Як звучала мова древніх

старовина книга

Лінгвістам часто, а деяким з них постійно, доводиться мати справу з давніми писемними пам’ятками. Найперше питання, яким задається вчений,- як читалися знаки цієї мови? І відповідь треба шукати, не тільки коли зустрічаєшся з невідомим письмом, але навіть якщо письмо латинське або давньослов’янське — кирилиця.

Знання звучання мов минулих епох допомагає вивчити історію мов, а через їх історію — пізнати природу мови. Неможливо читати що-небудь мовою, не знаючи, як звучать її знаки. Уявіть собі людину, яка читає по-англійськи enough (инаф) як эноугх, адже знаки стародавніх мов зараз ще часто читають по невіданню подібним чином.

Хто не знає знаменитих стародавніх римлян Цицерона і Цезаря? Але мало кому відомо, що першого з них звали насправді Кікеро, а другого — Кайсар.

Чому ж ми читаємо ці імена інакше? Справа в тому, що за тисячоліття читання латинських літер було забуто; у кожного народу, який користується латинським алфавітом, букви набули з часом нове звучання.

Ми користуємося німецьким читанням латинських слів. У італійців ж буква стала читатися як ч, і вони кажуть: Чічеро, Чезар, французи кажуть згідно зі своїми правилами вимови, до того ж роблячи наголос на останньому складі: Сісеро, Сезар, англійці — Сісероу, Сіза.

Тільки відносно недавно, в XIX столітті, вченим вдалося відновити реальну вимову латині.

Вже одне те, що кожен народ по-своєму читає слова, що прийшли до нього з мертвих мов, змушує замислитися про реальну їх вимову, і тут потрібні зусилля лінгвістів.

Якщо ви читаєте старослов’янський текст, вам можуть зустрітися такі слова:

мова древніх

Ви можете припустити, і правильно припустити, що ці слова означають: дуб, зуб, служу, вчу. Але чому у них пишуться різні літери? Адже звук-то один! Виявляється, раніше був не один.

Проблема двох у ще на початку XIX століття була блискуче вирішена великим лінгвістом Олександром Христофоровичем Востоковим. Він порівняв слова з різними у з відповідними польськими. Наприклад:

мова древніх

Виявилося, що на місці старослов’янської ж (ця буква називалася «юс великий»; у польській стоять носові голосні (в сучасній польській мові вони в ряді випадків вже читаються як він, ом, ен ем), а на місці оу стоїть і (у). На підставі цього порівняння Востоков зробив висновок, що в старослов’янській були особливі носові голосні, зокрема о, яка і передавалася літерою оу, ж просто означало звук. Слов’янський алфавіт створювався за зразком грецького, а в грецькому звук передавався поєднанням оу.

Важливу роль у визначенні звучання давніх текстів відіграє вивчення запозичень. Коли слово переходить з однієї мови в іншу, то в мові-джерелі воно може згодом змінитися, а в мові, що запозичила залишитися в колишньому вигляді. Цим і користуються лінгвісти. Коли в ужиток нашої культури проник роман Сервантеса «Дон-Кіхот», він спочатку називався «Дон Кішот», а по-французьки і досі так звучить (Don Quishote). Роман став відомий французам ще в XVII столітті, коли по-іспанськи це вимовлялося саме через ш.

З давньоруської мови в той період, коли в неї були ще носові голосні, у фінську перейшло слово кужіль. По-фінськи воно звучить куонтало (kuontalo). Ось це-то н у фінському слові і видає давню носову вимову голосної.

Автор: В. Терентьєв.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *