Каспії – історія невідомого народу
Море Каспійське… Назва цього моря-озера настільки звична, що ми якось не задумуємось, чому воно так називається.
…Спочатку, зрозуміло, був Геродот — недарма він вважається батьком історії. Перераховуючи «двунадесять мов», які в п’ятому столітті до нашої ери прийшли завойовувати Грецію з перським царем Ксерксом, Геродот називає і плем’я каспієв. Це й було першою появою на історичній арені народу, що дав згодом своє ім’я найбільшому на Землі озеру.
Втім, для Геродота каспії, як і інші численні народності, які брали участь у страшній навалі, — всього лише азіатські варвари, дикуни, від чиєї руки в 480 році до нашої ери згоріли Афіни, лише загарбники, яких, нарешті, з величезними зусиллями вдалося вигнати з милої його серцю Аттики.
Але Історія і Етнографія не хочуть знати суб’єктивних оцінок. Для них однаково цінні відомості про народи, що стоять на будь-якому щаблі культури. І ось, хоча Геродот за часом куди ближче до «каспійських» часів, ніж ми, знаємо ми про цей народ більше, ніж батько історії. І вже набагато більше, ніж Страбон, який рівно 1969 років тому в сімнадцятитомній своїй «Географиці» вичерпав проблему короткою заявою: «Каспії — народ цей нині невідомий».
Тепер науці відомо, що ще в другому тисячолітті до нашої ери каспії жили в середній і південно-східній частині Закавказзя. Недарма в півсотні кілометрів від Тбілісі, на березі Кури, донині є селище, що носить ім’я Каспі. А Корнелій Тацит і Йосип Флавій називають Дар’яльську ущелину «Воротами каспієв».
Близько трьох тисяч років тому войовничі сусіди відтіснили каспієв на південний схід. Тут вони й осіли на довгий час, давши спершу цій області назву Каспіана, а потім і самому морю-озеру звичне нам ім’я.
І все-таки темних місць залишалося ще чимало. Особливо в тому періоді історії каспієв, який відноситься до останніх десяти століть до нашої ери, — як не дивно, більш давній період був освітлений порівняно не погано.
Літу 1968 року призначено було стати переломним. Скінчився період польових робіт, і в Тегеран повернулися висушені спекою центрального Іранського плато, запилені пісками давніх пустель співробітники експедиції, очолюваної відомим вченим лікарем Алі Хакемі. У підвалах іранського Археологічного музею під ревнивим поглядом фахівця робітники почали розкривати ящики з скарбами, які прибули сюди з імли віків. І кожен предмет розповідав про нові таємниці високорозвиненої культури, яка процвітала дві тисячі сімсот років тому у південно-західної частини узбережжя Каспійського моря.
З шестисот сорока знахідок близько ста — вироби з золота. Але, звичайно, зовсім не цим визначається їх цінність. Ось, наприклад, золота посудина. Вся її поверхня покрита опуклими зображеннями оленів, птахів, ланей, кіз і левів, причому цар звірів зображений тут у двох видах — фантастичному, крилатому, і більш «натуралістичному», звичайному.
Скіфські мотиви! Доказ матеріальних зв’язків, а може бути, і торгівлі, що існувала в сьомому столітті до нашої ери між жителями перських земель і населенням скіфських причорноморських степів!
Або п’ять намист із золота та напівдорогоцінного каміння… Золоті медальйони в цих намистах прикрашені цікавим малюнком. Дві фігурки, від яких у всі сторони розходяться промені! Ні, це не просто прикраси. — вважають археологи. — Це предмети, що мали ритуальне призначення, фігурки ж означають Місяць і Сонце.
Дуже схожі малюнки і донині носять на сукнях деякі жителі… Бомбея. Запитайте їх, хто вони такі, і вони дадуть відповідь: «Ми — парси, нас сто тисяч, ми поклоняємося світлому богу Ормузду, носію добра, і сину його — вогненному Митрі. А предки наші втекли сюди, в Індію, триста років тому, коли на нашій старій батьківщині — в Персії перемогли магометани.
Культ Митри — бога Сонця, широко поширений був колись не тільки на Середньому Сході, де він, мабуть, зародився. У перші століття нашої ери мітраїзм став серйозним суперником християнства — його численні послідовники зустрічалися всіх куточках Римської імперії аж до туманних Британських островів. Сонячний Митра, як і Ісус, вважався в якості бога-спасителя. І не будучи в змозі прямо перемогти його, християнство непомітно злило обидва культи в один, запозичивши у східного бога і обряд причащання, і емблему хреста, і свято Різдва («Народження Сонця»). Між іншим, навряд чи випадковий і той факт, що дуже багато найдавніших християнських храмів побудовані прямо на руїнах ще більш давніх святилищ Митри. Але все це вже сталося через століття після розквіту Каспіани…
Отже, каспії були сонце – і вогнепоклонниками. Це підозрювали і раніше. Блакитне полум’я апшеронського підземного газу, відомого здавна, жаркий вогонь азербайджанської нафти породили, ймовірно, цю настільки живучу релігію, що старіше і християнства, мусульманства… А каспії прийшли саме з Закавказзя.
Вже хто-хто, а археологи відмінно розуміють прислів’я «не все те золото, що блищить». Ось груба глина — статуетка заввишки сантиметрів сорок. Вона зображує дебелу жінку з руками, схрещеними на грудях; на голові її — складна зачіска, у вухах великі сережки. Це богиня родючості — земної і жіночої — Аші. Принаймні, за цим ім’ям її знали в давньоперські часи.
Пізніше її стали називати Ашахітон. Вона, на думку багатьох істориків, родичка і єгипетської Ісіди, і фінікійської Астарти, і ассиро-вавилонської Іштар. Всі вони були «за сумісництвом» покровительками кохання та сільського господарства і… царицями небесними. І ось — знову місток до «християнства, до Христа»: католицькі Мадонни і православні Богоматері дуже і дуже багатьом зобов’язані своїм широкобедрим предтечам, чиї фігурки стоять тепер у залах Тегеранського музею.
Всі ці скарби пролежали дві тисячі сімсот років пліч-о-пліч зі своїми власниками, точніше, з їх скелетами, в глибині давніх могильників. Разом із зображеннями богів і богинь — не культом єдиним живе людина — лежать тут багато предметів побуту давніх каспіїв, що звичайно, вірили, що вони знадобляться їх одноплемінникам і в загробному житті.
Залізні ножі й мечі. Бронзові речі. Ці нічим не поступаються знаменитим лурістанським бронзам, що давно стоять в музеях, що вийшли з рук південних сусідів каспієв — мідян. Тут і акуратно оброблені головки сокир, мечі зі зручними ефесами, наконечники стріл, бронзові дзеркала і бритвені прилади (не пристало каспію йти в загробний світ неголеним!), подвійні шпильки, які, через багато століть, стали чомусь називати «англійськими», та інші корисні речі.
Є тут і предмети, що мабуть, носили і не настільки прикладний характер. Невеликі, вісім сантиметрів заввишки, фігурки, щось на зразок брелків — на кожній зверху є вушко для підвішування. Треба думати, годин з брелоками каспії не носили, але ці фігурки, що зображують крупно рогатих оленів, огрядних кабанів, горбатих биків, могли бути чимось на кшталт мисливських амулетів. Або просто брязкалець для прикрас — навряд чи талісманом могло служити зображення оголеного вершника, що сидить верхи «дамски» — звісивши обидві ноги на один бік коня. Цікаво, що в цій окрузі, поблизу сучасного іранського містечка Рудбара, селяни і по сей день не тільки розводять горбатих буйволів, але і люблять їздити верхи таким же незвичним для інших місць манером. Звичка, якій налічується мало не три тисячі років!
Полювання, безсумнівно, не було єдиним джерелом існування стародавніх каспієв. Кінські вудила, вуздечки, прикраси, дзвіночки для великої рогатої худоби, овець і свиней — все це показує, що вони вже приборкали і одомашнили багатьох корисних тварин. Знайдені бронзові гачки складної конфігурації, можливо, допомагали утримати і приручити ще напівдиких чотириногих.
У кожному могильнику, поруч з акуратно покладеним набік тілом, коліна якого підігнуті до підборіддя, каспії клали великі глечики з неглазурованої обпаленої глини. Що в них було?
Зміст судин тільки що повернувся з лабораторії. Каспії їли пшеницю і дикі фрукти. А в деяких похованнях, мабуть, більш пізніх, в похоронних судинах з’являється і рис. Ці факти безцінні для істориків. У проблемі появи і розвитку землеробства ще чимало темних місць…
Всі ці знахідки підняті з місць поховання. Ні залишків шахт, де каспії добували собі руду, ні слідів плавильних і ковальських майстерень поки ще не виявлено. Правда, знайдено кілька зруйнованих часом жител з кам’яними підставами; стіни і дахи були дерев’яними. На щастя, бурхлива рослинність цієї субтропічної місцевості відмінно вкрила багато що з «будівельних деталей», які в інших районах Ірану залишилися б оголеними і, звичайно, не дочекалися своїх дослідників.
Автор: Б. Силкін.