Європа епохи Моцарта
Життя Моцарта, який народився у Зальцбурзі 27 січня 1756 року і помер у Відні 5 грудня 1791 року, припадає на другу половину XVIII століття. Минало воно у «серці» Європи. Вольфганг Амадей Моцарт, отже — європеєць другої половини XVIII століття. У геополітичному плані неважко окреслити реальності сьогоднішньої Європи, а яка вона була у XVIII столітті? Насамперед помилкою було б сказати, що Моцарт — австрієць. Він не міг ним бути історично, хоча Австрія і може заявляти на нього свої права. Зальцбург, рідне Моцартове місто, тоді був столицею незалежного князівства під юрисдикцією князя-архієпископа, тобто столицею церковного князівства. Те саме можна сказати й про місце народження іншого великого композитора — Бетховена, який народився 1770 року у Бонні, тоді столиці Кельнського церковного принципату.
Ці дві держави з давніх-давен стояли на перехрестях надзвичайно жвавих шляхів сполучення, таких, як шлях із Рейну на Кельнський принципат і на Зальцбург, шляхи з півночі на південь, з Німеччини в Італію через Бреннерський перевал. Поряд пролягали й шляхи зі сходу на захід, що вели з Відня до Франції, Англії та австрійських Нідерландів (теперішня Бельгія). Слід відзначити, що ці великі шляхи сполучення і торгівлі дуже часто повторювали шляхи стародавніх римлян.
Моцарт не був уроджений австрієць і ніколи не претендував на це. Він ніколи не вважав себе за австрійця. Він завжди називав себе німцем.
НОВА ГЕОПОЛІТИЧНА РЕАЛЬНІСТЬ
Ці порівняно невеликі церковні принципати значаться в аналах історії Священної Римської імперії германців. Заснована у X столітті, вона проіснувала, принаймні формально, до XIX століття. Струси, пов’язані з Французькою революцією та наполеонівськими війнами, неминуче призвели до її розпаду: всі церковні князівства стали світськими. Після кількох пертурбацій Зальцбурзький принципат приєднався до Австрії у 1816 році.
Священна імперія намагалася увічнити ідею Карла Великого: спілку європейських держав, об’єднаних політично і духовно під прапором римського католицизму, під егідою імператора. У XVIII столітті імперія не вважається римською і становить собою лише Священну германську імперію, дивовижну спілку чотирьох держав різної величини й різного значення — від Великого королівства Богемії до маленького принципату Зальцбурга — очолювану імператором. Імператора обирала колегія князів-виборців. З XV століття імператорами Німеччини (і на додачу королями Богемії) традиційно обирали князів з роду австрійських Габсбургів.
У XVIII столітті імператора стала обирати перша колегія виборців з дев’яти князів-виборців, шести світських князів (що репрезентували Баварію, Пфальц, Богемію, Бранденбург, Саксонію і Ганновер) та трьох князів церковних (що репрезентували прирейнські церковні принципати — Майнц, Трір і Кельн). Зальцбурзький архієпископ не мав повноважень виборця, зате він був імператорський князь і належав до складу другої колегії в системі виборців; крім того, він мав титул примата Німеччини, що ставило його вище за інших князів перед папською владою.
Хоча ця германська імперія географічно була серцем Європи, вона не займала її всієї. На Сході були Росія, Польща зі своїми мінливими кордонами, розчленована Україна, Угорщина і насамперед Пруссія — країни, що не належали до складу імперії. На півдні простяглась Італія, розчленована на численні держави, з яких деякі (Ломбардія і Тоскана) були під австрійською зверхністю. Італія теж не належала до володінь германської імперії. На заході були великі королівства (Іспанія, Франція, Великобританія). Як і північні королівства (Швеція, Данія, Норвегія), вони лишалися зовсім чужими для цієї імперії. Об’єднані провінції (сучасна Голландія) теж не належали до неї — на відміну від австрійських Нідерландів (сучасна Бельгія), що були частиною імперії.
Траплялось і так, що деякі князі імперії були виборцями, проте правили водночас і державами не імперськими. Наприклад, австрійські й богемські Габсбурги були королями Угорщини; ганноверські Вельфси ставали королями Великобританії, а бранденбурзькі Гогенцоллерни — королями Пруссії.
ШЛЯХОМ ПОСТУПУ
Європейський політичний баланс тримався на п’яти державах — на Великобританії, Франції, Австрії, Пруссії й Росії. Заможна Європа (Англія, Франція, Голландія, деякі регіони Німеччини і північної Італії) вступала у період економічного зростання, супроводжуваного справжнім демографічним вибухом. Зі 115 мільйонів на початку століття європейське населення зросло до 187 мільйонів душ на початок XIX століття. Між 1750 і 1800 роками населення Росії збільшилося з 19 до 29 мільйонів; у володіннях Габсбургів населення зросло від 20 до 27 мільйонів; у Франції — з 22 до 26 мільйонів, Італії — з 15,5 до 18 мільйонів, у Великобританії — з 10,5 до 15,5 мільйона душ. Населення Пруссії майже подвоїлось — із 3,5 зросла до 6 мільйонів душ.
Наука, розвиваючись, впливає на політичні й суспільні структури. Європа стає на шлях поступу. Таке становище спричиняється до критики інституцій минулого, викликає рух народних мас і, зрештою, веде до демократизації. Щоб досягти атмосфери толерантності, потрібної для встановлення плюралістичного суспільства, треба було спочатку перебудувати й зробити доступною для всіх освіту.
У пошуках нової рівноваги Європа віднаходила засаду єдності у філософській рефлексії, у певному способі узагальненого мислення,— ось чому XVIII століття дістало назву епохи Просвітництва. Епохи, якою починалася сучасність. Ідеї, що сприяли такому пробудженню думки, йшли з Великобританії, їх генерувала революція 1688 року та ліберальна конституція, яким передували Ньютонові досліди та філософія Джона Локка (1632—1704). А проте найповнішого розквіту й найпрозорішої форми виразу нова філософія досягає у Франції.
Близько 1750 року дух Просвітництва знайшов свій суспільний вираз. В Італії історик та філософ Джамбатіста Віко у своєму трактаті «Засади нової науки про спільну природу націй» (1725—1744) обстоював ідею, що всі народи проходять три стадії — божественну, героїчну та людську. У Франції Монтеск’є публікує працю «Дух законів» (1748), а Вольтер — «Есей про звичаї та дух націй» (1756), що знайомили громадськість з ідеєю історичного розвитку людської природи й можливого поступу на шляху до вищої зрілості свідомості. У 1750 році починається випуск «Енциклопедії», що виходила аж до 1772 року.
Цей «Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» містив 60 тисяч статей у 17 томах, до яких додалося 11 томів ілюстрацій. Цю монументальну працю, що об’єднала 150 авторів, і серед них Д’Аламбера, Вольтера та Руссо, редагував Дідро. Чільна її ідея: знання — сила. Цей синтез знань згодом став зброєю освіченої думки; він вимагає примату розуму в усякому дослідженні. Відкидаючи забобони, «Енциклопедія» намагалася розвинути щиро науковий дух, щоб глибше осягнути закони природи й дозволити кожному індивідові й людству загалом дійти нового стану щастя.
У німецькому світі Просвітництво під назвою «Aufkldrung» набуває конструктивнішого сенсу завдяки дослідженням ЛессінГа (1729—1781) та філософії Канта (1724— 1804), які бажали не так трансформації світу, як іншого: щоб подорослішало людство. Кантова брошура «Відповідь на запитання: Що таке Просвітництво?» (1784) у якомусь розумінні підбиває підсумки епохи і свідчить про перехід до великої німецької філософії XIX століття. Що ж таке Aufkldrung? Це вихід людини за межі свого неповноліття, за що вона сама відповідальна. «Неповноліття» — це нездатність користуватися власним розумом, але не через неповноцінність самої свідомості, а за браком рішучості й сміливості діяти на власний розсуд, без чужої опіки. Sapere aude! — ось девіз ауфклерунга.
Інтелектуальна Європа гуртується під прапором Просвітництва. Італійський економіст і криміналіст Чезаре Бонесана, він же маркіз Беккарія (1738—1794), автор відомого трактату «Злочини й покарання» (1764), є одним з найкращих представників реформаторства, яке охопило Європу епохи Просвітництва. Реформа права, запровадження толерантності, відмова від тортур, скасування кріпацтва, заснування освітніх закладів, національних театрів, ботанічних садів з’являються в урядових програмах найосвіченіших володарів.
Ця нова Європа стає справді космополітичною. Це час діалогу філософів та королів і час королів-філософів. Фрідріх II, король Пруссії (1712—1788), запрошує до свого двору Вольтера і листується з всіма письменниками та філософами свого часу. Катерина II, цариця Росії (1728—1796), стає другом Дідро, покровителькою французьких філософів і митців. У бабці Австрії Йосиф II (1741 —1758), син Марії-Терези, стає палким прихильником реформ і нового законодавства, уособленням цієї засади урядування. Входить у вжиток слово «йосифізм», на означення такої політики.
Більшість цих володарів, прихильників ідей Просвітництва, не поступалися заради них централізованою владою, звідси й вислів «освічений деспот». «Все для народу, нічого через народ» (Alles fur das Volk, Nichts durch das Volk) — це лапідарне гасло Йосифа II красномовне: цар зичить добра для всіх, але господарем у країні лишається сам.
Однією з характерних фігур цього століття була постать книгоноші, що ходив, навантажений книжками, від міста до міста, з міста в село. Головний поширювач знань, книгоноша часто переходив кордони. Європа тих часів — мандрівна Європа.
ІДЕЇ БЕЗ КОРДОНІВ
Архітектори на замовлення князів та монархів, зачудованих славою Версаля, мусили переносити версальські зразки у всі королівські палаци. Архітектурна Європа стає віддзеркаленням Версаля. Від Лісабона до Мадриду, від Неаполя до Риму, від Відня до Варшави, від Берліна до Санкт-Петербурга зводились розкішні резиденції. Найвидатніший серед цих мандрівних архітекторів — Франсуа де Кювільє з міста Ено (Бельгія). Опріч іншого, він створив літню резиденцію князя-виборця Баварії та чарівний театр у Мюнхенській резиденції того-таки князя.
Музиканти завжди традиційно були мандрівниками, але ця тенденція ще посилилась у XVIII столітті. Моцарт змалечку подорожував Європою; Паезієлло, його сучасник, їздив з Неаполя до Санкт-Петербурга; Йозеф Гайдн до останніх років життя надовго затримувався у Великобританії. Оперові композитори часто відвідувала Італію: саксонець Гассе став там знаменитістю «Il саго Sassone» — «улюбленим саксонцем», Йоганн Крістіан Бах, син великого Йоганна Себастьяна Баха, звався то «Бахом з Мілана», то «Бахом з Лондона», залежно від місця своєї фахової діяльності.
Італія, батьківщина мистецтв, завжди приваблювала художників, письменників і просто аматорів прекрасного. У цьому зв’язку наводяться фантастичні цифри: 40 тисяч англійців, за свідченням історика Едварда Гіббона, відвідали півострів у 1785 році. Європейські подорожі по Франції, а також по Італії, надихнули багатьох письменників, зокрема Стендаля та Гете, на створення численних оповідань. Зростає число видавництв і їхнє значення. їх можна знайти в Берліні й Лейпцигу, в Женеві, Римі й Флоренції, в Парижі й Лондоні. Часописи та газети перетинали кордони. Паризьку газету «Correspondance littiraire, philosophique et critique» барона Мельхіора Грімма читали при всіх дворах; вона вперше прославила в Європі ім’я юного Моцарта.
Змінюються шляхи книги; великої ваги набуває Франкфурт. Французький письменник Бомарше створив у Келі, що на правому березі Рейну, навпроти Страсбурга, власне видавництво, щоб видати для країн німецького світу повне зібрання Вольтерових творів. Надрукувавши свою комедію «Весілля Фігаро», що довго була заборонена у Франції і свого часу викликала скандал на всю Європу, він зажив нарешті слави. Моцарт став одним з перших покупців її першого німецького перекладу і взяв цю книгу за основу для своєї італійської опери «Весілля Фігаро».
Цей величний рух взаємообміну і взаємозбагачення, що характеризував епоху Просвітництва, рух, що розвивав мислення і дозволяв індивідові «подорослішати», подолати «інфантилізм», який досі сприймався, як належне, кажучи словами Канта, спричинив пробудження німецької нації. Численні великі й малі держави, письменники (Клопшток, Гете, Шіллер, Лессінг) усвідомлюють законність своєї спілки на основі спільної мови -— німецької і обстоюють її право стати провідником культури нарівні з французькою й італійською.
Якби умови життя та інтелектуального розвитку в цій відкритій, динамічній і оптимістичній Європі XVIII століття були інші, німецький композитор Моцарт ніколи б не створив «Чарівної флейти» — твору, що знаменує справдження давньої заповітної мрії — розквіт німецької опери.
Автор: Бріжіт Массен.