Історія ігрових приставок
Чи багато хто пам’ятає про попередні покоління ігрових приставок? Якою була вона ера до PlayStation і Xbox, до дисків і онлайну? Як проводили час завзяті геймери в 1990-х? Сьогодні, в цій по-ламповому теплій статті з великою кількістю знаків оклику, віддамо данину пам’яті першим чотирьом поколінням ігрових консолей.
Але перед усім хочемо зазначити, що придбати сучасну приставку PlayStation 5 за вигідними цінами в Україні можна на сайті https://allo.ua/ua/igrovye-pristavki/proizvoditel-playstation/, переходьте за посиланням.
Перше покоління
Перша в класичному розумінні ігрова приставка побачила світ в 1972 році. Назва першопрохідника – Magnavox Odyssey. Дорога система на транзисторах, без процесора, з накладками, що імітують різні кольори на телевізор, не вміла відтворювати звуки і відображала на екрані телевізора тільки вертикальну межу і три точки. Картриджі обходилися без електронних компонентів і грали роль простих перемичок, що з’єднували певні генератори сигналів всередині приставки. Всі 28 ігор так чи інакше використовували просту схему: кожен з двох гравців може управляти своєю точкою по вертикалі і горизонталі. А ще до Magnavox Odyssey можна було купити світловий пістолет — для відстрілу все тих же точок.
Потім були ще різні версії Magnavox Odyssey, зі звуком і без, дорогі і не дуже, деякі навіть з кольоровою графікою. Більшість з них могли порадувати нудьгуючих геймерів тільки двома-трьома іграми. Конкуренцію “Одіссеї” крім численних клонів склала тільки Atari з приставкою Pong.
В Україні, яка тоді перебувала під окупацією СРСР з приставками було туго. У 1980-х, коли за кордоном щосили набирали популярність консолі другого, третього і четвертого поколінь, українські діти могли розраховувати лише на клони Odyssey і Pong, що випускалися під маркою «Електроніка». Щоб долучитися до геймерского щастя, доводилося сподіватися на спритність батьків, які набили руку в пошуках дефіцитних товарів тогочасної радянської дійсності. З «електронікою» справи йшли не краще, ніж з ковбасою: приставка, за яку доводилося віддавати пів зарплати, була практично невловимою і розпродавалася всемогутніми продавцями «по знайомству».
Друге покоління
У 1977 році набравшись досвіду Atari випустила приставку Video Computer System (вона ж Atari 2600), яка стала синонімом ігрових систем другого покоління. Мегагерцевий процесор, звуковий чіп, кольорові ігри – справжнє диво техніки на ті часи!
Культовою Atari 2600 стала не відразу, а лише після того, як розробники навчилися робити до неї якісні ігри. До цих пір окремі ентузіасти випускають проекти, що працюють на емуляторах Atari 2600. Потім була величезна кількість наслідувачів, ринок заполонили різномасті виробники, несумісні один з одним консолі і картриджі, а також низькоякісні ігри. 1983 рік запам’ятався кризою індустрії відеоігор, з якого галузь благополучно вибралася завдяки Nintendo — настала ера царювання NES. Але нас всі ці Західні пристрасті благополучно обійшли стороною. Українські діти як і раніше тільки й могли що мріяти про «електроніку».
Третє покоління
Саме з нього починається повноцінна Ера віртуальних розваг. Говорячи про третє покоління ігрових приставок, ми стикаємося з двома реальностями — зарубіжною і пострадянською. Перші справжні ігрові консолі дісталися до нас тільки після краху СРСР, в першій половині 1990-х років. У США, Азії та Європі вже наближався період приставок п’ятого покоління, тоді як ми раділи «8-биткам» і заздрили власникам «16-биток». Що ж відбувалося в нашій, такій близькій і одночасно такій далекій, реальності?
Надпопулярна Nintendo Entertainment System продиралася до нас крізь капіталістичні нетрі десять років, та так по справжньому і не дісталася. Оригінальні NES були у нас рідкісні, як кістки динозавра, а замість них пострадянські території наповнили китайські клони знаменитого «японця». «Денді» і «Сюбор» — ці незрозумілі слова знав будь-який школяр.
О так! Всім довелося вивчити і надовго запам’ятати важковимовне слово — «картридж». На ньому могла бути одна гра, а могли бути і десятки, але найчастіше — дві. У масі своїй жовті, рідше блакитні і чорні коробочки рідко купували, зате часто міняли в спеціальних точках на ринках: дві гри — на дві гри доплата. А ще хитрі продавці якимось чином ділили ігри на «елітні», «середні» і незатребувані. Само собою, обміняти картридж з однією середньою грою на круту було майже неможливо. Хіба тільки з великою доплатою, та й то не факт.
Мало кого цікавив 1,66-мегагерцевий процесор «Сюбора», ОЗУ об’ємом 2 КБ або відеопам’ять ємністю 2 КБ. Визначальним фактором «крутості» приставки була так звана «бітність». Будь-який дошкільник, прокинувшись посеред ночі, міг сказати вам, що «8-битка Денді» — це класно, але “16-битка” (Sega Mega Drive або Super Nintendo — консолі четвертого покоління) — це фантастика! Те, що мова йшла всього лише про 8 – або 16-бітний процесор, майже ніхто і не знав.
Іноді страшно згадувати про те, що творили приставки з юним поколінням, яке дорвалося до ігор. Дорослі, безумовно, намагалися боротися з цим неподобством і навіть придумали кілька міфів. Найпопулярніший серед них був такий: приставки псують телевізори. Зображення, що виводилося консолями на лупатий ЕПТ-телеприймач, дійсно відрізнялося підвищеною яскравістю, чим і користувалися батьки в своїй аргументації.
Після нехитрого налаштування сусіди у себе вдома могли дивитися по телевізору, наскільки успішно ви проходите «танчики» або інші ігри. Побачивши що-небудь цікаве і незвичайне, можна було спробувати влаштувати обмін. Чого-чого, а цікавих і незвичайних ігор для «Сюбора»/«Денді»/NES вистачало.
Четверте покоління
Приставки четвертого покоління у нас мирно співіснували з клонами NES. На відміну від останньої, Sega Mega Drive і Super Nintendo продавалися оригінальні — напевно, скопіювати цю міць китайцям тоді ще було не під силу. У кожного школяра середини 1990-х обов’язково був друг з 16-бітною приставкою, в більшості випадків – з Sega Mega Drive.
В Японії ця консоль з’явилася ще в 1988-му, а через пару років дісталася до Європи. До нас же доповзла ще пізніше. У порівнянні з «Сюбором» приставка коштувала дорого, і далеко не всі батьки, і так не особливо схвалювали захоплення своїх чад, потурали їх бажанням.
Квартири ж тих, у кого якимось чином з’являлася Mega Drive, служили місцем паломництва друзів і однокласників. І подивитися було на що. Першою грою, яку я побачив на Sega Mega Drive, стала Mortal Kombat II. Це був повний розрив шаблонів про те, що з себе взагалі можуть і повинні представляти гри! Плавні, майже як справжні, рухи бійців, чарівний звук – майже кіно!
Також продавалася модифікована версія консолі – Sega Mega Drive II. Від оригіналу вона відрізнялася більш лаконічним дизайном і компактними розмірами. Ще в магазинах можна було знайти версії в коробках з чорним і зеленим оформленням. Ніхто точно не знав, в чому різниця, але припускали, що у «зеленої» більш досконала графіка. Насправді Sega, швидше за все, просто поміняла дизайн упаковки і почала рекламувати на зворотному боці коробки свою нову консоль — Sega Saturn (п’яте покоління приставок).
З технічного боку 16-бітні приставки на голову перевершували 8-бітних попередників. Процесор Mega Drive працював вже на частоті 7,6 МГц, обсяг «оперативки» збільшився аж в 32 рази. Відеочіп з 64 КБ пам’яті і підтримкою 512 кольорів міг одночасно відображати на екрані до 80 спрайтів!
Обсяг стандартного картриджа становив вже не 50 КБ, як у NES, а цілих 4 МБ. Нереально просунутими вважалися картриджі з додатковим об’ємом пам’яті і батарейкою-таблеткою (!). Ці монстри вміли запам’ятовувати збереження: можна було ганяти в хокей, а наступного разу продовжити з матчу, на якому зупинився минулого разу. Всі картриджі для Sega Mega Drive були чорними і продавалися у великих коробках — як DVD, тільки набагато товщі.
Самі ігри для тих, хто пересів з «Сюбора» на Sega Mega Drive, відкрили ворота в геймерський рай. Причому ігровий бенкет міг тривати днями і ночами.
Говорячи про 16-бітні приставки, не можна не згадати Super Nintendo. Консоль була настільки передова для свого часу, що легко обскакала Mega Drive за якістю ігрової графіки і звуку і деякий час на рівних боролася з 32-бітними приставками. Окремі Тривимірні проекти навіть потребували додаткового співпроцесора, вбудованого безпосередньо в картридж. На жаль, за всю цю міць доводилося платити в прямому сенсі слова — Super Nintendo коштувала дуже дорого і для більшості залишалася недоступним предметом жадання.
У консольних війнах SNES в результаті обійшла конкурента від Sega, але за суб’єктивними враженнями, популярнішою все-таки була Mega Drive II. Ті ж, кому пощастило мати справу з Super Nintendo, напевно не забудуть графічні принади кривавої Killer Instinct, нових випусків Final Fantasy і тривимірної Donkey Kong Country.
Ближче до кінця 1990-х наша префіксальна реальність потихеньку нагнала світову. Настав час PlayStation та Nintendo 64, ігрових консолей п’ятого покоління. Але це вже інша сучасна історія.