Як государиню вибирали. Продовження.
Син Олексія Федір – один з наймудріших російських царів – взагалі зламав систему «вибору» наречених. Він сам вгледів доньку смоленського шляхтича Агафію Грушевську – у натовпі, під час хресного ходу. Послав одного простежити, «хто вона така», та й приголомшив рідних рішенням одружитися на ній! Родич його, боярин Милославський, став кричати про Грушевську, що «мати її і вона в деяких непристойностях відомі!»: Цар Федір сильно зажурився, проте його молоді друзі поїхали в будинок до Агафії для з’ясування, хоч був їм «сором про таку справу дівчині говорити ». Не тут-то було! Дівиця сама вийшла до гостей і заявила навпростець, «щоб вони про її честь ні якого сумніву не мали і вона їх у тому під розгубленістю живота свого стверджує!».
Далі були таємні побачення, коли Федір Олексійович, як би випадково проїжджаючи на коні повз будинок Агафії, бачив її усмішку в горищному віконці, і незвичайне весілля: всі традиційні царські церемонії були відкинуті, в гостях – одні друзі, а Кремль замкнений. Агафія то пробачила Милославському наклепи, «розсудивши слабкість людську», але цар, зустрівши боярина біля її покоїв з соболями, вигнав в шию: «Ти перш непотрібних її паплюжив, а нині хочеш дарами свої плутня закрити!»
Смілива Агафія була незвичайна в царському побуті, але дівиці, які знають собі ціну і вміють домагатися свого, цінувалися здавна. Недарма серед найпопулярніших творів була «Повість про Петра і Февронію». Мораль її: мудрій жінці не переч – свого не доб’єшся, а голову можеш втратити.
Так от, в 1682 році бояри і патріарх Іоаким після смерті царя Федора не послухали мудру царівну Софію і посадили на престол Петра – всупереч старшинству царевича Івана. А адже Софія говорила: дивіться, народ бушує, кричать, що «бояри заволоділи всією державою, хочуть людьми м’яти, і образити бідних, і продавати!». Пропонувала на корені присікти бунт, скликавши Земський собор: «Що народові придатно – то б виконати, і царство мирне і безтурботне!» Не послухалися Софію. Повстання розгоралося, довелося заднім числом оголошувати, що Петро обраний собором, «всенародно і одноголосно».
Звичайно, москвичі прийшли в ще більшу лють, кричали навіть, що царя Федора отруїли, а царевича Івана збираються вбити. Незабаром бояри в Кремлі полетіли з Червоного ганку на стрілецькі списи, а на Червоній площі повсталі побудували пам’ятник своїй перемозі і кілька тижнів контролювали столицю.
Тут Софія, звичайно, знадобилася, але і їй потрібні були багато тижнів вправного лавірування, ласкавих промов, величезні витрати на підкуп стрільців, збір ополчення, страта ні в чому не винних Хованських (на яких вона звалила вину за влаштування бунту), дебати з розкольниками і їх таємна кара, складні переговори, щоб поступово «вгамувати бунт». Ще роки пішли на «чистку» армії від небезпечних бунтарів.
Софії були потрібні величезні знання і мудрість, щоб проводити свою політику з 1682 по 1689 рік (коли її повалили прихильники Наталії Наришкіної). Втім, найбільші вчені того часу визнавали за Софією саме ту ступінь мудрості, яка дає людині переважне право на владу перед земними правителями. А адже жіночою освіченістю в кінці XVII століття здивувати вже було важкувато. У школі вчили хлопчиків і дівчаток: друкований Буквар так і адресувався – «хотящим вчитися мужам і дружинам, хлопцям та дівчатам». Судячи з особистого листування московської знаті, дружини і дочки писали цілком непогано. Були не чужі жінкам і літературні вподобання. До книг бібліотеки придворного поета Каріона Істоміна дами зверталися не менше, аніж чоловіки, причому цікавилися хто історією, хто військовою справою, хто богослов’ям, хто свіжою белетристикою. Добре ще, що збереглася частина записів поета про видачу книг! А то б і продовжували думати, що допетровські жінки не йшли далі азів і Святого Письма. Але Софія, яка вчилася у самого Симеона Полоцького (вчителя царевичів), і на цьому тлі виділялася глибиною пізнань.
А в особистому житті – у царівен найважчому – проявила рідкісну сміливість. Треба врахувати, що по палацовій традиції царівна була «негожим обличчям» – не могла показуватися на людях. Ну що ж, їй нічого не заважало зберігати таємні відносини з багатомудрим політиком, шляхетним князем, вільно вхожим в житлові особисті покої палацу, боярином Василем Васильовичем Голіциним, канцлером і генералісимусом в її уряді. Той був, щоправда, років на двадцять старше Софії, любив свою сім’ю. Але в ньому не могли не привертати блискучі розум і освіченість: князь був настільки начитаний і обізнаний у політиці, так знав мови, що француз приймав його за француза, а італієць – за італійського князя. І в техніці, і у військовій справі, і особливо в дипломатії процвітав.
Але не він був, як іноді вважають, таємним обранцем Софії. Царівна віддала перевагу іншому – сміливому адміністратору і енергійному політику, своєму ровеснику – тридцятирічному Федору Леонтійовичу Шакловитому, який вибився з дрібних дворян в думні дяки. У правління Софії він став окольничим, головою найнебезпечнішого Стрілецького наказу та керівником адміністрації. Він мріяв і домагався коронації Софії царським вінцем.
На портреті, де Шакловитий зображений у вигляді святого Феодора Стратилата, він справді виглядає орлом. Для жінок епохи «Домострою» зовнішність чоловіків не вважалася предметом поза обговорень. Були однаково достатні для розладу заручин звинувачення, що наречений «п’яниця, чи гравець, або потворний»…
За часів Софії царівни взагалі-то досить вільно спілкувалися з придворною знаттю. Документи того часу свідчать, що вони шили безліч нових нарядів для себе, ну а чоловічий одяг і розкішна зброя за їх замовленнями призначалися, мабуть, для подарунків (до маскарадів тоді справа ще не дійшла). Але приймати у себе Шакловитого, цього вискочку, та ще прикрасити спальню стрілецькими знаменами – був формений виклик. Таке могла собі дозволити тільки Софія, неабияка жінка, здатна, коли бояри тремтіли від страху, вийти до натовпу і «препреть» найзатятіших горлопанів, коли треба – врятувати від смерті свого супротивника-патріарха, бути одночасно символом милосердя і твердості.
Справжній зовнішній вигляд Софії мало знайомий широкому читачеві. Його старанно і послідовно прагнули спотворити, зобразити потворним або навіть жахливим. Дивом збереглася сучасна її правлінню гравюра, що зображує царівну (під виглядом Софії-Премудрості у київській іконографічної редакції) у звичайній сукні, а не в деформуючій фігуру царській одежі. Є й її справжнє обличчя на справжньому портреті, відоме мало не в єдиному екземплярі. Воно зроблене на Русі, з натури, але на голландській гравюрі вже помітно спотворене. Читач знає лише останній портрет в цьому ряді – погану копію з голландської гравюри, виконану учнем Академії мистецтв і вже наприкінці XVIII століття! Так нерідко доходять до нас образи російської історії – через треті, та ще й невмілі руки…
Софії ще за життя створили імідж незаконної государині і лиходійки. Тому сприяли відомі політичні обставини. А й взагалі образ російської жінки допетрівської епохи в історичній перспективі постав спотвореним. У цих нотатках я спробував наблизити його до оригіналу. Природно, тема ця ними далеко не вичерпана.
Автор: Андрій Богданов.