Скарбниця скіфського епосу

скіфи

Глибоко самобутня культура скіфів зазнала помітний вплив з боку інших народів і в свою чергу мала значний вплив на античні суспільства і Стародавній Схід, і в ще більшій мірі – на великий світ племен Європи і Північної Азії. Скіфська культура відома нам в різних проявах, але дуже нерівномірно. Безумовно, багата і різноманітна була народна традиція скіфів, і можна не сумніватися, що вони володіли великим колом епічних оповідей, в яких відбилася їх духовна культура. І хоча сам скіфський епос не дійшов до нас, пошуки його слідів цілком можливі і перспективні.

Ця можливість визначається етнічними зв’язками племен і народів, які жили в південно-руських степах в скіфську епоху, і широкими контактами скіфів з сусідами – від населення лісової зони на півночі Євразії, нащадки якої до недавнього часу зберігали старі фольклорні традиції, і до еллінів на півдні з їх багатою давньою літературою.

Античні письменники і філософи, які виступали проти звичайного в грецькому світі поділу людей на еллінів і «варварів», часто використовували образ Анахарсіса – скіфа, якого греки зарахували до «сімох мудреців» давнини. Ще раніше Геродот називав Анахарсіса великим мудрецем і вченим чоловіком, а сам скіфський народ – таким, що відрізняється мудрістю. Те, що негрек прославився мудрістю в Елладі, вважалося примітним фактом; пізніше Анахарсісу приписували чисто грецькі судження і вислови, але в оповіданнях про нього збереглися і сліди власне скіфської традиції.

Серед різноманітних повідомлень античної літератури про скіфів зустрічаються, зокрема, і згадки епічних царів, героїв скіфських переказів, божеств скіфського пантеону, фантастичних істот, таких, як одноокі богатирі арімаспи, які «стережуть золото грифонів» і т. п., – свідчення існування у скіфів складних міфологічних і релігійних уявлень, розвиненого і багатого епосу, знайомства греків з багатьма його сюжетами і персонажами.

До цих скіфських мотивів не раз зверталися античні автори – і грецькі, і римські, – використовували різні, в більшості своїй не збережені до наших днів джерела. Можна сказати, що епічна традиція скіфів залишила помітний слід в античній літературі. Окремі скіфські образи впліталися в сюжети еллінської міфології, а деякі персонажі грецьких міфів наділялися рисами, властивими подібним персонажам скіфської міфології, і «переселялися» з місць, де мешкали по більш давній грецькій традиції, на скіфську північ.

У цьому грецькому обрамленні не завжди легко відокремити власне скіфські деталі і образи від тих, що були плодом фантазії самих греків. Підтвердження скіфського походження ряду згаданих мотивів ми знаходимо далеко від районів скіфо-еллінських контактів – у народів Північно-Східної Європи та Сибіру.

У фольклорі цих народів існують уявлення про однооких людей, подібних арімаспам; крилатих чудовиськ типу «сторожів золота грифонів», такі образи, близькі грецьким і наділені аналогічними з ними рисами, як перебуваючі у темряві смертоносні літаючі діви, подібні до грай та горгон – крилатих дочок титана Форкія, холодний Вітер, що живе, подібно Борею пізньої грецької традиції, в особливій печері, і т. д.

Чи випадкові такі збіги в переказах таких віддалених країн, як Еллада і лісові області на півночі Євразії, в переказах, закріплених древньою літературною традицією, і в тих, що зафіксовані лише сучасними фольклористами та етнографами? Відповісти на це питання допомагають лінгвістичні дані, археологічний матеріал скіфської епохи і відомості античних текстів про зв’язки скіфів з населенням лісової зони, особливо на північному сході Європи і Уралі.

У поволжсько-уральських степах до Уральських гір і Зауралля жили ісседони, відомі еллінам по скіфським оповідям, а також грека Аристея, який у VII столітті до н. е. побував у Скіфії і, мабуть, дістався до ісседонів. У лісах поблизу Уральських гір, очевидно у Ками і Волги, жили аргіпеї. «Ті з скіфів, хто приходить до них, користуються сімома перекладачами та сімома мовами», – свідчив Геродот.

Існування в скіфську епоху торгового шляху до Південного Приуралля і поволжсько-камських лісів підтверджується археологічними знахідками в цих районах «імпортних» речей з Північного Причорномор’я.

Лісові поволжсько-уральські райони були центром поширення фінно-угорських мов. Племена, що жили тут були сусідами колись на півдні з степовим населенням, що належало до східної гілки індоєвропейців (до неї відносяться і скіфи). Контактами між ними пояснюються виявлені у фінно-угорських мовах численні запозичення в лексиці, пов’язаній з матеріальною і духовною культурою, релігійними і міфологічними уявленнями.

До цих запозичень належить і назва божества Вітру («Вата») у східних індоєвропейців і скіфів, яке увійшло в ім’я Північного Вітру з повір’їв зауральських угрів («Ват»). А деталі їхніх розповідей про «старого Північного Вітру» дуже близькі до повідомлень античної літератури про крижаний холод, який приносить у Скіфію «Борей». Обидва знаходять подорожнього, обіймають його своїм шаленим диханням, можуть закрутити, забрати, погубити його.

Житлом Борея, з античної традиції того часу, вже була печера у північних гір за Скіфією, поруч з арімаспами, а вони безумовно входили в коло образів власне скіфських легенд: так, Геродот прямо заявляє, що про арімаспів і «сторожів золота грифонів» розповідають самі скіфи. Безсумнівно, що цей «Борей» – персонаж власне скіфської міфології, ототожнений греками з їх Північним Вітром – Бореєм.

Звернімося тепер до археологічних свідчень. З Прикам’я походять, наприклад, і культові постаті напівптахів-напівзвірів з головою вовка або собаки. Крилаті звірі, «грифи», – частий сюжет і скіфського мистецтва, в якому вони зазвичай поєднують риси орла і лева (або іншого «котячого» хижака). Однак на деяких ранніх (VI- V ст. до н. е.) скіфських зображеннях з Причорномор’я відображений образ птаха-звіра з рисами собаки. І не випадково Есхіл (VI-V ст. до н. е.) в «Прикутому Прометеї» називає птахоподібних грифонів «безмовними» або «нелітаючими» псами (на відміну від традиційного античного опису грифонів, схожих на левів).

І ці рядки Есхіла, і рядки Софокла про печеру Борея, і скіфського царя Колаксая у поета Алкмана (VII-VI ст. до н. е.), як і нова, «північна» локалізація деяких персонажів і сюжетів у Піндара (VI-V ст. до н. е.), – все це навіяно справді скіфськими мотивами, а точніше, сходить до них.

Отже, характерні збіги в античній традиції і «північній міфології» не випадкові. Простеженим вище методом можна встановити існування в скіфських легендах ряду персонажів, окремі риси їхнього зовнішнього вигляду, навіть деякі «функції» (грифони «стережуть золото», Північний Вітер губить мандрівника, який викликав його немилість і т. д.). Але чи можна визначити внутрішній зв’язок цих деталей і персонажів в легендах самих скіфів, їх місце в скіфській епічній традиції і міфології в цілому?

Розглянемо цікаві повідомлення античної літератури, пов’язані з «географічним» описом Скіфії і заскіфських земель. За даними різних античних авторів вимальовується наступна панорама.

З півдня на північ розташовувалися області дійсно існуючих народів – аж до аргипеїв та ісседонів. За ними і до великих північних гір, зазвичай званих Ріпейськими, «жили» нечувані племена і фантастичні істоти, в тому числі вже знайомі нам арімаспи, грифони і т. д.; тут же знаходилося житло «Борея». Ці області знедолені природою, оповиті мороком, покриті снігами; тут царство сурової зими.

Але ще далі на північ, по ту сторону Ріп, вершини яких досягають неба своїми золотими піками і навколо яких обертаються Сонце і зірки, на гірських висотах і на узбережжі Північного моря за ними, розкинулася країна з теплим кліматом, вільна від холодних вітрів, яка народжує рясні плоди; в її гаях і лісах мешкає щасливий священний народ («гіпербореї» античної традиції). Сонце тут сходить і заходить раз на рік, шість місяців – від весняного до осіннього рівнодення – триває день і шість інших місяців – ніч. Протягом дня жителі вранці сіють, вдень жнуть, а ввечері збирають плоди дерев.

Ким створена ця «географічна» картина – греками або скіфами? Або: що в ній належить одним і що – іншим? Неважко помітити, що вона дає поєднання чудесного і реального або, вірніше, тієї дійсності, яка в міфі, в переказі вже перероблена несвідомо-художнім чином народною фантазією.

Ріпейські гори могли б відповідати Уралу, а легенди про їх золото і грифонів, що його охороняють, очевидно, відображають уявлення про видобуток золота в областях у Уральських гір, засвідчених древніми виробками в цих районах. Але Уральський хребет йде з півдня на північ, Ріпейські ж гори поміщали в широтному напрямку, на всьому просторі на північ від скіфського світу. Аристотель, не довіряючи «байкам» про величину Ріп, проте ж не сумнівався в самому їх існуванні. Північне море, що розкинулося за ними може бути відлунням відомостей скіфів про Льодовитий океан. Але, за традицією, там лежала країна з благодатним теплим кліматом – знову фантастична риса. Зате в цій країні день і ніч тривають по півроку, а це вже важко або неможливо тлумачити інакше, як відображення реального факту – чергування полярної ночі і дня (хоча «безперервно» вони і не тривають по півроку).

Предки давньоіранських і давньоіндійських племен прийшли колись в Іран та Індію з інших територій, де мешкали поруч з предками скіфів і мали з ними багато спільного в господарстві, соціальній структурі, культурі та релігії (області, де колись жили всі ці родинні племена, локалізуються вченими в тих чи інших районах між Північно-Західним Причорномор’ям і Середньою Азією).

Далі буде.

Автори: Г. М. Бонгард-Левін, Е. А. Грантової.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers