Драма на полюванні
Потреба в агентах знову виникла під час міжусобної війни між трьома спадкоємцями Святослава Ігоровича, вбитого в дніпровських порогах печенігами у 972 році (за іншими записам – в 970-му). Приводом до неї, за літописом, послужило вбивство одним з Святославичей – древлянским князем Олегом – Люта, сина головного батькового (навіть дідового ще) воєводи Свенельда, який служив тепер старшому з братів, Ярополку.
Молодий князь Олег одного разу тішився «ловами». Раптом з гущавини вилетів на нього не дикий звір, а гордий вершник в дорогому вбрані. Святославич насупив брови: «Хто се є?» Хтось із дружинників впізнав: «Свенельдич!» Лют, на своє нещастя, теж виїхав пополювати. І звірі, яких він «гнав», привели його з-під Києва в знайомі древлянські ліси, де колись збирав данину його батько. Олег не так давно став повноправним володарем. Він, напевно, ще тільки починав осягати моторошну принадність нової забави – безкарно розпоряджатися долями людей. Випадок відчути її у всій повноті представлявся відмінний. І Свенельдич став мисливським трофеєм Олега («заїхавши, убії», – каже літописець).
Художник Радзивіллівського літопису зобразив цю сцену приблизно так само, як за тисячу років до нього давньоримський живописець проілюстрував напад на вождя рабів, Спартака, Фелікса з Помпеї: атакуючий вершник обрушується на суперника ззаду і вражає його списом. Атакований встигає тільки обернутися. Очевидно, дієслово «заїхав» (на відміну від «наїхав») припускало ось такий напад з тилу або із засідки. На обох вершниках буквально немає обличчя, хоча є шапки. Лют простягає до Олега (?) руку в жесті подиву, здивування, болю або прохання про помилування. Дія відбувається в густому лісі, що символізується двома деревами на гірках. У правого краю сцени – напівобернувшись загнаний олень. Це і звір, якого «гнав» Лют і який несподівано врятувався завдяки втручанню Олега, і такий собі символ непостійності земного щастя. Переслідуваний позбавляється від небезпеки, а переслідник сам неждано потрапляє в сильця.
Звичайно, мотивування злочину в літописі виглядає не дуже серйозно і може претендувати на правдоподібність лише за умови повної довіри до літописної версії – мовляв, Олег діяв в міру власного розуміння (точніше, нерозуміння). У Татіщева на цей рахунок дані деякі роз’яснення: Олег несподівано «з’їхався» в лісі з Лютом, і «учинилася» між ними «про лов распря». Князь скоїв вбивство у стані афекту – «образився» на нахабство оного Люта. Проте знаменитий історик С. М. Соловйов вважав, що для Олега в будь-якому випадку було б природніше відпустити шляхетного прибульця з миром. Якщо ж цього не відбулося, то, значить, все було не так просто і за спиною Олега хтось стояв. Тобто, інакше кажучи, вбивство Люта Свенельдича слід вважати вбивством політичним – заздалегідь обумовленою ворожою акцією проти оточення Ярополка, хоча і здійсненою, можливо, експромтом. Так, не можна виключати, що це був перший постріл таємної війни, що спровокував через два роки справжню.
Хто саме готував її в таборі Олега, залишилося невідомим. Ярополка ж підштовхував до неї, перш за все, старий Свенельд, який горів помстою («молвяше завжди Ярополку Свеналд: «Піди на брат свій і прийми волость його», – хоча отмьстіті синові своєму», – пояснював літописець), а за спиною молодшого Святославича – Володимира – стояв його «уй» – дядько по матері – Добриня. Ці оточені стіною соратників і прихильників воєводи, «дядьки», «годувальники», зазвичай пестували княжичів з дитячих років, чинили на них тривалий і сильний психологічний вплив. І при сприятливому збігу обставин, а саме – ранньому сирітстві опікуваних вінценосців, закономірно висувалися на головні ролі в державі.
Першим таким пестуном, можливо, був сам віщий Олег, якого один із стародавніх літописців вважав не князем, а воєводою. Тепер ситуація в загальному повторювалася, з тою тільки відмінністю, що ніхто з воєвод і «годувальників» не претендував на узурпацію формальних прерогатив і що тимчасовцями управлялися одразу три центри – Київ, Вручий (Овруч) і Новгород. А останнє означало, що міна під громадський мир вже підведена і рано чи пізно вибухне.
Оточення Ярополка бажало бачити його единодержавцем. Радники Олега та Володимира, розуміючи це, повинні були готуватися до відсічі і, ймовірно, шукати союзу, виношуючи власні честолюбні (сепаратистські та переробні) задуми. Може бути, прихильники Олега визнали себе досить готовими, щоб першими кинути виклик. Він був прийнятий («бисть межи ними ненависть – Ярополку на Олега»). Якщо тільки все не відбувалося з точністю до навпаки – якщо наїзд Люта сам не був демонстрацією намірів Києва.
Нарешті в 977 році вибухнула війна. Ярополк рушив у похід на Деревську землю. В битві біля Вручого Олег був розбитий і намагався врятуватися за його стінами. Але в тисняві на кріпосному мосту був скинутий в «дебрь» (зарослий чагарником рів) і задихнувся там під трупами людей і коней. Коли його по наказу Ярополка насилу відшукали і поклали на килим, переможець «плакався» і з докором вимовляв задоволеному Свенельду: «Віжь, сього ти єси хотів?” Після чого (що робити!) «Прия» Деревскую землю…
«Чуючи ж се Володимер в Новегороде, яко Ярополк уби Ольга (Олега), – розповідає літописець, – побоявся бежа за море, а Ярополк посадники своя посади в Новегороде, і бе володея єдиний в Русі». Переляк ще одного недосвідченого правителя, новгородського князя Володимира, цілком зрозумілий без особливих роз’яснень. І дії Ярополка підтверджують, що він був небезпідставний. Але, може бути, правий один авторитетний історик, який угледів у миттєвій реакції Володимира на події, що відбувалися за тисячу верст від Новгорода, слід якоїсь причетності його до планів та дій Олега. Не стільки, мабуть, його, скільки свого «дядьки» Добрині, якого можна вважати першим відомим начальником служби безпеки на Русі. Не виключено, що і звістка про драматичний фінал перейми старших братів він отримав від когось зі своїх агентів, які перебували у Олега.
Треба врахувати, що давно існує припущення, що дід Володимира по матері Малк Любечанин – одна і та ж особа з невдахою нареченим княгині Ольги, правителем древлян Малом. І Володимир, отже, спадкоємець древлянських князів. Віриться в це не дуже, але – хто знає? В такому випадку передбачувана змова між Володимиром і Олегом через посередництво «дядьків»-воевод отримала би обгрунтування в прагненні молодшого Святославича і Добрині подихати в майбутньому повітрям батьківщини (що могло статися при переміщенні Олега на київський стіл)…
Перебування «за морем» подіяло на вразливого князя благотворно. Повернувшись чи то через рік, чи то через три в Новгород, він не тільки забув про свої страхи, але вигнав Ярополкових бояр, доручивши їм передати старшому брату слова, гідні самого легендарного Святослава Ігоровича: «Володимер ти йде на тя, прилаштовувався противу битися» . Такими чудодійними ліками виявилася приведена з собою наймана варязька дружина!
ПЕРШИЙ НАЧАЛЬНИК ТАЄМНОЇ СЛУЖБИ
Повернувши собі колишню войовничість, Володимир незабаром продемонстрував і якість набуту – обачність. А може бути, вона повернулася і до Добрині, на совісті якого, так чи інакше, була непідготовленість новгородського княжого уряду до розвитку подій на півдні. Князь, а точніше, знову Добриня, перед виступом проти Києва подбав про те, щоб або придбати надійного і керованого союзника (про що повідомляв і один з Татіщевських літописів), або, принаймні, убезпечити свій майбутній тил. «Отроки» Володимира відправилися в Полоцьк сватати за свого пана дочку місцевого володаря Рогволода – Рогніду. Полочанин затруднився, бо в Києві, як виявилося, теж не дрімали. Він (по Татіщеву) «представив» дочці «послів Володимирових», але Рогніда заявила, що не збирається роззувати «робичича» (сина княжої раби) і «хоче» Ярополка.
Ображений Володимир «пожалівся» Добрині, і в дію вступив «варіант Б». Новгородсько-варязьке військо вторглося в Полоцьку землю, Рогволод був розбитий і потім вбитий разом із синами. А Рогнеда, яку вже збиралися відвозити до Києва, стала дружиною Володимира. Ймовірно, «отроки», послані Добринею, займалися не тільки сватанням, але встигли зібрати і деяку військову інформацію, що забезпечила Володимиру перемогу. Звичайно, тепер на полоцьку допомогу, принаймні, істотну, розраховувати не доводилося, але і Ярополк не міг її отримати і вдарити в спину новгородської раті. Успіх в першій дипломатичній та військовій сутичці супроводжував Володимиру.
Але справжня боротьба була ще попереду. Ярополк був занадто сильний, і добре засвоїли минулі уроки новгородський князь і його енергійний, підприємливий дядько, вони ретельно готувалися до рішучого зіткнення, намагаючись все передбачити. Я прошу читачів не сприймати ці слова як авторську риторику, оскільки вони знаходять підтвердження в активізації «агентурної служби» новгородського князя …
Далі буде.
Автор: В. Плугін.