося досягти Індії. Микита Сироежин в 1646 році не був пропущений шахом через Іран, а Родіон Пушник та Іван Сільський, послані туди в 1651 році, змушені були повернутися з Ірану на півдорозі, зазнавши всякі митарства від місцевої іранської влади і втративши свої товари.
Незважаючи на невдачі з двома посольствами, царський уряд не залишив своїх спроб зав’язати зв’язок з Індією. На цей раз посольство обрало іншу дорогу – через Бухару. На чолі його був поставлений бухарський купець з Астрахані Мухаммед Юсуф Касимов. У 1676 році посольство дійшло до Кабула, що належав тоді імперії Великих Моголів, але не було допущено в Делі через війни на афганській території і заколоту в індійській столиці. До того ж Аурангзебу, тодішньому правителю Могольскої Індії, стало відомо, що Касимов везе з собою прохання продати Москві дві-три тисячі пудів індійського срібла і дорогоцінних каменів в обмін головним чином на російське хутро, причому передбачалося цю угоду відновлювати і надалі «в усі роки, не уриваючи». Однак безперервні війни в Індії і розпочатий феодальний розпад абсолютно спустошили казну Аурангзеба, і він цього прохання російського царя задовольнити все одно ніяк не міг. Єдине, що вдалося Касимову, – це викупити російських полонених в Індії і привезти їх з собою на батьківщину.
В кінці XVII століття, в 1695 році, в Індію була відправлена торгова експедиція на чолі з купцем Семеном Маленьким. Маленький дістався до Індії і пробув там два роки, закупивши індиго та інші товари. Однак на зворотному шляху в Ірані йому довелося зазнати багато злигоднів від жадібності численних шахських намісників. Він помер, так і не дійшовши до батьківщини. Його товариші змогли доставити до Москви тільки частину товарів і чудовий з оформлення фірман Аурангзеба, написаний по-тюркські. У цьому фірмані Великий Могол наказував індійській владі допустити торгівлю Семена Маленького в Індії безмитно.
Автор: К. Антонова.