Фортеця Тейшебаїні та її загибель

Біля квітучої Араратської долини, недалеко від столиці Вірменії – великого і гамірного міста Єревана, на лівому березі річки Занг стоїть Кармір-Блур – «Червоний пагорб». Його нерівні, голі схили ще недавно були покриті червоною землею. У незліченних норах водилися лисиці. Єреванські мисливці часто бували в цьому затишному і пустельному місці. Часом їх погляд зупинявся на потужній кам’яній кладці, що виступала на схилах Кармір-Блура, звернених до Занги. Ці залишки говорили про те, що на пагорбі колись стояла велика стародавня споруда.

У 1936 р. один геолог знайшов на схилі пагорба камінь з давньої кладки. На ньому збереглося кілька рядків напису, виконаної клинописом. З цього напису можна було прочитати ім’я урартського царя Руси, сина Агішти, який жив у середині VII ст. до н. е., тобто близько 2600 років тому. На підставі знахідки цього каменю припускали, що і стародавня фортеця відноситься до цього часу.

Древня рабовласницька держава Урарту досягла до VIII ст. до н. е. найвищого розквіту і включала в той час в свій склад значну частину Закавказзя. Урарти закріплювали тут свою владу не тільки вогнем і мечем. Вони старалися і економічно освоїти ці області, проводячи там великі будівельні роботи. Вони дбали про іригаційні системи, споруджували великі канали, насаджували виноградники, фруктові сади і гаї, будували фортеці, палаци, храми, розвивали землеробство і скотарство.

Культура Урарту досягла дуже високого для того часу розвитку, а в металургійному виробництві і техніці іригаційних споруд навіть перевершили досягнення інших народів Передньої Азії. Історія Урарту має велике значення для історії народів Закавказзя як її прямих культурних спадкоємців. Культурні та торговельні зв’язки Урарту були дуже значними і поширювалися не тільки на все Закавказзя, але і на північну частину Причорномор’я, де мешкали в той час скіфські племена.

Але чи можна дізнатися у всіх подробицях і уявити собі події, що відбулися на цьому пагорбі більше двох з половиною тисяч років тому? Чи можна дізнатися, що за руїни видно над рікою, хто жив тут тоді, хто будував ці гігантські стіни, хто обороняв їх від ворогів? Виявляється, можна.

Скіфи йдуть на штурм

… Задушливої літньої ночі, на самому початку серпня, коли непроглядна темрява опустилася на поля і пагорби і тільки глухо шуміли біля підошви Кармір-Блур води невидимої Занги, полчища ворогів безшумно оточили фортецю. Місто і фортеця Тейшебаіні славились багатством і розкішшю. Під променями щедрого південного сонця чітко вимальовувалися на схилах пагорба уступчасті лінії фортеці. Вікна кожного ярусу виходили на плоскі дахи нижнього. Складена з величезних жовтуватих серцевих цеглин, з масивними вежами по кутах і великим, опоясаним товстою стіною, двором, фортеця являла величне й грізне видовище. Вона була названа по імені бога війни, грому і бурі Тейшеба, якого зображували у високій шапці з рогами, з бойовою сокирою і палицею в руках, і повинна була наводити страх і трепет на народи Закавказзя, що увійшли до складу Урартського царства.

І ось тепер полчища ворогів оточили в темряві цю фортецю. То були скіфи, з якими ще так недавно торгував намісник урартського царя. Гігантського зросту, в повстяних загострених шапках, шароварах і шкіряних сорочках, озброєні луками, мечами і кинджалами, скіфи готувалися до нападу.

Ніхто із захисників фортеці, які сховались в цитаделі, не очікував в цю ніч нападу. Безтурботно займався своїм ремеслом воротар в комірчині біля головних воріт фортеці: він вирізав з оленячого рогу головку барана, намагаючись зробити її схожою на ту, що лежала зараз перед ним; він випросив її одного разу у скіфів-торговців. Спокійно спали жителі фортеці в своїх халупах з гілок та лози у дворі, спали в палацових залах бородаті воїни в довгих з бахромою сукнях до п’ят і бронзових шоломах, у стійлах спокійно дрімала худоба і мовчки працювали раби у величезних коморах, добуваючи масло з кунжуту.

Але ось пролунали войовничі крики і хмари стріл полетіли в фортецю. Бойові стріли з гострими бронзовими наконечниками і запальні стріли з палаючими пучками просмоленого клоччя зі свистом і шипінням замиготіли над головами урартів. Скіфи штурмували фортецю не з боку добре захищених головних воріт, а через бічний вхід. Спалахнули пожежі. Як факели, горіли хатини у дворі фортеці. Люди, не розуміючи зі сну, що відбувається, ледве встигали вискочити з обійнятих вогнем жител. Під покрівлями, що звалилися залишилися похованими мечі, кинджали, щити з вербових прутів з бронзовими бляхами, прикраси жінок, начиння. А вогонь перекинувся вже на фортецю. Тут пожежа досягла страшної сили – загорілися майстерні кунжутного масла. Від жару плавилися не тільки сирцеві стіни, але і керамічні вироби. Серед розгублених людей носилися збожеволілі від жаху коні, корови, осли. Вони перескакували з одного ярусу на інший, з ревом мчали по плоским дахах і падали вниз. А кругом валилися стіни і балки стельових перекриттів.

Нарешті ворог увірвався до фортеці. Переможеним не було пощади. Скіфи проникали в вцілілі від вогню приміщення фортеці, вщент розбивали там жертовники і статуї богів, грабували цінності – прикраси, зброю, начиння. Так дві з половиною тисячі років тому перестав існувати останній оплот урартської влади в Закавказзі.

Про життя фортеці Тейшебаіні до нападу на неї скіфів, про її роль в історії стародавнього Кавказу, про її руйнування ворогами дізналися історики-археологи порівняно недавно – якихось 50 років тому. У нашому описі немає жодної вигаданої подробиці – все було так, як тут розказано. Більше того, ми ще багато про що не встигли розповісти.

Захоплююча й важка робота археологів. Тут потрібна велика наполегливість, багато знань, багата уява і гостре око. Сама незначна на перший погляд дріб’язкова знахідка іноді розповідає досвідченому археологу багато цікавого. Одного разу, через кілька років після початку розкопок на Кармір-Блур, в дверях однієї з комор було виявлено частину бронзового запору – натискна петля. Покрита товстим зеленим шаром корозії, зламана навпіл вся в землі і глині, вона не привернула в перший момент уваги археологів. Крім неї, було багато інших, куди більш, здавалося б, цікавих знахідок. Що важливого могла вона повідомити вченим, крім, хіба, способу закривання дверей? І, проте, саме ця петля відповіла на два важливих питання, над якими билися археологи з самого початку розкопок на Кармір-Блур: коли була побудована фортеця і як вона називалася.

Справа в тому, що після ретельного очищення від корозії на петлі несподівано виступив напис: «Руси, сина Аргишті, фортеця міста Тейшебаіні». Отже, розкопана частина палацу відносилась до часу царювання Руси, тобто до середини VII ст. до н. е., і називалася вона ім’ям бога Тейшеба. Часом трапляється, що подія, здавалося б, не має жодного відношення до роботи археолога, та надавала йому неоціненну допомогу.

Ось, наприклад, гроза … Так, звичайна гроза пронеслася над Кармір-Блур, коли там тільки почала роботу археологічна експедиція. І що ж? Раптом, зовсім несподівано, уважне око вченого звернуло увагу на одну дивну обставину: поверхня пагорба висихала нерівномірно. Через деякий час темні вологі смуги накреслили один з її схилів. Їх негайно нанесли на папір. Що ж виявилося? Руїни стін затримували вологу довше, ніж грунт, що заповнював приміщення. Так проступило на мить планування прихованої під землею давньої фортеці. Робота вчених була значно полегшена. Бригади робітників на чолі з науковими співробітниками впевнено приступили до розкопок …

Але перш ніж, потрапити на Кармір-Блур, керівник експедиції, Борис Борисович Піотровський і його співробітники виконали велику багаторічну роботу з вивчення стародавніх поселень Закавказзя в пошуках самого вигідного об’єкта для розкопок. Місяцями бродили в горах вчені, уважно оглядали численні руїни, збирали навколо уламки стародавнього глиняного начиння, знімали плани, розпитували місцевих жителів. Так був обстежений чималий район передгір’я, береги озера Севан і течії Занги. У 1934 р. почали, було, розкопки фортеці близько селища Цовінар на березі Севана, але їх довелося припинити: об’єкт виявився невдалим. Пошуки поновились. Нарешті, терпіння і наполегливість вчених були винагороджені: вони потрапили на Кармір-Блур, де їх чекали величезної важливості відкриття.

Знахідка доводить

Після кількох років наполегливої праці (розкопки велися в літні місяці) в результаті численних знахідок перед археологами відкрилась докладна картина життя і трагічної загибелі міста і фортеці Тейшебаіні.

Перші ж розвідувальні роботи встановили, що фортеця займала величезну площу в 16 000 кв. метрів і мала близько 120 приміщень. Знахідки свідчили про великі торгові зв’язки її жителів зі скіфськими племенами на півночі, а також з Іраном, Північнозахідною Індією, Малою Азією, Єгиптом, Кіпром і Південної Грецією. Тейшебаіні лежав на жвавих торговельних шляхах і в період розквіту Урартського царства відігравав важливу роль. Це був великий адміністративний центр, де жив намісник урартського царя, який керував Закавказзям, куди стікалася величезна данина від навколишніх племен. Але ось на початку VI ст. до н. е.. під ударами численних військ мідійців, що мешкали на південний схід від Урарту, на півдні сучасного Ірану, впала столиця Урарту, місто Тушнов, і центральна частина держави увійшла до складу нового, Мідійського царства. Незабаром після цього скіфи напали на Тейшебаіні і знищили фортецю.

Як же встановили археологи подробиці цієї страшної битви? Зараз ми простежимо крок за кроком всі їх докази. Скіфи напали на фортецю в перших числах серпня. Звідки це відомо? Виявляється, до моменту їх нападу жителі фортеці тільки що зібрали хліб. Житла у дворі фортеці вже мали запаси свіжого зерна. У глиняних посудинах і в ямах, виритих в підлозі хатин, збереглося багато пшениці, ячменю, проса. Але палацові комори ще пустували; в деяких з них були виявлені залишки лежалих, торішніх зерен пшениці і в них шкідники-довгоносики. Крім того, вдалося встановити, що виноград до того часу ще не дозрів. Незважаючи на величезну кількість залишків виноградних кущів, вдалося виявити лише одну жменю виноградних кісточок від нестиглого грона, що лежало в глиняній чаші. Мало того, археологи відшукали в одному з жител, поряд з вогнищем, під щільним шаром вугілля від згорілих і обвалених стін і покрівлі, пучок трави і квітів, що просто дивом збереглись. Ботаніки підтвердили, що час їх цвітіння – початок серпня. Так була встановлена дата нападу скіфів на фортецю Тейшебаіні.

Ну, а чому археологи вирішили, що напад було скоєно вночі, раптово? І на це, виявляється, є свої точні і незаперечні докази. Жителі фортеці в такій паніці вибігли з обійнятих полум’ям жител, що воїни залишили там навіть свою зброю, жінки – дорогі їх серцю прикраси: купки бус, раковини каурі, пластинчасті пояса і т. п. Винятково сприятливі для археологів умови – щільний, шар вугілля та обвалених серцевих стін – зберегли в оселях навіть дерев’яні вироби (ложки, совки, кошики) і обривки тканин. Крім того, в сторожці воротаря, близько лежанки, були знайдені заготовки з оленячих рогів та зразок – затерта від довгого користування головка якоїсь тварини з баранячими рогами, подібна тим, які часто знаходять у скіфських курганах на Кубані і Україні.

Сліди страшного згарища – розплавлені сирцеві цеглини і керамічні вироби – свідчать про море вогню, що бушувало у фортеці. Серед залишків стельових перекриттів, що звалилися археологи виявили кістяки коней, корів і ослів. Судячи по положенню кісток, тварини впали з великої висоти, в той час як стійла їх, природно, поміщалися внизу. Отже, ясно, що тварини в переляку бігали по фортеці.

Не менш точно встановили археологи і місце, звідки скіфи штурмом проникли у фортецю. Це були бічні ворота в кріпосній стіні. Саме тут було знайдено безліч бронзових наконечників від скіфських стріл (на відміну від залізних урартських), зігнутих і обламаних, що застрягли в сирцевій кладці стін. Крім того, біля бічних воріт виявилися спаленими легкі будівлі у дворі фортеці. Абсолютно ясно, що саме тут скіфи нанесли головний удар і пішли на приступ.

Нарешті, скелети вбитих захисників фортеці, розбиті жертовники і глиняні статуї богів, а також майже повна відсутність предметів розкоші, зброї і багатого начиння в тих приміщеннях, які вже встигли відрити, говорять про те, що переможці жорстоко розправилися зі своїми ворогами, зруйнували і пограбували фортецю.

Так археологам вдалося відтворити у всіх подробицях одну з найдраматичніших подій у бурхливій історії стародавньої держави Урарту. Завзята і напружена праця увінчалась успіхом.

Гострий запах прілого очерету, вогкості і вина висів у повітрі. У річковому світлі, тонкими смугами струменіючими з десятиметрової висоти з невеликих, розташованих у самої стелі вікон, ледве помітні були величезні сірі стовпи, що йдуть уздовж комори. З обох боків від них в два ряди розміщувались вкопані в підлогу величезні карасі, приготовані для вина нового врожаю. Зараз вони стояли порожні. Було тихо. Ні найменшого шуму не долинало крізь товсті двометрові стіни, складені з сирцевих цеглин. Підлога була усіяна очеретяною потертю; вона сипалася зі стелі, де шар очерету був вкладений прямо на дерев’яну решітку зводу. У центрі комори, в одного з стовпів, розмістився жертовник – низький довгастий кам’яний виступ, заставлений глиняними фігурками богів.

Ось за одним з карасів пролунало важке шльопання – це велика жаба розгулювала по коморі. То там, то тут по підлозі з писком пробігали маленькі сірі звірки – це були миші. Майнула тінь побільше, пролунав розпачливий писк – великий кіт, весело мугикаючи, з хрускотом поїдав здобич. Ось він скінчив обід, облизався і знову вирушив на полювання, повільно обходячи караси. Несподівано біля одного з них він зупинився, чуйно прислухався і вловив на дні судини якийсь рух. М’яко схопившись на край караса і переконавшись, що по дну його мечеться миша, кіт бездумно стрибнув униз і вчепився зубами в свою здобич. Але назад вискочити вже не міг: для цього потрібно було зробити вертикальний стрибок мало не в два метри заввишки. Незабаром з карасів понеслися відчайдушні крики тварини. Але господарі комори більше не з’явилися: скіфи почали штурм, і скоро охоплені полум’ям стельові перекриття звалилися вниз, за ними обвалилися стіни, і комора разом з карасями виявилася похованою під руїнами.

Незадовго перед цим тут з’явились на мить розпалені боєм скіфські воїни. Вони вщент розбили фігурки богів, схопили дещо з начиння, яке валялося на підлозі, і, переконавшись, що караси порожні, вискочили геть із комори …

Всі найдрібніші подробиці описаної картини були підтверджені знахідками археологів. Архітектура коморі була вивчена за аналогією з іншими, більш збереженими приміщеннями того ж типу. Були відриті всі, 82 караси, виявлений жертовник і осколки розбитих глиняних божків колом. Остання обставина, а також дивно мала кількість металевих предметів, виявлених в коморі, свідчать про те, що скіфи встигли пограбувати її. Навіть історія з необачним котом, і та була відкрита після знахідки на дні одного з караса скелетів його і миші. В іншому місці на підлозі був виявлений скелет великої жаби.

Незвичайна знахідка

Але розкопками величезної комори не обмежилися успіхи археологічної експедиції. Минулим літом вченим пощастило зробити ще одну незвичайну знахідку. Очищаючи караси від землі, що налетіла протягом віків, робітники виявили в одному з них, сильно зруйнованому, щільний шар вугілля. Під ним виявилися дошки; коли і їх прибрали, очам археологів представилася купа металевих плоских чаш. Вони були покриті зеленим шаром окислів і солей. Коли ж почали виймати їх, під чашами раптом блиснуло золото.

Люди стовпилися навколо караса, з хвилюванням чекаючи появи нової знахідки. Але знову пішли чаші. Однак як вони відрізнялися від перших! Виблискуючі на сонці, абсолютно цілі, з рівними краями, клинописними написами і невеликими малюнками посередині, вони приголомшили археологів своєю схоронністю, тонким мелодійним дзвоном, а головне – матеріалом: це було не золото!

Щоб зрозуміти всю важливість останнього відкриття, слід мати на увазі, що зазвичай тільки золото зберігалося в землі тисячоліттями, не руйнуючись. Жоден інший метал не витримував такого терміну і розсипався. І ось тепер звичайний сплав з срібла, міді та олова пролежав у землі, абсолютно зберігшись, дві з половиною тисячі років. Все нові й нові чаші з’являлися між тим з карасів. Піотровський не встигав читати стародавні клинописні написи на їхньому дні: «власність царя Сардурі», «з палацу царя Аргишті». Вже імена чотирьох урартських царів промайнули в цих написах. А чаші все з’являлися … 50 … 60 … 70! У Бориса Борисовича вже рябить в очах від клинопису, від блискання чаш, від хвилювання … 80 … 90 … 97. Все! Дев’яносто сім чудових унікальних чаш.

Одночасно з основними розкопками велася підготовка наступного приміщення до майбутнього року: тут знімались верхні шари землі, де знахідки зазвичай не зустрічалися. Але на цей раз і тут знайшли цінну річ – великий уламок клинописної глиняної таблички. Цей уламок є найбільш великим з чотирьох, знайдених на Кармір-Блур. Перші три були виявлені в 1946 році в купах древнього сміття на підлозі однієї з комор. Один з уламків є, мабуть, «нарядом на роботу», а два інших – юридичними документами з іменами свідків, які скріпили якусь торговельну угоду.

Знахідки ці представляють виняткову цінність не лише тому, що досі на території Вірменії клинописні таблички не були виявлені і що взагалі науці були відомі до цих пір лише дві цілих таблички і чотири уламка, що відносяться до урартському періоду. Головним чином цінність нових знахідок полягає в тому, що вони свідчать про наявність в Тейшебаіні великого кріпосного архіву. Це – безцінне джерело відомостей про життя фортеці і всієї стародавньої держави Урарту.

Автор: Аркадій Адамов.