Історія зрубу
Просту архітектурну структуру, яку ми розуміємо під словом «Зруб», можна сміливо віднести до найбільших досягнень мистецтва архітектури. Таке твердження ґрунтується на вражаючій простоті цієї конструкції і на найбагатших можливостях утворення з неї самих різних форм. Зруб був улюбленим будинком людей і будувався повсюдно протягом багатьох століть, це-то і дозволяє зробити висновок, що він з’явився одним з найбільш сталих складових зодчества.
Ми не знаємо геніального винахідника зрубу, не знаємо, коли він вперше з’явився. Знаємо лише, що вже у давнину будувалися зруби. Археологи на підставі багаторічних розкопок прийшли до висновку, що зруби зводили переважно народи, які жили в лісовій зоні. І так як в давнину лісами була зайнята значна частина Європи, залишки зрубів або натяки на них до сих пір знаходять в північній і центральній її частині і навіть південніше, в Сербії. В Норвегії і Англії збереглися цілі спорудження — древні рубані храми, вік яких перевищує дев’ятсот років.
У Києві, на Подолі, розкопано десятки зрубів, вірніше, їх залишків у чотири і п’ять вінців, що датуються X століттям, і, значить, їм вже близько тисячі років.
Будинок — по погоді
На Півночі, як відомо, суворий клімат. Заселяючи північні райони, слов’яни поступово пристосовувалися до несприятливого клімату і пристосовували до нього своє житло, знаходячи прості й економічні способи будівництва.
На перших порах головним було, щоб споруда зберігала тепло. Стіни і перекриття жител робили з колод — товстими. Щоб кути не промерзали взимку і не відволожувалися навесні і восени, їх всередині скругляли, а щілини між колодами затикали мохом. Житлову частину будинку ставили на підкліть — вище від сирого грунту і снігових заметів, а господарські будівлі зводили на стовпах.
Товсті дошки покрівлі пригружали масивним брусом, який кріпили на стику двох скатів, забезпечуючи тим самим остійність даху при сильних вітрах. У нього, в цей брус, з двох сторін наполягали крокви. Цей давній винахід в нашій країні, як і у Фінляндії, служив конструктивним елементом. На відміну від Норвегії, де дахи завжди робили крутими, на Русі вони були пологими, і робилося це з однією метою — затримати сніг і завдяки цьому зберегти тепло в приміщенні в зимовий час.
Покриття храмів, навпаки, були такі круті, що дощова крапля, ледь торкнувшись поверхні, стрімко падала вниз. З-за частої негоди житло і господарські будівлі об’єднували під одним дахом. Це дозволяло всю домашню роботу і догляд за худобою вести, не виходячи із закритого приміщення.
Місце на березі, відкрите сонцю і світлу, було улюбленим для зведення зрубів і дуже цінувалося нашими предками. Дерев біля будинків не терпіли. Вважалося, що їх гілки закривають вікна від сонця, світла і тепла: в тіні вогкість довго не просихає, і, отже, споруда швидше вийде з ладу.
Перші поселенці зупинялися на уподобаних їм ділянках, валили дерева і рубали будинки-кліті, укладаючи колоди квадратними вінцями одна на іншій. У квадраті кліті вони влаштовували все своє житлове господарство: кухня — біля печі, спальня — на лавках і помостах, паркінг для гостей — передній кут, а взимку кут за піччю — для домашньої худоби та птиці. З часом господарство розвивалося і зростало, і тим не менш кліті намагалися не робити довгими, а якщо потрібно було місце, ставили через сіни іншу кліть, холодну, що слугувала коморою і річною спальнею. Кліті, пов’язані в групи, іменувалися двійнею, трійнею і навіть семернею. Так організовувалися великі і малі селянські хати
Заможні люди зводили собі хороми, і тоді кліті ставили окремо одна від одної. Ставили окремо кліть для спальні, їдальні, вітальні. Відділяли нерідко дружину, дітей і прислугу. До стіни більшою кліті прилаштовували малу, біля неї — другу, трохи менше і т. д. Давня хоромна будівля не мала правильного плану, так як складалася з окремих і розрізнених частин різного розміру. Розміри клітей в хоромах, як правило, були більше, ніж у селянських хатах, деколи вони були навіть дуже великими. Рубана їдальня Івана Грізного, наприклад, вміщувала кілька сотень людей. Навіть сьогодні важко уявити таку величезну кліть!
Як будували зруби
Широко, вільно, розмашисто будували на Півночі: лісі бери скільки душі завгодно, руки — свої, не займати. Насамперед, дивилися на породу дерева. Модрину використовували для найбільш відповідальних місць, схильних до вогкості,— з неї клали нижні вінці. Але ось на Мезені є навіть цілі хати, зведені з цього природного «деревобетону». Сосна йшла на зовнішні стіни, а ялина, яка гірше всіх опирається сирості,— на внутрішні частини та оздоблення.
Рубали дерева пізньої осені або взимку на сухих борових місцях, вибираючи ліснину товстішу, з гладким і чистим малюнком волокон. Найкращим часом будівництва вважався кінець весни або початок літа, так як за річний період зібраний зруб міг просохнути.
Підбирали однакові по висоті колоди, один вінець щільно притесували до іншого, щоб вода не потрапляла і вітер не задував. Висота вінців була різна, так як колоди при будівництві йшли різного діаметру, і підібрати їх було можна лише приблизно. Для полегшення рубаної конструкції при складних пристроях покриттів у вигляді високих наметів, наприклад бочок або кубів, колоди укладали в клітку, а отримані при цьому зазори між колодами заповнювали дошками. Для створення карниза біля культових споруд стіни у верхній частині вигинали назовні, а в інших випадках, поступово зменшуючи розміри вінців, отримували шатрові форми.
Торці колод вважалося необхідним обробити особливо ретельно, і тому колоди рубали рівно, без щербиночки і уступу, ніби одним богатирським помахом різали. Робилося це не випадково. Коли перерубали колоди, пори в них закупорювались, і вогкість в колоду потрапити не могла. Тому-то й стояли церкви за два-три століття. Темніти темніли, а не гнили. Навіть тоді, коли з’явилися пилки, теслі, знаючи, у чому секрет довгого життя зрубів, нерідко вперто виконували «розпилювання» колод сокирами. При всьому різноманітті зрубів — від господарських споруд до величних хором і храмів — в їх конструкціях дуже багато спільного, а вузлові з’єднання у всіх будівлях завжди однакові.
Головний вузол зрубу — в кутах будинку. Його частіше виконували «в обло», залишаючи зовні кінці колод. Для з’єднання колод між собою під прямим кутом у верхній колоді вирубалась виїмка, «чаша». Чого вже простіше, здавалося б, а як гарно виглядало! Застосовували ще й рубку «в лапу», без випуску кінців колод. Але і в тому, і в іншому випадку зруб надійно скріплювався по горизонталі і вертикалі.
У ранніх зрубах вікна були дуже маленькі, волокові; просто просікались наскрізь два сусідніх вінця — ось і вікна. Свою назву «волок» вони отримали від слова «волочити», тягти, засувати. Волокове вікно, маленьке, засувне віконце, в яке також виволікає дим в курних хатах. Але з часом людям стали не по душі похмурі, позбавлені світла приміщення. Приблизно в XV столітті в конструкції зрубу з’являється нововведення — колодне вікно великого розміру. З’являється, незважаючи на те, що таке нововведення, безумовно, послаблювало конструкцію стіни. З тих пір вікна ставали все ширше і вище.
Ось, мабуть, і всі вузли зрубу. Додамо лише, що конструкція рубаної стіни виключала необхідність застосування будь-яких додаткових сполучних елементів і утеплювачів. Вона була одночасно і несучою, огороджувальною, і утеплювальною.
Ритм могутніх вінців надавав споруді прості і чіткі форми. Тому незалежно від розмірів зрубу від нього завжди віє непохитною міццю. Теслярі старих часів працювали на совість. Своїм завданням вони вважали створення конструкцій і форм, схожих на зроблені раніше, але не в останню чергу керувало ними і почуття краси. Прагнення майстра до красивого часто перетворювало просту зрубну хату в художній твір.
За поняттями старих майстрів, краса будівлі в першу чергу полягала в її висоті і формі покриття. Що високо, то, на думку будівельників, красиво вже по одній тільки цій причині.
Висота житлових будинків досягалась постановкою підземної кліті на підкліть і устроєм фронтону. У багатих хоромних будівлях вона додатково досягалася формами покриттів, яким надавали досить своєрідні обриси. Саме завдяки покриттям окремі зруби хором відрізнялися фасадами, але разом взяті становили цікавий ансамбль.
Справжньою вершиною будівельного мистецтва є знаменитий Коломенський палац, побудований в XVII столітті при батькові Петра I. «Осьмое чудо світу», як називали його сучасники. На жаль, про палаці ми можемо судити тільки зі спогадів очевидців та за старовинними гравюрами, так як вже в XVIII столітті палац був розібраний через ветхість.
Коломенський палац являв собою гігантську архітектурну композицію: відокремлені палати, світлиці, тереми, сполучені вигадливими переходами, ганками, сінами і гульбищами. Покриття у вигляді наметів, кубів, цибулин, бочок утворювали на тлі неба химерний візерунок. Самі масштаби палацу для споруди з деревини просто вражаючі: він займав площу вісімдесят на сто метрів, піднімаючи покрівлі на сорок — п’ятдесят метрів. У палаці було двісті сімдесят приміщень і три тисячі вікон! Розписаний, він виглядав надзвичайно мальовничо і ефективно, і за словами іноземного посла, який відвідав палац в 1670 році, був «як дорогоцінна іграшка, тільки що вийнята із скриньки». Споруда так вражала іноземців, що, порушуючи традицію прийому посольств в Кремлі, цар призначав аудієнції в Коломенському.
Краса у всі часи розумілася по-різному. Наприклад, так звані клецкі храми, побудовані в XVI—XVII століттях, були дуже прості — прямокутні, єдину різноманітність вносили покриття. Однак вони красиві завдяки своїм пропорціям, відсутності всього зайвого, дивовижного шляхетності форм. Виразні і, безумовно, красиві колод восьмигранні зруби, нічого спільного не мають з клецкими храмами. В період розквіту дерев’яного зодчества ця форма була дуже популярна. Восьмигранні зруби покривали восьмигранною ж шатровою покрівлею, що створювало закінчену форму. Зводили зруби ярусні, що зменшувалися поступово до верху, що складалися тільки з четвериків або тільки восьмериків, а також змішані композиції, такі, як, наприклад, восьмерики на четвериках.
Багатоголові монументальні храми анітрохи не змінювали принцип організації композицій. Всі вони створені на основі нескладних планів та типових форм. Це відноситься і до шедевру дерев’яного зодчества — багатоглавої Преображенської церкви Кіжського цвинтаря.
Зруб у місті
Народившись в лісі і пристосувавшись до сільського укладу життя, зруб потім успішно «переїхав» в місто, і, треба сказати, добре пристосувався до міських умов життя. Древні міста були суцільно забудовані зрубами, архітектура яких нічим не відрізнялася від сільських житлових комплексів. Це пояснюється тим, що історично міста утворювалися з злиття великих поселень, тому садибний характер забудови довгий час зберігався і в місті.
Поступово, однак, з розвитком міського життя відбулося відділення житлової частини зрубів від господарської та перетворення однокімнатної хати в багатокімнатну, а потім і багатоквартирний будинок. Особливо активно цей процес відбувався з кінця XVIII століття.
З другої половини XIX століття одне-двоповерхові зруби в містах ставлять тісно в ряд, без відступу від тротуарів. Виходять вони на вулицю вузькими, як би офіційними сторонами, а довгими йдуть у глиб дворів. Виглядають струнко і монументально. Високі, тісно поставлені вікна, фасади, прикрашені еркерами і обшиті дошками, декорованими різноманітною обробкою, — все це створювалося у відповідності з новими поняттями про красу і змінювало колишній суворий вид зрубів.
Проте з часом кам’яної забудови в містах стає все більше і більше, і вона поступово витісняє дерев’яну. Ностальгія по колишньому зрубу призводила часом до спроб відродити дерев’яне зодчество.
У важку пору відновного періоду двадцятих років минулого століття зруб був порятунком, так як складався швидко і був недорогий. Тоді на основі давньої конструкції будувалися житлові будинки принципово нових типів. У містах спочатку з’являються скромні, без будь-яких накладних деталей і прикрас двоповерхові брущаті двосекційні будинки, а потім багатоквартирні, три і навіть чотири поверхи.
Вже в XVII столітті зруб у конструктивному відношенні був настільки досконалий, що деякі його з’єднання з тих пір так і не зазнали жодних змін. Але цього не можна сказати про архітектуру зрубу в цілому. Хоча найбільш відомі споруди відносяться до XVIII століття, зруб і згодом неодноразово ставав основою високохудожніх споруд.
Автор: Ю. Баранчиків.