Середньовічна Андалузія – простір співіснування

Золотий вік соціального та культурного співіснування в ісламській Андалузії припав на 711 — 1086 роки, а в християнській Іспанії — на період між 1085 та 1370 роками. На які релігійні та юридичні підвалини він спирався?

Іудаїзм ніколи не надавав іншим релігіям соціального статусу, бо ще до вавилонської діаспори вважав себе за єдину монотеїстичну релігію. Пізніше, після втрати політичної незалежності соціальний статус іудаїзму цілковито ототожнився зі статусом єврейського народу. Так само й християнство спершу не мало незалежного соціального статусу. Святий Павло навіть наказував християнам прийняти Римську імперію, сплачувати податки, слухатися суддів та коритися законам, бо ж, на його думку, вся влада від Бога. Тільки після подвійного навернення імператора Костянтина, коли християнство стало громадянською релігією Римської імперії, а її, імперію, християнізувала Церква, тільки тоді властива первісному християнству толерантність почала поступово зникати.

За Середньовіччя християни вважали євреїв за віровідступників, бо ті відмовилися бачити в Ісусі з Назарета провіщеного Месію, а також за боговбивць, бо на них падала гуртова відповідальність за Христову смерть. Щодо ісламу, то християни епохи Середньовічччя спершу мали Мухаммеда за самозванця, а його вчення — за шахрайство. Саме завдяки культурному співіснуванню на Піренейському півострові такі погляди на мусульманство помалу змінилися.

З другого боку, іслам взяв за відправну точку неподільність Віри, яку було закладено ще в першолюдині й про яку людям нагадували пророки — Божі посланці в соціально закодованих заповітах, зокрема в Торі Мойсея для євреїв та в Євангелії Ісуса для християн. Мухаммед з’явився своєю чергою лише тому, що ці релігійні закони спотворилися та знецінилися. Мусульмани вважають Мухаммеда за останнього посланця Божого — “печать пророків”, а Коран — за справжнє й остаточне Одкровення Боже. Отже, мусульмани розглядають іудеїв та християн як людей Писання (ахл аль-Кітаб), чия віра, хоч яка недосконала, дозволяє їм, однак, знати й шанувати Бога, розуміти й поважати Його заповіти, здобувати вічне спасіння.

УГОДА

Згідно з проголошеними Кораном засадами, іслам беззастережно визнає лише одну соціальну громаду умма, тобто громаду правовірних, теоретично рівних між собою. Однак поширення ісламу, зокрема на Піренейському півострові, відбувалося на теренах з високим рівнем суспільного життя, де більшість населення становили християни та зороастрійці, поруч із якими проживали також іудейські та буддійські меншини. Всі ті, хто мав Святе Писання й погоджувався підписати угоду про послух, ставали “підданцями”.

З погляду закону підданці не належали до умми, однак вона була покровителем “людей угоди” (ахл аз-зімма) і ставилася до них як до людей “іншого суспільства”, яке політично не існувало, але мало певні релігійні структури, що перебрали на себе відповідальність за суспільні права. Взаємозв’язок між уммою та ахл аль-Кітаб регулювався положеннями угоди. Учасниками такої угоди були з одного боку можновладці чи єпископи, а з другого — халіф. Вона була чинною не лише для династії Омейядів у аль-Андалузії, а й для правителів тайф — дрібних князівств, що виникли на руїнах халіфату.

Коли в християнських королівствах Піренейського півострова, починаючи з IX століття, з’явилися великі мусульманські та іудейські громади, то й християнські королі підхопили політику надання статусу підданства. Королі Кастилії та Леона, що найповніше втілювали у життя взаємодію між різними громадами, у XII та XIII століттях навіть мали титул “володарів трьох релігій”.

СВОЄРІДНА СОЦІАЛЬНА ТКАНИНА

Своєрідність організації мусульманського суспільства епохи Середньовіччя не вписується в теоретичні схеми сучасної соціології, поняття “соціальні класи” до нього не прикласти. У кожному разі співжиття мусульман та ахл аз-зімма (мозарабів та євреїв) набувало в різних сферах громади різних форм, і соціальні стосунки між ними не завжди точно відповідали приписам закону.

Соціальне співжиття та культурне співіснування були на руку мусульманському вельможному панству (кхасса), що складалося з родини правителя, високих можновладців та монархового почту. Корисною була угода і для нотаблів (айян) мусульманського суспільства, тобто для ерудитів, відомих ремісників, багатих купців та великих землевласників. Навпаки, прості мусульмани (амма) на загал не дуже ладнали з мозарабами та євреями.

Серед мозарабів найтісніші культурні стосунки з мусульманами підтримувало вельможне панство, до якого належали як нащадки вестготських комітів, так і вище духовенство та вчені. Як це засвідчили найпослідовніші прихильники мозарабства Альваро та Еулохіо з Кордови, мозараби часто навідувалися до мусульман, керувалися їхньою модою та літературними смаками, пишалися гарною арабською вимовою.

Щодо євреїв, то рабини та вчені, багаті вчені, багаті купці, торговці та банкіри теж часто контактували з вищими прошарками мусульман та мозарабів, однак майже не спілкувалися з нижчими класами. Втім, культурне співіснування євреїв, які обрали арабську мову як засіб виявляти свою думку, було успішніше, аніж у мозарабів.

ПІДВАЛИНА ПРАВА

Надійним знаряддям для регулювання стосунків між різними соціальними групами став закон, знаний під назвою фікх малікі. Цей закон походив від давніх арабських звичаїв ще доісламської епохи, що зазнали впливу римського права, на основі яких, власне, й утворилися канонічні засади ісламу.

Ремісники, торговці, купці, дрібні землевласники з мозарабських та єврейських громад могли без надмірних ускладнень вести властивий їм спосіб життя. Та, певна річ, коли вибухали міжрелігійні чвари, процесові й конвергенції наставав кінець.

РІЗНОВИДИ СПІВІСНУВАННЯ

Культурне співіснування набирало розмаїтих форм, таких, зокрема, як контакти й традиції, творення нового й відкриття. Воно мало вирішальне значення у VIII, IX та X століттях, коли мали належну чинність породжені ним юридичні та ідеологічні засади. Контакти між чужими чинниками, надто між ісламськими культурними традиціями Сходу та інтелектуальним життям у мусульманській Іспанії, були надзвичайно плідними, зокрема в царині мистецтва, астрономії, математики, медицини та філософії у Кордовському халіфаті. Культурна спадщина аль-Андалузії вражає своїм розміром та своїм блиском, хоча із зрозумілих причин мозарабська культура частково була для ісламського світогляду закритою. Навпаки, єврейський світогляд був такий відкритий для мусульманського впливу, що в андалузькій філософії утворилися дві переплетені між собою течії. З одного боку, то була арабо-ісламська традиція Авемпаса, Ібн Туфайля та Аверроеса, з другого — іудейсько-арабська лінія Гебіроля та Маймоніда, філософів, що творили арабською мовою.

Зрозуміло, що між ісламською та єврейською культурами були значні відмінності, однак вони не позначилися на спільній, універсальній частині знань (астрономія, математика, наука, медицина, логіка та метафізика). Наведу вам приклад зі сфери, де спеціалізуюсь я сам — філософії, і цього буде досить, щоб показати творчий потенціал культурного співіснування.

Часто порівнюють такі твори, як “Сума проти поган” святого Фоми Аквінського, “Путівник для тих, хто вагається” Маймоніда та “Спростування спростування” Аверроеса, написане у відповідь на твір аль-Газалі “Спростування філософів”. Безперечно, всі три пам’ятки унікальні своїм змістом, якщо говорити про той час. Схожість між ними породжена спільними для філософської думки Середньовіччя темами, а також звичними для того часу формами та засадами викладу.

Цілком слушно, що “Спростування спростування” не зрозуміти без звернення до суто ісламських ідей. Так само й “Путівник для тих, хто вагається” ґрунтується на суто рабаністичних традиціях, а “Сума проти поган” – на християнській спадщині. Хоч всі три пам’ятки мають зв’язок із грецькою філософською спадщиною, в ісламській філософії вона відбивається інакше.

Річ у тім, що тут має місце складний комплекс взаємовпливів: два твори з трьох згаданих були написані андалузькими авторами, а третій — твір святого Фоми Аквінського — став би неможливим, коли б не спирався на ідеї Авіценни та Аверроеса, які поширилися завдяки перекладачам із Толедо. Після Аристотеля святий Фома найчастіше цитував саме Аверроеса.

Таке Культурне співіснування стало можливим завдяки релігійним та правовим засадам, значення яких важко перебільшити, хоч їх частенько й порушували. Досвід Андалузії був винятковим моментом історії, неповторним для інших часів та країв. Найвидатнішим досягненням його було те, що він переконав — співіснування та співжиття на засадах релігії та права можливі.

На жаль, наша епоха, що пишається своїми далеко ліберальнішими та універсальнішими правами, не надто щедро обдаровує нас такими щасливими прикладами.

Автор: Мігель Крус Ернандес.