З історії мідних грошей на Русі. Частина перша.

25 липня 1662 року над Москвою рознісся сполох. Ремісники, «посадські люди», стрільці поспішали на Червону площу. Звідти багатотисячна юрба рушила в Замоскворіччя, по Ординській дорозі, до села Коломенського, де відпочивав у своєму розкішному заміському палаці цар Олексій Михайлович. Не хліба, не захисту від боярського засилля вимагав народ від царя, а … ліквідації мідних грошей.

… Здавна, з перших днів держави Московської, країна не знала інших грошей, крім срібних; золоті були своєрідною рідкістю і служили частіше нагородою, ніж засобом платежу. Але до середини XVII століття все виразніше стала відчуватись нестача срібла: війни, які вів «найтихіший» цар, вимагали нових і нових витрат. Тут-то і було вирішено розпочати масову чеканку мідних грошей, ввести їх в обіг, але з тим, щоб податки і податі і раніше приймалися тільки срібною монетою. Юристи сказали б, що остання обставина виглядала як явний доказ проти уряду: воно свідомо йшло на обман і пограбування народу. Адже кожному ясно, що мідь дешевше срібла. «Государ всея Русі» встав на тернистий шлях фальшивомонетника!

Гідність (або, як кажуть нумізмати, номінал) монети була звичайно трохи вище, ніж ціна металу, який пішов на її виготовлення (невелика різниця становила дохід скарбниці). Тому, якщо мідь цінувалась, припустимо, в двадцять разів дешевше за срібло, мідний п’ятачок по ціні і по купівельній спроможності дорівнював би срібному лише в тому випадку, якщо б він важив в двадцять разів більше срібного. Але в той час, про який йде мова, не було ні п’ятаків, ні гривеників, ні двадцять копійок: карбувались тільки срібні копійки.

Тому, коли з’явились мідні монети – такої ж величини і форми, з таким же малюнком і написом, вони (хоча офіційно мідні копійки і були проголошені рівноцінними срібним) були зустрінуті в штики. З кожним днем різниця курсів срібла і міді зростала: в кінці кінців, за одну срібну копійку стали платити 10, 20, 40 і навіть більше мідних монет. Але уряд наполегливо продовжував сплачувати народу міддю по курсу срібла …

… Переляканий цар заспокоював натовп обурених, вмовляв людей розійтись по домівках. А через тиждень почалась кривава розправа над повсталими: найбільш непокірних чекала плаха, інших – батіг, таврування розпеченим залізом і заслання. «Мідний бунт» був подавлений. Але продовжувати чеканку мідних копійок уряд все ж не посмів.

Як же обходилися одними копійками люди минулого? А ось як. Розкриємо знайому всім з дитинства казку П. П. Єршова «Коник-Горбоконик» і відшукаємо епізод, де Іван вивів на продаж двох златогривих коней і торгується з покупцем-царем:

…«Что в промен берешь добра?»
«Два-пять шапок серебра!»
«То есть это будет десять…»
Царь тотчас велел отвесить
И по милости своей
Дал в прибавок пять рублей…»

Просто диву даєшся – до чого «нумізматичний» уривок! Ось вказівка на те, що колись купівля була різновидом обміну одного «добра» на інше. Іван, ймовірно, міг запросити з царя, що завгодно: землю, худобу, зброю, але він віддав перевагу, кажучи мовою економіки і товарно-ринкових відносин, «загальному товарному еквіваленту» – грошам.

Цікаво і те, що продавець і покупець користуються різними системами рахунку: Іван рахує древнім способом – «п’ятами» (від числа пальців на руці; адже і римська цифра V є ні що інше, як спрощене зображення п’ятірні з відкопиленим великим пальцем), а цар знайомий з десятковою системою. Але ще більш цікаві для нас згадувані Єршовим міри грошей. Іван обчислює гроші шапками, тобто певним обсягом, а точніше – вагою монет, що входили в цей обсяг. Очевидно, і для царя таке числення зрозуміло, оскільки він «негайно велів відважити …» Нарешті, крім десяти «шапок» розщедрився цар, дав Івану ще «п’ять рублів».

П’ятирубльову папірцем? П’ятьма карбованцевими монетами? Ні, звичайно, – тими ж копійками, і знову зваживши їх, оскільки рубль був в XIV-XVII століттях не лічильною, а ваговою одиницею, та укладав в собі певну кількість срібла. І тільки незначні суми підраховували «по копієчці»:

Братья сеяли пшеницу
Да возили в град-столицу —
Знать столица та была
Недалече от села.
Там пшеницу продавали,
Деньги счетом принимали…

І можна зрозуміти братів, які зважились на крадіжку коней у Івана: що означали їх мізерні «пшеничні» угоди в порівнянні з продажем «златогривих», обіцявших їм ціле багатство! Єршов дуже точно охарактеризував грошові операції в допетрівській Росії.

Отже, в старовину гроші ходили не стільки «на рахунок», скільки «на вагу». Пояснювалось це своєрідністю, а вірніше сказати, недосконалістю тодішньої техніки монетної справи.

У XVII столітті в Росії монети виготовлялись з … дроту. Срібний дріт розрубують на короткі – близько сантиметра – шматочки; кожен шматочок майстер-карбувальник клав на штемпель, накривав його другим штемпелем і з силою вдаряв по верхньому з штемпелів. Грудочки срібла розплющуються, і на них відтискають вирізане на штемпелях зображення: з одного боку – царський титул, з іншого – Георгій-Змієборець (старовинний герб Москви) у вигляді вершника зі списом. У релігійних тонкощах народ розбирався слабо, а от вершник зі списом, «списоносець» (або російською – «копейщик»), був знайомий кожному. Тому і гроші отримали назву «копейних грошей» або просто «копійок».

Спосіб виготовлення визначав і розміри монет. Ясно, що «дротовим» методом не можна викарбувати монету великої величини, так як великий клубок срібла важче розплющити (у країв монети неминуче утворювались б тріщини). Ось і залишалось вибивати копійки – багато мільйонів копійок. Змінювались царі – змінювались їхні імена на монетах, а майстри продовжували рубати на шматочки срібні прутики …

Ми звикли до того, що гроші рахують. Але у великих магазинах, у банках – скрізь, де скупчується багато дрібної монети – її зазвичай не рахують, а зважують. Адже кожна наша копійка важить рівно 1 г., двокопійкові монети – 2 г, п’ятак – 5 г. Тому будь-яку суму «дрібниці» можна визначити і підрахунком, і зважуванням.

А в XVII столітті монети виходили неоднаковими за вагою – спробуйте-но розрубати дріт на абсолютно рівні шматочки! – Неправильної, овальної форми, схожі на риб’ячу луску. Крім того, скарбниця неодноразово знижувала середній розмір і вагу срібної копійки, що приносило чималий зиск. «Цар вказав, а бояри приговорили» – і в підсумку протягом XVII століття копійка «схудла» більш ніж удвічі. Значить, в той час людині, що володіла мало-мальськи значною грошовою сумою, було байдуже, скільки штук копійок вона має, але зате було дуже важливо знати, скільки ця сума важить.

Автор: М. Лев.