Жінки-вояки в історії
Може це покажеться комусь малоймовірним, та ж у дійсності схильність жінки до військового мистецтва є зовсім не таким вже і рідким явищем, як можна гадати. Поминаючи легендарних амазонок, що про них пам’ять напевне не зникне, поки стоятиме світ, поминаючи чеських „дів-бойовниць” із Шаркою на чолі, досить згадати такі окремі постаті, як єгипетську царівну Гатасу, яка наказала титулувати себе фараоном й сама вела своє військо в бій, «хорошенько» та завжди успішно. Варто зазначити, що одного разу цей класичний вояк-жінка так захопилася боєм, що, побачивши, як її рідний брат Тутмос, переслідуючи ворожого вождя, переганяє її, — піднесла спис і на рідного брата з грізним вигуком:
— Я покажу тобі — хлопчиськові, як відбирати у мене перемогу!
Не відставала від Гатасу у войовничості володарка Пальміри, славна Зенобія, так само й скіфська королева Томірис, або римлянка Юлія Маммеа. Щоправда, остання не командувала військом у битвах, але ж виконувала мало чим легше завдання: керувала повстанням преторіанців, які стали під її проводом.
І в пізніших часах велика кількість жінок, що носили військову уніформу, бралися за військову справу саме тоді, коли існувала вельми неприхильна до цього громадська думка. Так звана „La Grande de Mademoiselle” — герцогиня де-Монпасьє ходила з військом у наступ. Мало того, вважала за найбільшу насолоду гарцювати на коні перед наступаючим ворогом та запальними промовами підносити вояцьку відвагу.
Не має сумніву, що історія занотувала дуже маленьку частину активних вояків-жінок, бо ж здебільшого вони виходили на фронт під псевдонімами й переодягнені в чоловічу уніформу. Одначе, збереглися й деякі документи.
Багатьох тягне до військового життя з природи неспокійна їхня вдача. Це жінки „мандрівні лицарі”, які шукають вічних змін, пригод, гри з небезпекою. Це ті, що не потрібували декларованої рівноправності, як і рівновартості, вони брали її самі, «з боєм». Багатьох кликало на вояцький шлях почуття патріотизму й свідомість небезпеки свого народу.
З поміж цих дуже часто згадується ім’я Жанни „Старшої”, прозваної «Гашет», яка при обороні міста Бове від Карла Сміливого (1472 р.), ударом бойової сокири зарубала ворожого хорунжого й відібрала в нього прапор. Дуже знана також і „панна Сарагоська” (1818 р.), яка воювала проти французів, обороняючи рідне місто.
Багато жінок веде на війну і кохання. Ідуть за чоловіком або нареченим, несуть нарівні із чоловіками всі труднощі походів та військового життя і часто проявляють не аби яку хоробрість та відвагу. Така була Женева Премойа, француженка з Півдня, яка майже ціле життя провоювала, як драгун полку Тюрбілі, під ім’ям „лицаря Бальтазара” (вмерла у 1704 р. в Парижі). Про цю „драгунку в спідниці” існує чимало літератури, бо ж вона була „командором ордена Св. Людовика”, тобто мала найвищу французьку військову відзнаку. Пережила вона чимало, до всього була ще й замужем, при чому чоловік її, Жан Гунік Дюпон служив у ранзі четаря в полку, що ним командувала Женева. Хоробрість «лицаря Бальтазара» була легендарною й часом навіть переходила межі ймовірності.
Найбільша кількість жінок-вояків припадає на XVIII століття, й переважно у Франції. Цікаво, що всі жінки, про яких лишились того роду згадки в історії, кінець-кінцем без винятку вибивались на становище старшин.
Варто тут зазначити, що майже всі войовничі жінки, починаючи від Гатасу, були дуже малого зросту й непоказні на вигляд. Щоправда цю деталь також можна відзначити й у великих полководців-чоловіків, наприклад, «бог війни» Наполеон, або переможець турків – принц Євгеній Савойський, герой „зимового походу”, наш Омелянович-Павленко й безліч інших.
Багато блискучих сторінок жіночого військового геройства знає історія Мексики (гаряча іспанська кров?), де у всіх війнах, що часто бували у цій країні, жінки — молоді й старі, часом — матері опліч із синами, виступали, як рівноправні бійці.
Автор: Н. Чужа.