Історія фарфору. Продовження.
До початку 18-го століття східний фарфор все ще був надзвичайно дорогим. Ціну порцеляни збільшувало дивне марновірство, що отрута, налита у фарфорову посудину, змушує її міняти колір і навіть розсипатися. Так як у вищих шарах суспільства отруєння були досить поширеним явищем, ця «властивість» порцеляни становила чималий інтерес.
Невже ж в Європі не намагалися завести власне фарфорове виробництво? До 16-го століття – ні. Ніхто не знав, з чого робиться фарфор, а на Сході все, що до нього відносилось, трималось в непроникній таємниці, і покаранням за спробу проникнути в цю таємницю була смерть. Про спосіб приготування східної порцеляни в Європі ходило багато легенд. На порозі 17-го століття один з освічених людей опублікував такий рецепт виготовлення порцеляни: суміш з гіпсу, яєць, риб’ячої луски та інших складових частин заривається в землю батьком сімейства на 80 років; після закінчення цього терміну маса виймається його спадкоємцями і вживається для формування.
Все ж, починаючи з 16-го століття, в Європі робилися спроби налагодити виробництво порцеляни. У таємницю порцеляни прагнули проникнути і керамісти, і склярі, і алхіміки. Шукання їх довго залишалися безплідними. У 1575 році флорентійський кераміст Бернардо Буонталенті почав виготовляти чудові речі, що цілком нагадують справжній фарфор, з світлої маси, яка, однак, являла собою лише продукт незакінченого процесу виготовлення скла. Подібні досліди були проведені сторіччям пізніше у Франції, а в 18-му столітті вироби з такої, як прийнято говорити, «ненатуральної» порцеляни поширилися у багатьох країнах Європи.
На рубежі 18-го століття французькому ченцеві Антреколлю вдалося дещо підглянути в області виробництва твердого фарфору в Китаї, і він прислав свої записи до Франції. Антреколль писав, що фарфор в Китаї робиться (і це дійсно так) з двох речовин: каоліну і петунтзе. Але що це таке, ніхто у Франції не знав, і рецепт залишився невикористаним.
На секрет виготовлення порцеляни випадково натрапили два німці: вчений барон Чирнхауза і авантюрист-алхімік Беттгер. Роль вченого залишилася неясною. Він помер до отримання першого європейського фарфорового виробу, і слава «творця» європейської порцеляни дісталася його щасливому учневі. У всякому разі, секрет був відкритий, хоча і випадково, але самостійно: схід своєї таємниці так і не відкрив.
Беттгер народився в неділю (це було в 80-ті роки 17-го століття) і по німецькому повір’ю вважав тому себе «диво-дитиною», покликаним до скоєння великих справ. Під керівництвом батька, схильного до надзвичайно поширених тоді «таємних» наук, він ревно зайнявся пошуками «філософського каменя», який нібито перетворює недорогоцінні метали на золото.
Але треба було заробляти собі на хліб, і Беттгер вступив у ролі учня до берлінського аптекаря Цорни, який теж мріяв про «вичинку» золота. У той час в алхімію вірили не тільки аптекарі, а й королі. Через кілька років Цорну замінив Беттгеру новий покровитель – прусський король Фрідріх I. Королівські гроші йшли, а успіху – ніякого. Це не влаштовувало Фрідріха, і Беттгеру стала загрожувати в’язниця. Від неї він втік до Саксонії.
Курфюрст Саксонський, він же король польський, Фрідріх-Август, виявився не менш жадібним, ніж просто Фрідріх: він заманив Беттгера в лабораторію близько Мейссена, звідки чарівник, який може наповнити казну курфюрста золотом, виходив тільки в супроводі охорони.
Справа знову не спорилась, і Беттгеру довелось б, мабуть, зовсім погано, якби доля не звела його з Чирнхаузом, який навів алхіміка на думку зайнятися відшуканням секрету порцеляни. Фрідріха-Августа влаштовувала, на худий кінець, і така перспектива, і Беттгер почав пошуки.
Немає жодних документів, які могли б вказати, як він працював. Існує переказ, дуже наполегливо повторюваний, що Беттгеру допомогла його перука. У той час всі більш-менш заможні чоловіки носили перуки. Перуки пудрилися пшеничним борошном, але деякі торговці в самий розпал пошуків Беттгера почали підміняти її «шноррівською білою землею» – каолінообразною глиною. Одного разу перука Беттгера була напудрена якраз цієї глиною, і алхіміка здивувала її надзвичайна вага. Ретельно розглянувши перуку, Беттгер зрозумів, що звичайне борошно замінила якась мінеральна речовина, і вирішив про всяк випадок дістати її для своїх дослідів. Досліди увінчалися успіхом – в 1709 році в Мейссені був отриманий перший європейський фарфор. (До складу старої мейссенської порцеляни входило шість частин білої глини і по півтори частини кварцу і алебастру).
Працівники організованого Беттгером в Мейссені фарфорового заводу давали клятву зберігати в таємниці виробничий процес. Вони знали, що за порушення клятви їх чекало довічне ув’язнення. Родовище білих глин було оголошено державним надбанням, і глина перевозилась на завод спеціальними людьми в запломбованих бочках. Проте всі ці заходи не змогли вберегти секрету виробництва мейссенської порцеляни, і, так як кожна можновладна особа бажала бути власником фарфорового заводу, через кілька років заводи з’явилися у Відні, Хейхсте, Фюрстенберге, Берліні та інших містах.
Автор: Ю. Лебедєв.