Народження середньовіччя. Частина четверта.
А що ж «звичайні, прості» люди, ті самі вільні франки, бургунди, алемани? Прийшовши в цю колишню Римську імперію, вони спочатку напевно пережили дуже непогані часи. По-перше, їм було дуже легко пересуватися, наприклад, по Галлії. Римляни побудували такі блискучі дороги (багато з яких цілі дотепер), що варварам не становило жодних зусиль пересуватися в серці імперії. Тридцять – сорок п’ять кілометрів на день проходили легіонери у важкому озброєнні, а гінці за добу пробігали до сімдесяти п’яти. Франки знайшли тут багато земель, багатств і міст, якими, правда, не вміли користуватися.
Основою їх життя було село. Це дерев’яні будинки, криті найчастіше соломою, підлога земляна, що говорить, звичайно, про крайню простоту побуту. Топиться будинок по-чорному. Часто в будинку з людьми живе худоба. Живуть брудно, скупчено.
Потреба в захисті змушувала дрібних землевласників селитися поблизу від стін, якими все частіше і частіше обносилися великі маєтки, «вілли» (villa). Так «вілли» перетворювалися подекуди в центр або, щонайменше, в опорний пункт сільського поселення. Документи свідчать про те, що поселення вільних землевласників потрапляли цілком, в силу поширення системи колоната і общинної солідарності, в повну залежність від земельних магнатів. Процес, який завершиться перетворенням «вілли» в маєток або замок феодального сеньйора, а поселення вільних і напіввільних землевласників – в залежне від феодала село, почався рано, а на переломі VI і VII століть зубожілі селяни, зрештою, віддавали і вільні громади в руки великих землевласників.
У своїй поведінці люди керуються нормативами і традиціями, висхідними до дикості, до варварства. Наприклад, знаменита стаття Судебника франків «Салічної правди» про жменю землі: «Якщо хтось когось вбив, покладено платити штраф». А якщо у нього немає грошей, що робити тоді? Тоді він збирає дванадцять свідків, своїх родичів, строїть їх біля свого будинку, бере жменю землі з чотирьох кутів будинку і спиною до свідків кидає її через ліве плече (обов’язково через ліве!) на цих людей. Потім з колом в руці, в сорочці без пояса, босоніж стрибає через тин і – чудовий результат! – родичі повинні взяти участь у сплаті штрафу.
Так починає формуватися культура жесту, висхідна до цих варварських безписемних традицій. І зрозуміло, звичайно, що неписьменна цивілізація надає величезного значення жесту. Коли в суді вирішується, наприклад, якесь питання мирно, навіть на рівні королів, ніхто не підписує договір, а відбувається обмін гілочкою. Два ворогуючі королі обмінюються гілочками.
Був ще знаменитий, дуже зворушливий звичай. Дуже важлива річ в королівських, та й у простих родинах теж – придане. Як воно вирішувалося? На ранок після шлюбної ночі наречений, вже чоловік, у присутності свідків повинен був увійти в кімнату своєї дружини і кинути на її ліжко соломинку обов’язково лівою рукою і голосно вимовити те, що їй віддається в її користування в разі його смерті. Це так звана вдовина частка, вдовиний подарунок.
Все життя – від селянина до еліти – було оформлене такими ось процедурами. А село, селянство, яке зайняте, насамперед, питаннями, у кого будинок згорів, де скотина пала, вирішує всі ці питання головним чином клятвами і присутністю свідків. Найважливіша клятва – на мощах святих, найбільш шанованих. Страшним чином помстяться покійні, якщо ти її порушиш. Тобто село живе жестом, традицією, і еліта теж, може бути, дещо в пом’якшених варіантах. І при цьому химерним чином говорить по-латині, все більш її перекручуючи і породжуючи діалекти майбутніх західноєвропейських мов.
Село і еліта з різним ступенем успіху користуються дуже простими предметами побуту, а накопичуючи багатство, заривають його де-небудь. Селянин – в погребі золоті римські монети, а королі – у своїх коморах золоті чаші вишуканої роботи, коштовності, що збереглися від попередньої епохи. Вони зберігають скарби, не ними створені.
І якщо врахувати, що Галлія – це світ колишньої кельтської культури, населеної гномами, ельфами, чарівниками, чудесами, казковими істотами, що за переказами живуть в лісах і в горах, то й самі франки на них в чомусь схожі. Вони теж живуть в химерному світі, де сьогоднішній і завтрашній день переплітаються, і, напевно, зовсім непомітно для очевидців крок за кроком йде просування до дня завтрашнього, де будуть потужні середньовічні замки з товстенними стінами і кількома рядами укріплень, лицарські турніри, будуть з’ясовуватися питання честі, будуть клятви, але вже й писані, суворі закони і реальна влада короля, а не тільки заклики до його авторитету. Буде багато нового, будуть чудові, приголомшливі собори романські, а потім готичні.
Але все це – завтра. А сьогодні християнський храм – це перероблена римська базиліка. На неї кладуть важкий дах – поєднання абсолютно немислиме повітряних античних колон і могутнього гнітючого даху! І так само не строго, як в архітектурі, слідують і новій християнській етиці. Не строго, але слідують, просуваючись по дорозі до середньовіччя. У декораціях, дуже суперечливих, мальовничих, наповнених різними людьми, їхніми почуттями, спогадами про минуле. Їх вожді хочуть називатися імператорами, а чоловіка грамотного, писемного та освіченого вважають на всяк випадок боягузом. Це світ великих протиріч. Але тільки в суперечностях і зіткненнях народжується нове.
В історичній літературі сперечаються, чим вважати цю епоху. Революцією, переворотом? Вже дуже спокушало це Маркса з Енгельсом. Їм завжди були симпатичні вибухові слова і соціальні вибухи. Але були й інші. А. Допш, Фюстель де Куланж, страшно критиковані за це марксизмом, говорили: «Ні. Це велика текуча еволюція, в якій завжди є і злам, і ривок. Але в цілому лик її визначається побутом, рухом повсякденності». І, пізнаючи повсякденність, ми наближаємося до більш справжньої, а не вигаданої картині світу. Наближаємося до світу людей.
Автор: Наталія Басовська.