Історія виникнення міста. Частина перша.
І заклали місто… Цими словами поцятковані сторінки літописів. Крізь темряву століть бурхлива містобудівна активність світських або духовних владик зводилася до легендарних засновників міст. Це були герої рівня Гільгамеша, Кадма, Ромула або Кия, або прямо боги — Енліль, Дагон, Гор… Літописцям було просто, їх віра в богів і богорівних була міцна. Нам, в силу підступного скепсису, важче, і нікому замість нас відповісти на нашептуване неіснуючим демоном питання: хто заклав перше місто? Не стає легше, якщо це саме питання перевести в струнку форму: який генезис міста як типу поселень?
Звичайно ж, багато міст складалися поступово. Та ж Москва, яка розрослася подібно цибулині з фортеці і боярської або князівської садиби. Але це все аж ніяк не перші міста. Відомі стародавні фортеці, навіть величезні за розмірами. На кшталт Герговії, не завойованої римлянами Галлії (біля Клермон-Феррана), що так ніколи і не стали містами. Історія знає і міста, які не мали фортець, — в Спарті, на Криті, в Єгипті. Та й, знову-таки справа не в цьому, а в тому, що як раз найдавніші з відомих на Землі міст виявлено вже повністю сформованими, так би мовити, у готовій формі.
На знаменитій Палетті Нармера, кам’яній табличці, що зображає об’єднувача Верхнього і Нижнього царств Єгипту Менеса, або інакше Мернара, що датується одностайно не пізніше XXXI століття до нової ери, серед інших цікавих зображень виділяються два. Одне — маленький прямокутник, обведений зубчастою рискою. Під ним — втікають без оглядки вороги фараона. Це, поза всяких сумнівів, фортеця, залишена захисниками. На зворотному боці платівки бик Апіс, що безумовно, ототожнюється з фараоном і його новою столицею Мемфісом, зневажаючи копитом постать ворога, одночасно ламає стіну. Але це вже зовсім інша стіна. Вона теж зубчаста, багатобашена, але вона м’яким овалом охоплює простір, всередині якого укладено, по-перше, кілька прямокутничків, розташованих у клітинах невидимої, але явно відчутної решітки, і, по-друге, малюнок якоїсь великої споруди з похилими стінами і вежами по кутах. Чи то храм, чи то цитадель, чи то поєднання і того й іншого.
У цілому ж перед нами зображення міста — поза всяким сумнівом. Якщо фортеця і місто по-різному зображені, резонно припустити: і найменування для них були вже різні, що і підтверджується винайденими дещо пізніше ієрогліфами. Місто позначається овалом, що охоплює прямий хрест, фортеця — просто зубчастою лінією.
Отже, до XXXI століття до нової ери місто і фортецю вже розрізняли між собою. Але ж міста Єгипту, хоча і давніше його об’єднання на п’ятсот або навіть на тисячу років, всього лише далекі праправнуки міст Анатолії, сирійського узбережжя і того жолобу, що, розпочавшись між хребтами гір Лівану, спускається до затоки Акаба. І серед них, принаймні на сьогодні, старшинство належить Єрихону. Найцікавіше, що в процесі розкопок Єрихону ніяких проміжних форм не виявлено: є відразу місто VIII тисячоліття до нової ери.
У нього кам’яні стіни на сажень товщиною і то бастіон, то внутрішня цитадель з вежею, піднімались принаймні на десяток метрів, оскільки цілих вісім метрів висоти збереглося. У цьому місті були овальні в плані будинки, зведені на кам’яному фундаменті з висушеної на сонці цегли. І ще там храм з дерев’яним портиком перед входом — портик як символічне обрамлення переходу від зовнішнього до внутрішнього, від мирського до святого, що панував тоді в архітектурі добрих десять тисяч років, виявляється, вже був створений.
Єрихон споруджений в пору, коли ще не було жодного з народів, які сьогодні живуть на Землі. Ми не знаємо, якою мовою говорили єрихоняни, як вони називали богів, зображення яких ліпили з глини за тростинним каркасом, не знаючи при цьому керамічного посуду і роблячи судини з пісковику, але в цій мові вже повинні були відрізнятися поняття цегли як елемента будівлі, будівлі як елемента міста, поняття храму і будинку, міста і фортеці, міста і все, що відділене від нього межею стіни. Весь словник урбаністики опинився б у наявності, будь у нього ще одне слово: площа. Площі в Єрихоні не було, але ж вона — взагалі досить пізніший винахід, навіть тисячі років тому в Уруку або Лагаші роль площ продовжували грати внутрішні двори храмів. Але хто ж засумнівається в тому, що ці культурно-економічні центри великих сільськогосподарських територій були містами?
Те, що «городяни» Єрихону були переважно землеробами докерамічної стадії неолітичної революції, також не повинно нас бентежити. Наприклад, в дореформеній Росії і в XIX столітті нової ери досить було міст, жителі яких — майже всі — жили за рахунок городів, полів і общинного вигону. Майже всі, але не всі. І в Єрихоні: раз існував храм, архітектурно виділений з інших будівель, були і ті, хто здійснював в ньому богослужіння. Характер фортифікаційних споруд передбачає наявність спеціалізованого військового гарнізону, що мав тим більше значення, що цоколь вежі цілком міг служити зерносховищем, що оборонявся не тільки від зовнішнього ворога, але і від голодних підданих в інші роки. Так було в Месопотамії, Єгипті, так було тисячі років тому — цілком могло бути і в Єрихоні.
Єрихон був невеликий — близько чотирьох гектарів. Ну так що ж? Гомерівська Троя куди менше, так і Мікени до повернення Агамемнона були більше всього на півгектара. Так що по всім статям начебто місто, не стільки склалося, скільки заклалося, притому за чітким задумом в жахливо далекий час.
Американський археолог Кетлін Кеньон, який опублікувала результати своїх розкопок тут, мабуть, дещо перебільшив можливе населення міста, але навіть якщо там було не дві, а лише півтори тисячі жителів, суть справи не змінюється — перед нами місто практично завершеної форми.
А раніше? Ні раніше нічого схожого, поки немає. Убайд в Іраку, перше місто на острові Бахрейн, Бейда поблизу Петри, Чатал – Хююк і Мерсин у нинішньої Туреччини — все це пізніше, і до того ж, у чомусь будучи більш розвинені, ці поселення багато в чому поступаються Єрихону. В Бейде будинки схоже, вже мали другий поверх і стали прямокутними в плані, а в Чатал-Хююку вже є кілька святилищ, перші настінні розписи та перша система каналізації, зате немає портиків, цитаделі, так і розміри менше.
Раніше — печерні житла на схилах гори Кармель (фінікійське узбережжя), безперервно (якщо рахувати і підошву гори) заселені донині. І ще неподалік поселення в Ваді-ен-Натуфе. Тут чудова перехідна форма: частина жителів ще жила в печерах, інша ж частина — в той же самий час — в овальних та круглих будинках зовсім поруч. Отже, у середині X тисячоліття до нової ери окремо стоячий будинок вже є, група таких будинків теж є, але міста немає. І без того натуфійці першими або одними з перших вершать подвиг: нехай і раніше, ще в палеоліті, споруджувалися сучасні оселі на відкритому повітрі; нехай і раніше вирівнювалася підлога печер та їх входи перегороджувалися стінкою з каменів. Але адже треба було побачити овал або круг як осмислену, значиму форму замикання від зовнішнього світу. Потрібно було звести кам’яні стіни на приблизно рівну висоту, тобто співставляти їх, залишити отвір і перекрити його, і відтворити склепіння печери у відносно стійкому матеріалі.
Натуфійці здійснили цей подвиг, на наступний крок їх вже не вистачило, бо наступний — це усвідомлення того, що багато будинків можуть бути єдиним цілим, це усвідомлене надання такому цілому форми. Для цього потрібна була «дрібниця» — класове розшарування в землеробській громаді, що породжує село, підпорядковане місту, і місто як засіб його підпорядкування — одного без іншого немає.
В Ен-Натуфе цього ще немає, в Єрихоні це вже є, проміжних ланок не виявлено. Але немає заборони пробувати інший шлях — пошук минулого в майбутньому (по відношенню до Єрихону, зрозуміло). В неолітичну революцію можна було включитися тільки стрибком, але сама-то вона — процес довжиною в тисячі років і тисячі миль, в різний час були охоплені нею райони планети. Відповідно, ми маємо право ловити стрибок переходу в будь-якій точці Азії, Африки або Європи і там шукати початок міста.
Але в Азії і північній Африці шукати важко — в більшості випадків заступ наштовхується на настільки малі залишки споруд в нижніх шарах пагорбів-теллей, що сказати про них що-небудь складно: під історичним Кноссом на Криті шість з половиною метрів культурних «опадів». Але частіше в самих нижніх шарах виявляється ще більш певна в своїй завершеності міська культура, ніж та, що відкрита в Єрихоні.
В Європі інакше, її простори вкриті слідами поселень, залишених мешканцями незабаром після заснування. І лежать вони так неглибоко під поверхнею землі, що сотнями виявляються аерофотозйомкою — по зміні кольору рослинності або грунту, по тінях в косих променях.
Далі буде.
Автор: В. Глазичев.