Коли картографія стала наукою

картограф

У XVIII столітті Франція посіла чільне місце в царині картографії та топографії зусиллями астронома Джовані Доменіко Кассіні (1625 — 1712), італійця за походженням, який ще в попередньому столітті почав працювати в новоствореній Паризькій обсерваторії. Саме завдяки Кассіні та його спадкоємцям Франція стала першою країною світу, де було створено точну й докладну карту всієї території, складену з багатьох аркушів. Вона, ця карта, ґрунтувалася на тріангуляції; в ній використовувалися спеціальні символи для позначення шляхів, поселень, лісів, річок, рельєфу тощо. Операція з метою створити карту почалася поблизу Парижа й розповсюджувалась далі, охоплюючи нові й нові градуси широти.

Працю Кассіні після його смерті продовжив його син Жак Кассіні (1677 — 1756), який значно розширив мережу тріангуляції. Від нього естафету перебрав онук засновника династії астрономів Сезар-Франсуа Кассіні де Тюрі (1714 — 1784): після смерті свого батька він практично завершив першу топографічну карту Франції. Останні аркуші до цього атласу додав астрономів правнук, граф Жак-Домінік де Кассіні (1748 — 1845). Тож виготовлення 182 аркушів карти Франції в масштабі 1:86400, що склали першу в історії країни національну геометричну карту, забрало понад століття наполегливої праці чотирьох поколінь Кассіні!

У Великобританії топографічні знімання розпочалися у 1783 році; за ними наглядав генерал Вільям Рой (1726 — 1790). Необхідні для такої роботи французька й англійська мережі тріангуляції з’єдналися через Ла-Манш у 1789 році. Державні діячі та адміністрація одразу оцінили переваги такої системи й почали скрізь її потроху впроваджувати. Саме так почалися топографічні знімання в Бенгалії, що стали першими ластівками великих тригонометричних знімань всієї Індії.

ГЕОДЕЗІЯ Й ТЕМАТИЧНІ КАРТИ

Створення точних карт планети чи континентів вимагало певних знань про форму Землі. Ісаак Ньютон (1642 — 1727), спостерігаючи рух маятника на різних широтах, дійшов висновку, що наша планета має форму сплюснутого на полюсах сфероїда. Проведені близько 1740 року французькими вченими виміри на екваторі та поблизу Полярного кола підтвердили цей здогад.

У своїх знаменитих «Засадах» Ньютон розглянув чимало фундаментальних проблем фізики, серед них і багато проблем, цікавих для картографів. Його молодший сучасник Едмонд Галлей (1656 — 1742) пішов ще далі, зокрема в розробці тематичних карт. Проживши рік на острові Святої Єлени, Галлей створив карту неба південної півкулі й те, що дістало назву першої метеорологічної (а по суті, кліматичної) карти Землі з позначеннями пасатів та мусонів. Після дворічної наукової подорожі по Атлантиці він також видрукував у 1701 році першу ізогонічну карту (карту магнітних варіацій), а згодом — і першу карту висот припливів у Ла-Манші. У 1715 році він спромігся створити карту сонячної тіні в Англії під час затемнення. Посівши у 1720 році пост директора Грінвіцької королівської обсерваторії, він зайнявся підрахунками для визначення довготи в морі, дослідженнями природи центру Землі та іншими геофізичними проблемами.

ГІДРОГРАФІЯ, ДОВГОТА Й ХРОНОМЕТРИ

Французькі картографи були лідерами і в галузі наукових морських знімань. Для проведення точних знімань французького узбережжя 1720 року створено офіційну службу гідрографії. На іншому боці Ла-Маншу такі самі роботи проводили напівофіційно, зокрема на замовлення Східно-індійської компанії, яка зробила вагомий внесок у виробництво морських карт заморських теренів, аж поки 1795 року було створено Британську гідрографічну службу. Протягом XVIII століття всі могутні морські держави провели знімання узбережжя в зонах свого впливу.

Визначати з великою точністю широту як на суходолі, так і на морі навчилися дуже давно, з допомогою квадранта й секстанта, інструментів, чия ефективність підвищилася завдяки винаходу телескопу. Вимірювати довготу на суходолі, вдаючись до астрономічних обчислень, теж було не надто складно: спостерігач мав у своєму розпорядженні потрібні таблиці й вів відлік від постійного меридіана. Та коли для широт є природна відправна точка — 0° відповідає екваторові на рівній відстані від полюсів, то вибір меридіана, який відповідав би 0° довготи, залежав від людей.

Після довгих вагань у XVIII столітті нарешті погодилися використовувати як відправну точку або меридіан Паризької обсерваторії, або Грінвіцький меридіан. Відтоді визначати довготу в певній точці стало порівняно просто, оскільки 15 градусів довготи рівноцінні одній годині. Тож потрібно було знати тільки час на відрахунковому меридіані та місцевий час у точці перебування. Однак на борту корабля годі користуватися маятниковим годинником чи встановлювати точний час із допомогою астрономічних спостережень. По-справжньому розв’язав цю проблему винахід у середині XVIII століття морського хронометра, що належав англійському ремісникові Джонові Харрісону (1693 — 1776).

Професійний океанограф капітан Джеймс Кук (1728 — 1779), якому завдячуємо першими картографічними зніманнями багатьох недосліджених земель, у свою другу подорож по Тихому океану (1772 — 1775) взяв два такі хронометри. Один з них показував час Грінвіцького меридіана, другий — місцевий час, що дозволяло з великою точністю визначити довготу в морі.

Морський хронометр

Морський хронометр.

Подорожі Кука та його сучасників дозволили також спростувати давні теорії про рівновагу континентів, за якими в обох півкулях було однакове число земель, і, навпаки, довести, що більша частина суходолу міститься в північній півкулі, тимчасом як південна півкуля вкрита переважно океанами.

Однак, за винятком мілин, про конфігурацію океанського дна знали порівняно мало, хоча Ніколас Крукіус (1678 — 1758) й опублікував у 1729 році карту ізобатів (глибин) однієї з приток Рейну, а Філіпп Буаш (1700— 1773) через три роки зробив те саме для Ла-Маншу. Загалом XVIII століття було щедре на винаходи в царині картографічних проекцій.

Швейцарський математик Жан-Анрі Ламбер (1728— 1777) досяг особливо блискучих успіхів, саме йому ми завдячуємо різними прийомами конічної та циліндричної проекцій, а також всесвітньовідомій проекції Меркатора. Що ж до започаткованих венеціанцем Вінченцо Коронеллі (1650 — 1718) глобусів, то виробництво їх у XVIII столітті зростало, з’являлися земні й небесні сфери різних розмірів, різного походження та різного призначення (ну а атлас з географії ставав дедалі популярнішим).

глобус

XIX СТОЛІТТЯ: РОЗШИРЕННЯ, КОНСОЛІДАЦІЯ, РОЗМАЇТТЯ

Історія картографії позаминулого століття розпочинається з прибуттям до Південної Америки Александра фон Гумбольдта (1769 — 1859). Починаючи від 1800 року, він спершу креслив, на підставі власних спостережень, карту вододілу між басейнами Оріноко та Амазонки, а потім заглибився в Анди й дійшов до Нової Іспанії (Мексики). Через рік він спромігся створити карту цієї просторої країни, карту, яка стала взірцем для всіх інших континентальних карт незайманих просторів Африки, Австралії, Азії та Америки, створюваних дослідниками по гарячих слідах. Мали пройти довгі роки, перш ніж ці карти поповнилися новими даними чи поступилися місцем іншим.

Паралельно проводилися знімання узбережжя континентів та островів (карта Австралії Метью Фліндерса (1744 — 1814). Призначення американця Метью Фонтена Маурі (1806 — 1873) на пост керівника Сховища карт у Вашингтоні — із якого пізніше постануть Національна обсерваторія та Гідрографічна служба Сполучених Штатів — було важливою подією (1842). Маурі почав виготовляти карти з накресленими на них найнадійнішими маршрутами між портами з врахуванням вітрів, течій тощо. Перед тим, як пароплави остаточно витіснили вітрильники в другій половині XIX століття, мапи Маурі врятували життя безлічі людей.

Створення офіційних метеорологічних обсерваторій спричинило поширення кліматичних карт. Керівник Британської гідрографічної служби Френсіс Бофорт винайшов шкалу для вимірювання сили вітру, шкалу, названу його ім’ям і використовувану ще й досі. Протягом кількох років на американських картах за нульовий меридіан брався меридіан міста Вашингтона, округ Колумбія, однак міжнародна конференція, яка відбулася у 1884 році саме в цьому місті, остаточно ухвалила вважати Грінвіцький меридіан нульовим меридіаном для всіх. Вибір був тим логічніший, що лінія — антипод часового поясу 180° довготи — майже не пролягає через суходіл.

КАДАСТР І ГЕОЛОГІЯ

Одним з найдавніших різновидів картографії є кадастр, основне знаряддя для обрахунків власності та земельних податків. З давніх-давен люди розмежовували свої наділи на власний розсуд з допомогою межових стовпів та інших звичних засобів. Однак під час освоєння американського Заходу узвичаївся поділ земель на геометричні відтинки, зорієнтовані за чотирма сторонами світу. З напливом осадчих, які прагнули заволодіти землею, ця система, перебрана на канадському Заході та на інших незайманих рільничих угіддях, породила в XIX столітті дуже жваву діяльність землемірів.

Науковий підхід до землеробства в XIX столітті сприяв також геологічним дослідженням. «Батьком» геологічних карт став Вільям Сміт (1769 — 1839). 1815 року він опублікував велику карту «Страви Англії», плід його дослідницької праці протягом чверті століття. Дуже скоро настав час, коли європейські фахівці почали займатися не тільки геологічними картами власних країн: попит на такі карти був скрізь. У Сполучених Штатах розробка геологічних карт розпочиналася на сході країни, але найбільшого розвитку набула, починаючи з 1850 року, на нових землях американського Заходу. Це засвідчується вибором назви першої офіційної картографічної інституції Сполучених Штатів, створеної 1879 року, яку охрестили Службою геологічних розвідок. Знаменна назва, якщо зважити, що перші європейські картографічні заклади були переважно географічного та стратегічного характеру.

ПЕРЕПИСИ Й ДЕМОГРАФІЧНІ КАРТИ

Перші систематичні переписи населення проведено в 1749 році у Швеції, у 1790 році в США та в 1801 році у Великобританії. Подібна практика в XIX столітті стала повсюдною, внаслідок чого було одержано силу-силенну демографічних відомостей, які відкрили перед картографами нові обрії: загальна інформація про населення, а також про злочинність, освіту, охорону здоров’я тощо. Одним із піонерів цього напрямку був службовець Ірландської залізничної комісії Генрі Друрі Гарнесс. 1837 року він опублікував серію вельми своєрідних тематичних карт, де використовувалося численні кількісні методи, вживані ще й у наші дні на дрібномасштабних картах для позначень щільності населення та інтенсивності транспортного руху. У 1885 році використана лікарем Джоном Сноу (1813 — 1858) чітка символіка позначень на карті місць спалахів холери в Лондоні допомогла йому «вирахувати» фонтан, забруднена вода якого спричинила епідемію.

АТЛАС, ГЛОБУС І ПРОЕКЦІЯ

Це була також епоха, коли поширенню географічних знань сприяли атласи, а пізніше винаходу літографії, що витіснила дорожчі способи гравіювати по дереву чи по міді. В XIX столітті лише в Сполучених Штатах було опубліковано десь із 4000 кадастрових атласів графств. Друкуються також атласи держав та провінцій, 1899 року з’явився перший національний атлас — атлас Фінляндії.

Популярними лишалися й глобуси, про що свідчать величезні сфери, зроблені для незліченних виставок, до яких таке ласе було XIX століття. Тоді-таки винайдено й нові системи проекцій, чинні й дотепер: конічна проекція Альберса, гомолографічна проекція Молвайда та поліконічна система Фердінанда Хасслера.

Автор: Норман Дж. Тревор.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers