Мішель Ней – народження легенди

Мішель Ней

Батьком останнього «князя Московського» був француз, за професією бочкар, походження незнатного, і немає у нас відомостей, що його з’їдали турботи про методи управління Російською державою. П’єр Ней майстрував все життя бочки, і історики достеменно знають про нього лише те, що він зробив на світ блискучого французького воєначальника, найближчого сподвижника Наполеона – Мішеля Нея. Перелік офіційних титулів і напівофіційних прізвиськ Нея не скучний: маршал Франції, герцог Ельхінгенський, князь Московський, хоробрійший серед хоробрійших – останній даний йому особисто Бонапартом і міцно за ним утвердився у французькій історіографії.

Треба визнати, що титулом князя Московського маршал скористався – в 1812 році Ней жив у Кремлі і був одним з фактичних правителів старої російської столиці. Та й князем пожалував імператор Нея не дарма: він очолював відповідальну ділянку в Бородінській битві, в тій самій, яку французи наполегливо вважали виграною і називали битвою при Москві.

А згадали ми бравого рубаку зараз від того, що з його ім’ям пов’язана одна стійка легенда, що продовжує залучати інтерес вчених з позаминулого століття до нашого часу. Справа в тому, що є версія, по якій Мішель Ней не був розстріляний, як вважали Бурбони, а вцілів, і більш того…

Але… слідуючи канонам поширеного жанру, на цьому інтригуючому місці зробимо екскурс з області цікавих припущень в область не менше цікавих, проте достовірних фактів.

Карколомна кар’єра Мішеля Нея типова для наполеонівських генералів. Він народився в 1769 році в місті Саррлуї, (до речі, в тому ж році на Корсиці народився Наполеон Бонапарт), отримав деяку освіту, вже в 19 років вступив в гусарський полк, і через чотири роки він лейтенант. Здібного рудоволосого офіцера з зелено-блакитними очима скоро помітив і наблизив сам Наполеон. Під його керівництвом Ней близько двадцяти років підкорював Європу, дослужившись до 1812 року до маршала і герцога.

До цього часу Ней мав на своєму рахунку чимало гучних перемог, проте сама фатальна російська кампанія покрила його ім’я невмирущою славою. Після Бородіна – він князь Московський, а після виходу «великої армії» з Москви йому довірено прикривати її безладний відступ.

Ми якось звикли вважати порятунок залишків наполеонівського полчища результатом неузгодженості дій і частково бездарності царських улюбленців, генералів і одного адмірала. У найбільш популярній формі це виражено дідусем Криловим в його відомій байці. Це правда, але не вся. Віддамо належне і французам, зокрема Нею, який в критичний момент не розгубився, проявив нестримну відвагу і вивів ар’єргард «великої армії» з, здавалося б, безнадійного становища. Процитую рядки мемуарів одного з тих, з ким був досить відвертий імператор, – Армана де Коленкура: «Герцог Ельхінгенський був героєм походу… Імператор сподівався лише на його виняткову мужність і самовладання; армія трималася такої ж думки … – Я віддав би, – говорив імператор, – 300 мільйонів золота, які зберігаються у мене в підвалах Тюїльрі, щоб врятувати його.

… Віце-король (пасинок імператора Євген Богарне) повідомив, що в ніч з 18 на 19 герцог Ельхінгенский перейшов через Дніпро біля Варішек по щойно утвореному льоду.

Жодна виграна битва не справляла ніколи такої сенсації. Радість була загальною: всі були точно в сп’янінні; всі метушилися і бігали, повідомляючи один одному про повернення Нея; новина передавалася всім зустрічним. Це було національною подією, офіцери вважали себе зобов’язаними повідомити про неї навіть своїм конюхам. Офіцерам і солдатам – всім здавалося, що нам не страшні тепер доля і стихії, що французи непереможні!» Звичайно, остання фраза Коленкура не може не викликати посмішку, але ось що пише про ту ж саму операцію наш найбільший авторитет академік Тарле: «Ней, відрізаний від решти армії, після страшних втрат… був… притиснутий до річки майже всією Кутузівською армією. Вночі він переправився через Дніпро на північ від Червоного ».

І ще два довгих і кровопролитних роки водив маршал Ней свої полки, рятуючи імперію, що розповзалась. Але коли приреченість цієї самої імперії стала донезмоги очевидною, він серед тих наближених, які переконали імператора відректися від престолу. Бонапарт направляється на острів Ельбу, а Бурбон, який прийшов до влади ласкавий до Нея, дарує йому звання пера.

… Наполеон біжить з Ельби і знову з’являється у Франції. Ней клянеться привезти Наполеона «в залізній клітці», цілуючи на вірність руку королю Людовику XVIII. Але перед генеральною битвою маршал-пер раптово переходить на сторону свого колишнього імператора і дисципліновано виконує всі його нові накази. Важливих перемог він вже не одержує, але особиста його хоробрість продовжує приводити в захоплення очевидців. При Ватерлоо, наприклад, він одинадцять разів веде за собою солдат на англійські позиції, під ним поспіль вбивають чотирьох коней, і він пересідає на п’ятого. Поповзла чутка, що Ней шукає смерті…

Смерть на полі бою минула його, але незабаром маршал постає перед палатою перів за звинуваченням у зраді. (Військовий суд визнав себе некомпетентним вирішувати долю пера Франції). Перелякані, але залишені при владі роялісти вимагають вотувати «князю Московському» смертну кару. Переважною більшістю смертний вирок Нею виноситься; виконання його кваплять. (Присутні на суді російські офіцери і серед них майбутні декабристи протестували проти «судового вбивства» маршала, хоч він і був їхнім ворогом.) Хоробрий маршал на суді тримався з гідністю, захищався слабо, та й його адвокати особливої старанності не проявили. Після прощання з родиною на світанку 7 грудня 1815 року маршала виводять на площу Обсерваторій, де взвод гренадерів готовий розстріляти сорокашестирічного Нея. Маршал, роздавши милостиню біднякам, сам командує своїм розстрілом. Пролунав залп з дванадцяти рушниць…

розстріл Мішеля Нея

Сполучені Штати Америки на початку позаминулого століття потребували робочих рук і охоче брали на свою землю іммігрантів, не проявляючи зайвої цікавості до їх іноді досить звивистих життєвих шляхів. А європейські катаклізми сприяли притоку осіб різних національностей, віросповідань, намірів…

В кінці січня 1816 року реєстраційне бюро одного американського порту відвідав чоловік, який тільки-но зійшов з палуби пароплава, який прибув з Бордо. Він назвався Пітером Стюардом Неєм.

Через три роки він з’явився в місті Броунсвілле, штат Північна Кароліна, і став там шкільним вчителем. Він добре знав мистецтво, сам непогано малював і писав вірші. У той час, як свідчать очевидці, йому було близько п’ятдесяти років, він був стрункий, рудоволосий, з зелено-блакитними очима.

Одного разу, в 1821 році, один з його учнів приніс в клас газету, в якій повідомлялося про смерть на острові Святої Єлени колишнього імператора Франції Наполеона Бонапарта. Уроки в той день довелося перервати – прочитавши це повідомлення вчитель відчув себе погано і його довелося доставити в будинок, де він пробурмотів, що раз Бонапарта немає в живих, то і йому нема чого робити на цьому світі. Своєму лікарю Меттью Локку він заявив, що він і є маршал Франції Мішель Ней.

Це не було сенсацією для його американських друзів. У Броунсвіллі знали, що Пітер Стюард – відмінний наїзник, прекрасний фехтувальник; сліди безлічі ран незаперечно свідчили про багате бойове минуле шкільного вчителя. Ней багато говорив про вищий світ французької імперії. Не раз виявляв він знання стратегії, що виражалося зокрема в записах (французькою мовою) на полях книг, присвячених наполеонівським війнам. У нотатках цих Пітер Стюард також писав про свою особисту участь у боях, причому, торкаючись битви при Ватерлоо, відводив, знімав всю провину за поразку в ній Мішеля Нея, звинувачуючи в невдачі французького, перш за все генерала Груші, як і було прийнято вважати згодом.

Отже, вже в середині позаминулого століття легенда про порятунок маршала не тільки народилася, а й знайшла виключне поширення: забігаючи вперед, скажу, що і по цю пору в США знаходиться чимало прихильників ототожнення Мішеля Нея і Пітера Стюарда Нея. Сам Пітер Стюард Ней пояснював своє спасіння клятвою солідарності, яку давали члени «численного таємного товариства «Розенкрейцерів Чорного Орла»; англійський головнокомандувач генерал Веллінгтон, який входив разом з Неєм в цю ложу, не міг порушити цієї клятви. Вдалося дізнатися, що, дійсно, обидва полководця були членами цієї спільноти. До речі, дізналися про це достовірно вже після смерті таємничого шкільного вчителя, і з’ясування це було лише частиною великої роботи, яка проводилася і проводиться понині, щоб знайти істину. Історики розділилися на два табори: одні вважають, що Мішель Ней уникнув страти, інші з цим не згодні.

Американський вчений Берж вказує, що ще на кораблі, який віз Нея в Америку, його впізнав матрос, і навпростець запитав емігранта, чи не маршал він Франції. Далі, спритний американський репортер знайшов колишнього наполеонівського солдата, якогось Філіпа Петрі, який зустрічав Пітера Стюарда в Америці і присягався, що він і його колишній маршал – один і той же чоловік. Збереглися відомості про те, що своє перебування в Люксембурзькій в’язниці в очікуванні страти маршал тішив грою на флейті; одним з перших придбань Пітера Стюарда по приїзді в Америку був цей музичний інструмент. Нарешті, найвагоміший аргумент – графічні експертизи почерків збережених листів Мішеля Нея і заміток Пітера Стюарда Нея.

У 1895 році одну з них провів Давид Н. Карвало (між іншим, один з експертів у справі Дрейфуса), в 1934 році той же експеримент виконав Генрі Томас. Результати в обох однакові – почерки мають дивовижну схожість, та цілком можуть належати одній і тій же особі. Натансон приводить також отриманий їм лист французького історика Тессье, де підтверджується відсутність різниці в підписах порівнюваних осіб.

Правда, більш достовірним вважається дещо інший, ніж у Пітера Стюарда, опис Мішеля Нея. По цьому варіанту графиня Іда де Сент-Ельм, велика шанувальниця герцога Ельхжигенського, благала Веллінгтона сприяти продовженню життя Нея. Веллінгтон нібито погодився, і 7 грудня 1815 року солдати стріляли холостими патронами, а в момент пострілу маршал розчавив заздалегідь приготований мішечок з червоною рідиною і впав, імітуючи трагічну смерть. А потім британський агент Хатчінсон супроводжував втікача до човна.

Вчені-скептики, однак, зазначають, що Пітер Стюард Ней був надто освічений для Мішеля – маршал аж ніяк не вважався ерудитом, і хоча у нього було три роки для самоосвіти, сумнівно, щоб він опанував мистецтвознавство, лінгвістику і живопис в такій мірі. Американський філолог Д. М. Квінн проаналізував вірші шкільного вчителя і довів, що твори ці міг скласти тільки чоловік, рідною мовою якого була англійська. Що стосується схожості обох Неїв, то світову історію, заявляють скептики, двійниками не здивуєш. Пітер Стюард говорив про рану, яку він отримав при Ватерлоо, хоча відомо, що маршал Ней вийшов з цієї битви цілим і неушкодженим. Ней не примкнув до групи бонапартистів, які осіли в Сполучених Штатах. Він навіть не зустрічався з ними. Чому Ней не повернувся до Франції після революції 1830 року, коли воїнів Наполеона зустрічали там з відкритими обіймами? І, нарешті, чому про інсценування страти (якщо така була!) все життя мовчали безпосередні її учасники?

Пітер Стюард Ней – просто міфоман, – роблять висновки багато істориків, – і, як це буває з міфоманії, вселив не тільки іншим, а й собі, що він і є Мішель Ней. А три роки – з 1816 до 1819 – він використовував для ретельного вивчення біографії маршала і історії Франції початку 19-го століття.

У 1887 році розкрили труну Пітера Стюарда Нея, щоб дослідити його останки, однак, при цьому упустили череп небіжчика, той розколовся на дрібні шматочки, став непридатний для вивчення. У 1903 році на кладовищі Пер-Лашез була розкрита могила маршала Мішеля. За словами могильника Дюменіля, вона була порожня!

Автор: А. Осповат.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers