Археологія та черепки

Слідчий намагається якомога швидше прибути на місце події, картину якої він повинен відновити. Ще б. Прийди він пізніше на годину, — і багатьох слідів вже не застати: відбитки пальців зітруться, рідини висохнуть, запахи зникнуть. Слідчий, що запізнився на цілий день, ризикує не побачити і слідів на землі: їх затопчуть люди і вітер замете. Взявшись за справу через рік (і такі випадки бувають), слідчий зовсім мало знайде, за що можна «зачепитися». Археолог (все одно спеціаліст або любитель) виявляється в положенні слідчого, який запізнився не на рік, а на тисячі років. На місці битви він знаходить тільки наконечник списа, на місці бенкету — уламки кісток, на місці багатого селища — черепки битого посуду.

Черепкам цим доводиться приділяти особливо велику увагу, тому що вони не гинуть ні від води, ні від вогню та їх скрізь багато. Обпечені глиняні вироби — кераміка — дуже тендітні і… довговічні: вони служать недовго, але перетворившись на «пусті черепки» (вислів Пушкіна), зберігаються у такому вигляді століттями і тисячоліттями і складають левову частку видобутку археологів. Недарма археологію іноді іронічно називають «наукою про биті горщики». Але за черепкам розбитих горщиків археологи навчилися впізнавати дуже багато про життя наших далеких предків. А у широкої публіки висновки археологів викликають нерідко той же подив і недовіру, як судження проникливого Шерлока Холмса викликали колись у доктора Уотсона або чиновників Скотланд-Ярду.

Скажімо, знайшовши непоказний, грубий, сірий черепок, схожий швидше на грудку засохлого бруду, ніж на уламок горщика, ти показав знахідку археологу. І раптом чуєш від нього цілу повість про людей, пам’ять яких випадково потривожив:

— Черепок дуже давній, йому не менше 3 тисяч років. Вже один цей черепок здатний повідомити багато відомостей про давніх людей.

Це уламок величезної судини, виліпленої жінкою, він служив дуже великій родині для варіння м’яса. Його господарі не знали видобутку металів, вони жили в кам’яному віці, щоправда, вже наприкінці його. Займалися вони головним чином полюванням і рибним ловом, землеробства і скотарства не практикували. Жили в убогих землянках, у них не було печей.

Покажеш археологу інший черепок, здається, точно такий же, як і перший, тільки трохи тонший, — і знову ціла повість, але вже інша:

— Це уламок пічного горщика, яким користувалися сільські, ніяк не міські жителі близько тисячі років тому. Вони вели осілий спосіб життя, займалися в основному землеробством, сіяли хліб. Жили в будинках з печами, мали рівну підлогу. Можливо, в будинках були й столи, напевно рівна підлога. Серед цих людей були фахівці-ремісники (ковалі, гончарі та інші), які жили поруч з селянами і навіть продовжували обробляти землю. Цей горщик виліпив такий ремісник, чоловік, користуючись гончарним кругом, а обпік не в горні, а в простій печі — тій самій, в якій його дружина варила обід…

Древні греки і древні слов’яни ліпили свої горщики на гончарному крузі — на обертовому крузі ліплять горщики і зараз. У них тоді вже існували фахівці цієї справи — ремісники-гончарі. А як же інакше? Користуватися гончарним кругом не просто — потрібна велика майстерність, вправність. Ліпленням горщиків на гончарному крузі не можна займатися між справою — потрібно спеціалізуватися, зробити це своєю професією, тільки так справа піде на лад.

Тому якщо на кераміці є ознаки виготовлення її на гончарному крузі (точне коло, рівні стінки, горизонтальні штрихи на поверхні тощо), то, значить, вона залишена народом, у якого вже існували фахівці-гончарі.

Але досвід історії вчить, що гончарна майстерність ніколи не було провідною і в особливу професію виділялася пізніше, ніж, скажімо, ковальське ремесло. Значить, у цього народу вже існували й інші ремесла в якості особливих професій. А раз існував цілий прошарок людей, які землеробством самі вже не займалися або займалися мало, то звідки ж ці люди отримували їжу? Стало бути, була розвинена торгівля всередині суспільства, був ринок. На ринок ремісники виносили свої товари і збували їх хліборобам, селянам. Значить, так є гончарний круг — є і ремісники, торгівля, ринок.

Але гончарний круг став відомий людям порівняно пізно. Колись ліпили горщики і без гончарного круга.

Ця давня кераміка, виліплена від руки, без всяких пристосувань, називається «ліпною». Її легко відрізнити від гончарної — ліпні горщики зазвичай кривобокі, криві, стінки їх товсті і нерівні, м’яті, в ямках і горбах, на поверхні стінок немає характерних слідів обертання — горизонтального штрихування.

Гончарний круг був невідомий на півдні нашої країни до приходу греків (тобто до VII ст. до н. е.), а на півночі і в середній смузі — до Київської Русі (тобто до рубежу IX—X століть н. е.). І навіть коли греки в Північному Причорномор’ї застосовували гончарний круг, у їхніх найближчих сусідів кераміка ще довго залишалася ліпною.

Значить, якщо ти знайшов ліпний черепок навіть на півдні, не думай, що йому неодмінно більше двох тисяч років. Напевно можна сказати тільки, що він не молодше тисячі років. І, звичайно, не старше шести-семи тисяч, як і вся кераміка в Східній Європі. Щоб навчитися ліпити горщики від руки, не треба було ставати професіоналом. Цим можна було займатися, що називається, мимохідь, поряд з іншими клопотами по домашньому господарству.

Ремесло вважалося чоловічою справою, а домашнє господарство — долею жінки. Хто ж ліпив горшки до введення гончарного круга? Треба думати, жінка? Вчені перевірили і це. Встановити особу слідчому нерідко допомагає зняття відбитків пальців — дактилоскопія.

У відбитках пальців проявляється не тільки неповторна своєрідність шкірних візерунків кожної людини. Є в малюнках і спільні риси для різних груп людей, зокрема відбитки жіночих пальців відрізняються від чоловічих. Археологи уважно обшукали поверхню ліпних горщиків — чи не знайдуться на ній відбитки пальців? Адже якщо кераміку ліпили руками, пальці повинні були відбитися і сліди їх при випалюванні закріпитися.

Відбитки знайшлися. Пальці виявилися жіночими. Твори мандрівників, які спостерігали індіанські племена Північної Америки, підтвердили цей висновок: у індіанців теж виробленням глиняних горщиків займалися жінки.

Гарний, рівний і сильний — до дзвінкості черепка — випал досягається тільки в печах, спеціально для того влаштованих — в гончарних горнах з сильною тягою, з обпалювальною камерою, відокремленою стінкою від топки з продухами. Значить, там, де є ознаки такого випалу — міцний і тому порівняно тонкий черепок, легкий та дзвінкий, в зламі рівного червоного або жовтого кольору, — можна з упевненістю говорити про високий розвиток ремесла, про виділення навіть спеціальної слободи або вулиці для гончарів на околиці міста або селища: їх горни погрожували дерев’яним будинкам городян небезпекою пожежі. Саме такі глиняні посудини з міст Київської Русі та антична кераміка. І дійсно, в Новгороді цілий квартал носив назву «Гончарі», в Афінах була слобода гончарів — Кераміс.

Але черепки давньоруські та античні розрізняються по тому, як вони виглядають на зламі. Справа в тому, що глина містить різні жирні домішки. Легко збагнути, що при випалюванні ці різні домішки будуть витоплюватись нерівномірно — виріб дасть нерівну усадку, покоробиться. Утворяться гази, вирвуться бульбашками, виникнуть тріщини. Як цього уникнути?

Стародавні греки вміли заздалегідь видаляти шкідливі домішки з глини. Крім того, вони дуже майстерно регулювали випал. Давньоруські майстри, так і інші гончарі середньовіччя цього не вміли, саме тому вони не такі вправні, як стародавні греки. Вони йшли по іншому шляху — сипали в глину тверді домішки, які і допомагали виробу зберігати свою форму при випаленні.

Для цього найчастіше служили чистий пісок і шамот. Дрібні округлі обкатні зернятка кварцу, з яких складається чистий річковий пісок, можна легко розрізнити в зламі черепка, дивлячись через лупу. Шамот — це товчені черепки старих, що відслужили своє горщиків. Черепок з шамотом в зламі нагадує погано пропечений хліб.

Далі буде.

Автор: Лев Клейн.