Як люди вчилися писати. Частина друга.

Ті стародавні мисливці, про яких ми розповіли в минулій статті як про майстерних художників, які малювали фігури звірів, звичайно, під час полювання могли також застосовувати і які-небудь прості знаки, наприклад, для відмітки свого шляху. Йде мисливець по лісу, знає, що треба буде повернутися до свого житла, або що за ним, по його сліду, повинен пройти інший чоловік, – і ось він відзначає свій шлях, скажімо, надламуючи гілки на деревах. Інший чоловік йде по сліду, зауважує зламані гілки і розуміє, «читає»: ось тут пройшов перший мисливець. Той, хто робив позначки шляху, піде назад від дерева до дерева з обламаними гілками і також буде по них як би читати: ось тут я пройшов.

Ці позначки подібні вказівникам шляху на наших дорогах. Стоїть стовп, на ньому табличка, а на ній написано: з одного боку – «Київ», з іншого – «Львів». Зрозуміло, написи на наших дорогах повніше, точніше і ясніше, ніж позначки пройденого шляху зламаними гілками, зарубками на деревах або камінчиками, покладеними на стежки. Але все ж і ці позначки – вже щось на зразок письма, знаки, які можна читати і розуміти. За допомогою цих знаків можна повідомляти що-небудь іншим людям, про що-небудь їх сповіщати, навіть якщо вони зараз знаходяться далеко і прийдуть сюди нескоро.

Так і наше письмо. Сидять разом за столом вчитель і учень; вчитель розповідає, а учень слухає і запам’ятовує. Але учень може взяти друкований підручник і читати його, навіть не знаючи, де зараз його автор. Людина написала книгу, може бути, десять, двадцять чи сто років тому, але ми можемо її читати і розуміти.

З примітивних умовних знаків починалося письмо. Воно виникало тому, що у людей була потреба передавати свої думки на відстані і зберігати їх на довгий час. Є латинська приказка: «Verba volant, scripta manent». Вона означає: «слова відлітають, а письмо залишається». У прагненні знайти засіб передачі думок, при якому вони не «відлітали» б, а «залишалися», люди й створювали письмо.

ПОСЛАННЯ СКІФІВ ПЕРСЬКОМУ ЦАРЮ

Вже задовго до того, як було винайдено справжнє письмо, багато народів вміли передавати повідомлення примітивними дописемними знаками. Коли вони хотіли відправити «лист», вони посилали які-небудь речі, що натякають на те, що потрібно було повідомити.

Грецький історик Геродот, якого називають «батьком історії» і який жив у V столітті до нашої ери, тобто більше двох тисяч років тому, розповів про один оригінальний «лист» який отримав знаменитий перський цар Дарій. Дарій воював зі скіфами, що жили на північ від Чорного і Каспійського морів. Коли він пішов на них війною, скіфи послали йому серйозне попередження, що вони нададуть рішучий опір і що підкорити їх не вдасться. Але скіфи, за словами Геродота, тоді ще не користувалися письмом і замість «листа» вони послали цареві птицю, щура, жабу і п’ять стріл. Вони ніби бажали цим сказати: «Якщо ти не можеш літати, як птах, ховатися в норах, як щур, пірнати під воду, як жаба, то ми закидаємо твоє військо стрілами». Дарій все це зрозумів, хоча тут виражені були тільки натяки на те, що хотіли сказати скіфи.

У цьому випадку скіфи висловили досить довге і дуже змістовне повідомлення, але, ймовірно, їх посли, які передавали царю птицю, щура, жабу і п’ять стріл, самі повинні були усно пояснювати йому сенс «листа». При такому способі письмових зносин треба було разом з «листом» посилати і чоловіка, який би міг цей «лист» прочитати й розтлумачити.

ВУЗЛИКОВЕ «ПИСЬМО» ДРЕВНІХ ПЕРУАНЦІВ

Коли іспанці в XVI столітті, після відкриття Америки Колумбом, підкорювали південноамериканське царство Перу, вони застали там дивовижну систему «листування» за допомогою різнокольорових шнурків з різними вузликами і сплетеннями. Царство Перу, де чільним народом були інки, древні перуанці, управлялося централізовано. Зі столиці посилалися розпорядження правителям окремих провінцій і округів, а звідти до столиці йшли звіти про збір врожаю, про стягнення податків і повинностей з населення і тому подібні «документи».

Все це складне листування обслуговувалося листами-шнурками, які носили тубільну назву «купу». Такі сплетення шнурків складалися з ниток різної довжини, різної товщини, різного кольору. Нитки ці з’єднувалися один з одним то вище, то нижче, то таким вузликом, то іншим, то прив’язувався шнурок зелений, то жовтий, червоний, синій, – чорний, білий. Всі ці шнурки, вузлики і сплетення стародавні перуанці зав’язували для «пам’яті» так само точно, як багато хто з нас, коли хочуть що-небудь не забути, зав’язують вузлик на своїй хустці. Але у нас це тільки один вузлик, і призначення його, тільки в тому, щоб нагадати: подумай, ти щось повинен згадати. У стародавніх же перуанців була ціла система сплетінь різнокольорових шнурків з різними вузликами, в яких товщина шнурка, його колір і кожен вузлик мали і своє особливе значення. Були люди – фахівці з цих шнурків і вузликів, – які знали і пам’ятали всі їх значення.

Закликали такого чоловіка до начальника і говорили йому: ти підеш в таку-то місцевість і передаси наше розпорядження такому-то правителю, щоб він з врожаю таку-то частку негайно надіслав нам і щоб він пішов війною проти такого-то непокірного племені, і так далі. Спеціаліст з вузликового письма брав підходящі шнурки, – при цьому, наприклад, зелений шнурок говорив про врожай, а червоний – про кривавий військовий напад, – зав’язував на них потрібні для передачі наказу вузлики і… сам особисто з цими вузликами вирушав у дорогу. Прийшовши до адресата, гонець викладав перед ним принесене із собою «купу» – шнурки з вузликами – і розповідав усно те, що йому велено було передати і що ці вузлики висловлювали. Без вузликів він, мабуть, міг би щось забути або передати невірно, а поглядаючи на вузлики і показуючи їх адресату, він згадував, все те, що вимагало особливої точності, наприклад, цифри: скільки зібрано врожаю, скільки вбито ворогів, скільки взято в полон.

Ми бачимо, отже, що хоча вузликами і «записували», все ж ця система не була такою загальнозрозумілою, якою є система нашого сучасного письма. У нас адже кожен може що-небудь написати і всякий інший зможе прочитати написане. Значить письмо древніх перуанців – також ще не справжнє письмо.

Автор: Л. І. Жирков.