Клімат та історія. Продовження.
Життя кочових народів Євразії протікало на межі двох фізико-географічних зон: лісової, що розташовувалася на північ від сухих степів, і пустельної, що примикала до них з півдня. Навіть незначні планетарні зміни клімату, що викликали зміни фізико-географічних умов в цих зонах, не могли не позначитися на історичному розвитку їхніх мешканців. Те пустеля наступала на степи, висушувала їх і робила звичний спосіб життя в них неможливим, то напівпустелі зверталися у квітучі пасовищні угіддя, зате на північні лісостепові простори наступали тоді ліси, перетворюючи їх на суцільне «тайгове море».
Основним джерелом існування в ті часи було розведення рогатої худоби і коней, що здобували взимку собі корм з-під снігу. Збільшення вологості і, відповідно, снігового покриву призводило до загибелі худоби і зубожіння скотарських господарств. Засуха, само собою, теж була шкідлива.
Дослідження геоботанічні, зоологічні та геологічні не можуть дати нам точних дат змін клімату. Але історія народів, що жили натуральним господарством, чутливо реагувала на найменші зміни економічних можливостей, які були тісно пов’язані з ландшафтом.
Як відомо, Аральське море і озеро Балхаш харчуються річками пустельної зони, а водозбір Волги, що дає понад 80 відсотків від загального стоку в Каспій, повністю розташований в зоні лісовій. Тому рівні, з одного боку, Аралу і Балхаша, а з іншого – Каспію служать прекрасними показниками ступеня зволоження тієї або іншої зони.
І якщо ми зіставимо періоди розквіту і занепаду кочових держав Центральної Азії з коливаннями рівня Каспійського моря, то ми отримаємо зв’язну картину коливань кількості опадів у всіх трьох зонах євразійського континенту: арктичної, лісової і степової. Недолік матеріалу в кожному окремому випадку компенсується тим, що для сусіднього району відповідні дані є. І оскільки нами встановлено взаємозв’язок явищ, то ми можемо штучно заповнити «білі плями». Наприклад, знаючи, що в XVIII столітті спостерігався підйом рівня Каспію, можна зробити висновок, що активно зрошувалася лісова зона, де знаходиться основний водозбір Волги, і, отже, всихала степова. І дійсно, середина XVIII століття – це епоха падіння останньої кочовий держави – ойратского племінного союзу (1758 г.). Розглянемо ж всю історію кочівників Євразії під цим кутом зору.
У IV-III століттях до н. е. в сучасних монгольських степах створилася могутня держава гунів. Точних відомостей про їх чисельність немає, але кочовища їх розташовувалися в тих урочищах, де нині піщана пустеля. Гуни були настільки численні і багаті, що протягом 300 років вони один на один боролися з Китаєм, відстоюючи свою свободу. Західніше, в нині сухих степах Казахстану, існувало могутнє царство Кангюй, а в Прикаспійських степах розквітала культура сарматів. В цей час рівень Каспійського моря був на 8 метрів нижче сучасного, а рівень Аральського моря високий і, за відомостями древніх географів, надлишок вод Амудар’ї впадав в Каспійське море через Узбой. Цей період відповідає південному шляху циклонів.
У I столітті н. е. в гунських степах китайськими літописцями відзначаються особливо суворі зими і посухи. Господарство гунів було підірвано загибеллю худоби, і вони зазнали повної поразки. У III столітті висохла велика частина озера Балхаш, а Аральське море, за словами Амміана Марцелліна, перетворилося в «болото Оксійське». Зате зволожилася лісова зона, і в неї виселилися зі Скандинавії готи. Рівень Каспійського моря піднявся на 4 метри.
Потім знову циклони змістилися на південь і з V століття степ зацвів. Там виник каганат древніх тюрків, що тягнувся між Жовтим і Чорним морями. То була епоха найвищого розквіту степової культури, порушена в IX столітті невеликим всиханням, яке викликало пересування печенігів в південноруські степи, а карлуків – в Середню Азію, але незабаром положення виправилося.
В епоху великих завоювань Чингісхана та його нащадків (XIII століття) степ непогано годував своїх мешканців. Кількість монголів, що виселились в завойовані землі була мізерною: на Волгу перебралися всього 4000 чоловік, в Персію – 1000 і т. д. Але епоха Батия збіглася зі зміною шляху циклонів. До початку XIV століття Каспійське море вийшло з берегів і піднялося на 8 метрів вище сучасного рівня, затопивши величезні простори в низов’ях Волги. Кочове господарство монголів в степовій зоні було підірвано засухами, сили їх воїнів вичерпалися в боротьбі з природою. Це, очевидно, полегшило для китайців повалення монгольського ярма (1370 рік).
Знову кочівники повільно йдуть на околиці степу. У XVI столітті багато монголів виселилися в Тибет, узбеки прорвалися з Казахстану в Середню Азію, а калмики, покинувши Джунгарію, з’явилися на Волзі.
З цим всиханням пов’язана загибель міста Хара-хото, руїни якого були відкриті П. К. Козловим. Місто пережило жорстоку війну з Чингіз-ханом, але померло після того, як пішла з нього вода. У цю епоху розтануло Карське море Льодовитого океану, а значить, циклони проходили по Євразії найпівнічнішим шляхом.
Автор: Л. І. Гумільов.