Як приходить нове – історія розвитку культур

Сьогодні нікого не дивує, що чи не кожен день в нашому житті з’являється щось нове. Ми зустрічаємо це нове на кожному кроці в нашому повсякденному житті, будь то марка автомобіля, фасон одягу, музичний ансамбль зі своєю манерою виконання. Ми звикли до цього щоденного виникнення речей і явищ і не завжди віддаємо собі звіт в тому, що сама по собі ця ситуація досить нова. Навіть років сто тому кожен новий механізм і навіть кожен новий фасон або стиль в предметах побуту або мистецтва був подією, а ще раніше цілі покоління людей жили, користуючись тими ж речами і поняттями, що і попередні покоління, і взагалі не задавалися питанням про те, чи з’являється що-небудь нове в їхньому житті. Проте воно з’являлося і вкорінювалося, часом непомітно для оточуючих, часом бурхливо і в ламаючих старі норми формах, в усі епохи історії — інакше не було б самих цих епох, не було б і історії. Адже історія і є процес розвитку, процес появи нового і заміни ним старого.

Залежно від професії і особистих схильностей і смаків, ми пишемо і читаємо книги, співаємо пісні і слухаємо їх, виробляємо і споживаємо різні види начиння, їжі, одягу і робимо ще масу різних речей, не замислюючись, чому ми робимо саме їх і саме таким чином. Це прийнято, так роблять всі, так робили завжди — або, принаймні, це нам зазвичай здається. Тут мова йде про стійку, більш-менш традиційну частину нашої культури. Нове в перший момент привертає нашу увагу на цьому звичному тлі, потім воно або вплітається в нього і теж стає звичним (як стали звичні, наприклад, штани в жіночому костюмі), або, якщо проходить мода на нього, зникає і забувається. У повсякденному житті ми рідко відокремлюємо нове від старого.

Однак вченому, який досліджує історію культури, доводиться це робити. Є багато різних схем, за якими культурологи класифікують елементи культури людства. Але найбільш звичайний, притому зовсім не пов’язаний з науковою абстракцією розподіл — це виокремлення культур різних народів, або, кажучи більш спеціальною мовою, виділення культури певного етносу.

Культура етносу – все культурне надбання, яким володіє даний народ. Але вона далеко не однорідна. Візьмемо для прикладу культуру турецького народу. Перш за все, кинеться в очі та її частина, яка пов’язана з сучасним загальносвітовим культурним надбанням. Це предмети європейського типу матеріальної культури: в одязі — піджаки, брюки, спідниці, черевики, кепки; в меблях — столи, стільці; в начинні — вилки, чашки, в поведінці — рукостискання і так далі. Це всі предмети етнічно нейтральної індустріальної технології – від металевих каструль і консервних банок до автомобілів і телевізорів. Це, зрозуміло, і все сучасне індустріальне виробництво — металургія, машинобудування, текстильна промисловість і т.п. нарешті, художні твори інших країн і народів — романи, п’єси, фільми, перекладені або дубльовані на турецьку мову і сприймаються, таким чином, турецькою аудиторією…

У другому, вже більш специфічному для місцевого способу життя колі ми знайдемо безліч предметів і явищ традиційної, старої культури, характерних, однак, не тільки для Туреччини і турків, а й майже для всієї Передньої Азії. Це форми селянських сільськогосподарських знарядь, народне взуття, способи випічки хліба і взагалі приготування багатьох широко поширених на Близькому Сході видів їжі, нарешті, цілий ряд соціальних і поведінкових норм, прямо або побічно пов’язаних з ісламом,— звичай обрізання, неприйняття свинини, характерна орнаментика та інші.

Значна частина турецького народу, особливо ті, хто не знайомий з побутом народів-сусідів, відчуває такі речі як свої, турецькі,— перш за все в протиставленні інтернаціональним і європеїзованим формам культури або культурі і побуті інонаціональних меншин, наприклад греків.

І, нарешті, в третьому, центральному, найвужчому, але пов’язаному з найбільш інтимними і стійкими формами сімейного побуту колі ми знайдемо моменти, що відрізняють турків і від персів, і від курдів, і від арабів. Це звичаї і обряди, пов’язані з сімейно-домашнім побутом, вони не носять притому загально-мусульманського характеру, деякі власне турецькі страви, особливо обрядові та святкові, окремі форми традиційного костюма, нерідко характерні не для всього населення Туреччини в цілому, а лише для певних її районів, але відомі всім; і, зрозуміло, це турецька мова з усім багатством місцевих говірок, з фольклором — прислів’ями, загадками, казками, епосом, з художньою літературою, і вся народна і професійна художня творчість — музика, танець, театр і т.д. саме цю частину культури можна назвати не просто культурою турецького етносу (в неї входять й інші кола), а специфічною для турків, власне етнічною їх культурою.

Різні кола, пласти, з яких складається культура етносу, схильні до поступових змін, приходять нові явища культури, забуваються і зникають старі, хоча в різних пластах цей процес йде з різною швидкістю: у зовнішніх, поверхневих він відбувається швидше, ніж у внутрішніх, глибинних. Ця трансформація, яка відбувається постійно в будь-якій сфері культури етносу, виступає головним чином в трьох основних варіантах.

По-перше, культурне нововведення може виникнути в рамках даної культури в результаті її внутрішнього розвитку, без сприяння будь-яких явних зовнішніх імпульсів. Яскравими прикладами тут можуть служити неолітична революція, тобто становлення відтворюючого господарства – землеробства і скотарства, раніше всього на Близькому Сході, а потім, абсолютно незалежно, в Стародавній Америці, становлення кочового скотарства в його Євразійському Степовому і Аравійському центрах, зародження первинної державності в Месопотамії і Єгипті. Правда, ряд цих процесів захоплював не тільки окремі етноси, а й цілі історико-культурні області. Це не змінює суті справи, так як початкове зародження нововведень, мабуть, відбувалося в рамках певних етнічних спільнот типу племінних груп.

Більш пізнім і приватним прикладом може служити виникнення деяких систем писемності: шумерської, давньоєгипетської, китайської та інших.

Трансформація культури може відбуватися під непрямим впливом зовнішніх імпульсів, але не бути прямим запозиченням. Приклад – вторинне закріпачення селян в деяких країнах Центральної та Східної Європи на початку Нового часу, викликане революцією цін і збільшенням попиту на сільськогосподарську продукцію в Західній Європі; для поміщиків східноєвропейських країн виявилося вигідним повернутися (або звернутися) до панщинних форм господарства.

Можна послатися і на формування таких своєрідних систем писемності, як бамум в Африці або корейська буквена,— їх творці були добре знайомі з іншими, більш старими видами писемності.

З прямим зовнішнім впливом пов’язано запозичення. Прикладів цього роду безліч. Згадаймо хоча б поширення шляхом запозичення всіх трьох світових релігій (християнства, буддизму та ісламу), різних систем писемності (давньосемітського алфавіту — в Греції і на Близькому Сході, китайської ієрогліфіки — в Японії і Кореї), лексичні запозичення, наявні практично у всіх мовах світу і т. д.

Процеси розвитку, зміни, оновлення йдуть у всіх без винятку культурах. Але йдуть вони по-різному. І справа не тільки в тому, що в одних випадках вони йдуть повільніше, а в інших швидше. Навіть коли одна і та ж потужна і високорозвинена культура, будь то інтернаціональна європейська або будь-яка інша, впливає одночасно на кілька суспільств, кожне з них відповідає на цей вплив по-різному і запозичує не обов’язково одне і те ж.

Всього важливіше при цьому рівень соціально-економічного розвитку, досягнутий даним суспільством. Однак навіть при приблизно одному рівні розвитку культурні зміни можуть йти різними шляхами, залежно від того, в якій конкретній історичній обстановці знаходиться відповідне суспільство. Саме історична обстановка може вважатися другим за значимістю фактором трансформації культури будь-якого суспільства.

Нарешті, третій фактор, що визначає шляхи трансформації будь-якої культури – природне середовище.

Ці фактори відіграють подвійну роль у трансформації культури. Їх вплив викликає до життя і потребу у відповідних нововведеннях і самі ці нововведення, оскільки лише через них культура може підвищувати ефективність виконання свого основного завдання — найкращого пристосування до даного соціального і природного середовища. А після виникнення нововведення шляхи його подальшого поширення і розвитку визначаються в першу чергу сукупністю тих же самих факторів. Діють вони здебільшого разом, впливаючи один на одного і викликаючи щось на зразок ланцюгової реакції або ефекту сніжної кулі. Далеко не у всіх випадках можна навіть встановити, який саме фактор первинний і чи був первинний фактор взагалі. Притому зміни в природному середовищі найчастіше бувають опосередковані соціальними механізмами, через які і впливають на культуру. І на саму природу нерідко впливає суспільство: розвитком продуктивних сил, зростаючою щільністю населення та іншими.

Виникнення і початкове поширення ісламу було пов’язано з сукупною дією всіх трьох факторів. Аравійське суспільство в цілому і бедуїнське суспільство зокрема перебували в стані глибокої кризи. Виникнення цілого ланцюга прикордонних князівств перешкоджало пересуванню кочівників на північ, а окупація Південної Аравії в кінці VI століття персами заважала їх міграції на південь. До того ж на рубежі VI—VII століть Аравію спіткала серія сильних посух, що призвели до порушення балансу між природними ресурсами, поголів’ям худоби і чисельністю кочового населення. З причин як конкретно-історичного, так і природно-екологічного порядку, все це призвело до перенаселення і спочатку виразилося в посиленні набігів і воєн серед самих аравійських кочівників.

Аравія в другій половині VI — початку VII століття нагадувала переповнений, перегрітий паровий котел. Для випуску пари, виходу з ізоляції, необхідно було об’єднання в рамках однієї держави. Соціальні передумови для його виникнення були вже в наявності як в бедуїнському, так і в осілому суспільствах Аравії. Деяке поширення в ній іудаїзму і християнства підготувало грунт для ідеологічної інновації — створення ісламу. Відразу ж виявилася слабкість Ірану та Візантії — частина тієї конкретної історичної обстановки, яка сприяла успішному вирішенню внутрішніх труднощів за допомогою зовнішньої експансії.

Навпаки, виникнення і поширення буддизму і християнства було пов’язано з дією лише двох перших факторів, особливо соціально-економічного. Специфіка екологічної обстановки тут, мабуть, відношення до справи не має.

Трапляється, часом і так, що культурні нововведення і зміни бувають пов’язані головним чином зі змінами в середовищі існування і їх опосередкованими наслідками. Основні риси ескімоської культури— такі, як тип господарства, одягу, начиння, знаряддя домашньої праці, сюжети фольклору, – не зазнали істотних змін протягом більш ніж двох тисяч років, аж до XIX століття. Однак різні етапи її історії в археологічному відношенні виділяються дуже чітко по притаманному кожному з них особливому набору мисливських знарядь, перш за все гарпунних наконечників. Останні самим безпосереднім чином пов’язані з тим, які саме тварини переважають серед об’єктів полювання: тюлені, моржі, кити, що, в свою чергу, зумовлювалося епохальними змінами клімату, що чергувалися потепліннями і похолоданнями.

Періоди достатку і зубожіння ресурсів морського звіра непрямим чином відбилися і в інших культурних змінах — в розмірах селищ, в типах жител і човнів, в стилях орнаментального і образотворчого мистецтва, в формах громадської організації, в культово-ритуальних уявленнях і звичаях і так далі.

Ми знаємо ряд поставлених самою історією експериментів, коли ізольовані етноси практично не відчували зовнішніх впливів — природне середовище залишалося стабільним, сусідів просто не було. Це стосується насамперед багатьох острівних товариств – андаманців, тасманійців, гавайців, рапануйців (жителів острова Пасхи), новозеландців (маорі) та деяких інших. Їх розвиток, можна сказати, цілком відбувався за рахунок накопичення внутрішніх змін. Завдяки успіхам порівняно недавніх археологічних досліджень, що особливо широко проводилися в Океанії, ми тепер знаємо, що і в цих суспільствах відбувалися чималі зміни. Зникали одні навички (наприклад, виготовлення кераміки), виникали інші (зокрема, в області ткацтва і плетіння), пов’язані зі все більш широким освоєнням ресурсів місцевої природи, підвищувався рівень суспільного розвитку. Однак на прикладі саме цих товариств з безсумнівністю видно, що така майже повна ізоляція від впливу зовнішніх імпульсів хоча і не припиняє процесів оновлення культури повністю, але все ж вельми істотно їх уповільнює.

Звичайно, імпульс імпульсу різниться. Коли він приймає форму набігів, завоювань, грабіжницької експлуатації, то може не тільки уповільнити розвиток суспільства, але навіть викликати істотний культурний регрес (що і сталося, наприклад, з багатьма індіанськими народами Америки в результаті європейської колонізації). Але все-таки в більшості випадків велика кількість зовнішніх імпульсів плідна для розвитку культури.

Однак результат будь-якого зовнішнього впливу залежить в першу чергу не тільки і навіть не стільки від характеру самого впливу, скільки від структури і рівня розвитку того суспільства, яке цей вплив відчуває.

Сприйняття зовнішнього імпульсу культурою етносу в цілому залежить від того, наскільки цей імпульс відповідає тенденціям внутрішнього розвитку культури, яке ставлення до зовнішнього імпульсу різних класів, верств, станів — носіїв загальної культури етносу і специфічних її частин…

Доброю ілюстрацією знову – таки можуть служити різноманітні варіанти сприйняття світових релігій. Коли старі традиційні релігії перебували в стані кризи і не мали міцної і широкої соціальної опори в етно-соціальному організмі, нова релігія перемагала порівняно легко і безболісно, особливо якщо її прихід супроводжувався запозиченням інших елементів культури-донора. Так, зокрема, сталося зі сприйняттям християнства німецькими племенами, безпосередньо втягнутими у Велике переселення народів.

В інших випадках світові релігії сприймалися більш повільними темпами і більш болісно. Перемога християнства у німецькомовних племен Скандинавії і фінів зайняла значний проміжок часу і супроводжувалася серйозною внутрішньою боротьбою. Коли етнос входить до складу багатонаціонального державного утворення, це призводить до появи в його культурі, нехай часто в зміненому вигляді, деяких загальних елементів культури, характерних для всіх етносів такої держави. Але нововведення не завжди виявляються міцними.

У ряду племен і народів, включених до складу Римської імперії, сталося настільки сильне нівелювання побутової культури, що археологам довелося ввести для цього явища спеціальне поняття: «Провінційно-римська культура». Проте, після падіння Риму багато слідів її швидко зникли.

Запозичені елементи, більш відповідні тенденціям внутрішнього розвитку, стають складовою частиною культури етносу, а в подальшому іноді і специфічної етнічної культури, хоча нерідко піддаються дуже сильній переробці. Усередині створених насильницьким шляхом багатоетнічних держав в культурах підкорених народів очевидно прагнення до збереження специфіки, до відсікання загрозливих їй елементів, які можуть привести до часткової або повної асиміляції. Тут полягає одна з причин збереження християнства у завойованих турками народів Балкан і Закавказзя.

Тепер – про загальні механізми зародження і розвитку інновацій (як би і звідки б вони не прийшли) в культурі етносу. Тут можна виділити чотири основні етапи. Перший з них
– відбір (селекція), другий — відтворення, копіювання, третій — пристосування, модифікація, четвертий — структурна інтеграція.

Селекція полягає у відкиданні одних імпульсів або культурних мутацій тобто винаходів та інновацій, що виникли в рамках даної культури без будь-яких зовнішніх впливів) і відборі інших для подальшого засвоєння або переробки.

При відтворенні інновація просто копіюється. На цьому ранньому етапі вона може ще бути легко відкинута, якщо змінилися умови, що роблять її непотрібною або шкідливою. Потім йде поступове засвоєння інновації, її пристосування до специфіки культури етносу. При цьому інновація впливає і на «суміжні» старі елементи культури.

Поява в Японії обставлених по-європейськи віталень, з килимовими доріжками, але без циновок, викликала до життя особливе домашнє взуття типу шльопанців — вуличне взуття як і раніше знімають біля входу, але в одних шкарпетках по підлозі, на якій тепер немає циновок, не ходять.

На останньому, заключному етапі інновація вже перестає усвідомлюватися саме новинкою, вона стає органічною частиною етнічної культурної традиції. Більш того, в результаті переробки вона може стати частиною специфічної етнічної культури народу. Індіанці американських прерій створили в XIX столітті власні форми кінного полювання, але ж кінь з’явився в Америці дуже недавно.

Буває, що запозичені інновації видозмінюються мало. Японський етнос, сприйнявши з мінімальною модифікацією китайську ієрогліфічну писемність, разом з нею практично без будь-якого перетворення прийняв і традиції китайської каліграфії, а також пов’язані з нею естетичні норми.

В епоху Великих географічних відкриттів європейці зіткнулися з цілим світом нових і чужих їм культур індіанців Нового Світу. У цих культурах, зокрема, важливе місце займали різні тонізуючі і наркотизуючі продукти, від нешкідливих і навіть корисних, як какао, до найсильніших галюциногенів. У сприйнятті їх Європою можна виділити всі чотири етапи: відбір, в результаті якого тютюн і какао увійшли в побут дуже швидко, а кока і галюциногени (пейотль та інші) залишалися без уваги аж до новітнього часу; копіювання, наприклад, індіанських навичок куріння, які, правда, незабаром стали піддаватися змінам; корінна модифікація, яку зазнало, наприклад, споживання какао (у ацтеків в основному холодний, солоний і наперчений напій); нарешті, інтеграція, в результаті якої трубка голландця або сигара англійця перетворилися в характерну рису етнічного стереотипу, хоча в реальній дійсності вони часто могли залишатися приналежністю не етносу в цілому, а лише його певних соціальних верств.

Коли незалежний винахід викликається в першу чергу утилітарними потребами того чи іншого соціального шару, придбання новим елементом культури знакового або престижного значення пов’язане з втратою ним частини своєї утилітарності і сприйняттям його іншими соціальними верствами. При цьому, мабуть, переважає рух з нижчих верств у вищі, так як основним генератором нових явищ культури, у всякому разі матеріальної, виступають трудящі маси. (Зрозуміло, останнє не відноситься до індустріальних суспільств. У них винайдені елементи культури, авторами яких зазвичай виступають представники середніх верств або інтелігенції, найчастіше не носять специфічно етнічного характеру, подібно автомобілю.)

Зробивши престижне сходження сходами соціальних сходів, аж до верхівки суспільства, елемент в перетвореному вигляді може знову повернутися в середовище трудящих мас. Скажімо, Японські дерев’яні сандалі на підставках, так звані «Гета», виникли в глибоку давнину як чисто утилітарне пристосування для ходьби по заболоченій місцевості. Вже на зорі японської державності вони були сприйняті знаттю і, судячи з їх кам’яних імітацій, що зустрічаються в курганних похованнях, стали носити знаковий, престижний характер. У середні віки, ставши дуже високими, вони проникли вже в перетвореному вигляді в побут спершу городян, а потім і селян, і стали повсякденним видом загальнояпонського взуття.

Чисто утилітарні технологічні елементи культури — наприклад, нові сільськогосподарські знаряддя або деякі транспортні засоби,— самостійно вони винайдені або запозичені, поширюються одними і тими ж шляхами. В обох випадках потрібні політичні, територіально-сусідські, ділові, дружні та інші зв’язки між різними групами населення, в тому числі різно-етнічними. У XVII-XVIII століттях іжемські комі запозичили від своїх сусідів ненців весь комплекс оленярства. Зрозуміло, що тут для запозичення необхідні не тільки відносно близький рівень соціально-економічного розвитку, а й тотожна або подібна екологічна ситуація.

По-іншому складається доля тих іноетнічних запозичень, які мають не тільки чисто утилітарний, а й певний престижно-знаковий характер, принаймні, в очах реципієнтів (тобто одержувачів). Тут процес запозичення може набувати ланцюговий характер. До деякої міри сучасним аналогом подібного явища може служити поширення моди.

У разі ж запозичення престижно-знакових культурних елементів культура-донор на шкалі престижних оцінок зазвичай стоїть вище, ніж культура-реципієнт, хоча це не обов’язково відповідає реальному рівню її розвитку. Наприклад, культура кочівників, сама по собі порівняно невисока, в силу причин політичного або конкретно – історичного характеру може сприйматися як престижна і референтна різними верствами більш розвинених осілих суспільств. Китайці, в епоху Хань (кінець III століття до нової ери — початок III століття нової ери) з огидою ставилися до їжі кочівників, в III—VI століттях запозичили у них багато м’ясних і молочних страв.

Запозичення при «престижному перепаді» можуть не мати утилітарної корисності або навіть, навпаки, бути по суті шкідливими, наприклад, європейський одяг і їжа, менш пристосовані до клімату і місцевих умов, ніж традиційні, і ведуть до простудних, зубних і інших захворювань в Океанії, Арктиці і багатьох інших регіонах світу. У мовній частині культури етносу їм відповідають запозичення, що змінюють основний словниковий фонд відповідної мови: його числівники, займенники, терміни спорідненості та інше. Зазвичай вони лише дублюють без особливої реальної потреби слова і поняття, що існують в місцевих мовах. Престижність подібних запозичень полягає в тому, що одягатися і харчуватися по-новому або вживати в мові запозичені слова вважається ознакою високої культури, високого суспільного становища, а використання своїх предметів і слів виглядає ознакою «простолюду», «селюків».

У міжетнічні контакти раніше за все вступають відносно елітарні верстви населення – правлячі класи, аристократія, купецтво. У елітарних шарів набагато більше можливостей ознайомитися і засвоїти елементи іноетнічної культури. Зрозуміло, що засвоєне елітою нововведення часом майже автоматично набуває для нижчестоящих соціальних верств престижне значення.

Наприклад, Японія, щонайменше, двічі в своїй історії пережила періоди інтенсивного запозичення культурних інновацій – перший раз протягом VI—VIII століть під впливом Китаю і Кореї, другий раз — в кінці XIX — початку XX століття під впливом західних цивілізацій. В обох випадках масований потік інновацій вливався насамперед в елітарну культуру, поступово проникаючи в побут панівних класів. Останні частково намагалися насадити інновації в масах адміністративним шляхом. Так було в VII-VIII століттях з буддизмом, так було і в XIX столітті з введенням європейського форменого одягу і зачіски. Однак темпи поширення релігії, одягу та багатьох інших елементів культури мало залежали від інтенсивності адміністративних заходів щодо їх насадження. Зате чітко виявлялася інша закономірність. Як тільки в елітарній культурі згадані запозичені культурні елементи ставали загальним нормативом, вони, ставши престижними, досить швидко починали поширюватися вниз за соціальною шкалою.

Коли запозичений елемент (наприклад, буддизм) вже настільки глибоко вростав в побут всього народу, що переставав сприйматися як престижний, починався зворотний процес. Верхівкові шари, потребуючи певних престижних символів, шукали і знаходили їх в тих компонентах традиційної культури, які виглядали як напівзабута архаїка або, у всякому разі, не належали до числа повсякденно вживаних. Але, отримавши «права громадянства» у «еліти», ці компоненти як би знову набували давно втрачене ними або навіть ніколи в них не присутнє престижне значення і в перетвореному вигляді знову знаходили цінність в очах тих соціальних груп, які раніше готові були без жалю з ними розлучитися.

Синтоїстська Релігія в Японії до XVIII століття була близька до повного розчинення і зникнення в буддизмі. В кінці XVIII – початку XIX століття відродився інтерес до неї в середовищі реформістськи налаштованої аристократії. Потім в епоху буржуазних перетворень синтоїзм не тільки став державною релігією, а й знову міцно увійшов на досить довгий час (в ритуальній сфері навіть до цього дня) в культуру найширших мас.

В якійсь мірі подібні процеси спостерігаються зараз у взаєминах між інтернаціональною міською і традиційною сільською культурою. Сільське населення прагне зробити свій побут якомога більше схожим на міський і тому — до пори до часу — без жалю розлучається з предметами і звичаями традиційної старовини. Але ці самі предмети і звичаї (в тому числі кулінарні рецепти, деталі одягу та інше) набувають все більшої цінності в очах міського населення, в культуру якого вони входять вже не як явища повсякденного побуту, а як «фольклоризми», що прикрашають аксесуари з яскраво вираженим знаковим, престижним значенням.

Нерідко сільське житло діда обставляється модним гарнітуром і кришталем і виглядає цілком по-міському, зате квартира його онука — міського інтелігента — рясніє старими кошмами, глечиками, рушниками, зовсім як колись дідівський будинок. Але поступово і село, бачачи, як цінує її старовину місто, починає змінювати своє ставлення до традиційного «мотлоху», починає все більше цінувати його, але вже в абсолютно новій функції. Старе і напівзабуте знову повертається в життя, зберігаючи колишню форму, але наповнюючись новим змістом.

Автор: С. Арутюнов, доктор історичних наук.