Тимошка – син бездітного царя. Частина перша.

Лжедмитрій

«162 (1653) года декабря в 28 день государь царь и великий князь Алексей Михайлович всея Русии указал вора Тимошку Акундинова распрашивати и пытати. А у пытки быти боярам всем. И того же дня бояря все у Земского приказа в застенке вора Тимошку роспрашивали…»»

Катам вдалося вирвати з уст понівеченого багатоденною мукою «царевича Шуйського» настільки необхідне для царя визнання: «провину де він свою до государя приносить і оголошує, що він чоловік убогий». Того ж дня на Червоній площі самозванця четвертували. Відрубані кінцівки і голову насадили на кілки, а тіло кинули на поживу собакам. Смерть без покаяння і поховання. Більш моторошного покарання Росія XVII століття не знала. Так помер Тимофій Акундінов – один з найвідоміших представників «племені» самозванців в Росії, останній «лже …», висунутий на арену історії російською Смутою.

… Пізньої осені 1643 року з Москви на південь путівцями пробиралися два молодих чоловіка. Вони непоміченими вийшли зі столиці й таємно попрямували до Новгород-Сіверського, яким володів тоді польський король. Втікачі йшли в сусідню державу від законної відплати за злочини, вчинені в Москві. Одного з них звали Тимофій Акундінов, іншого – Костка Конюхов.

Все почалося з казнокрадства. Тимошка і Костка служили піддячими в наказі Нової Чети і там недостало по милості Акундінова близько ста рублів. На ті часи сума величезна – приблизно десять річних окладів середнього піддячого. Для того щоб повернути недостачу, Тимошка зважився обікрасти свого товариша по службі Василя Шпількіна. Він зробив це просто. Попросив у Шпількіна жіночі коштовності (на п’ятсот рублів) «в борг на один день» нібито для своєї дружини, щоб гідно зустріти якогось шляхетного гостя, і добрий Шпількін примудрився дати злодюжці прикраси без розписки, свідків і,.. ніколи їх більше не побачив.

На суді Акундінов попросту заявив, що нічого не брав, знати ні про що не знає, а так як доказів не було, звинувачення довелося зняти. І все б для Тимошки обійшлося зовсім добре, та от тільки вкраденого в казну повернути він не зміг. Великий любитель гри в кості і спиртного, він швидко пропив і програв і ці гроші.

Тим часом в казну треба було гроші повертати, час розплати наближався. Може бути, винахідливий Тимошка і викрутився б з такого становища, якщо б в цей час не був заарештований його друг і покровитель дяк наказу Нової Чети Іван Патрикеєв. «И как над Иваном Патрикеевым беда учинилася и он де Тимошка о той его Иванове беде учал тужить и от страху с Москвы сбежал в Литву». Втік від розплати. А перед втечею своєю віддав «на день» в піклування знайомцеві сина і дочку, прихопив «на доріжку» з царської скарбниці ще двісті рублів, а ще – спалив свій будинок разом з замкненою там дружиною. Це був вдалий спосіб замести сліди – в Москві кілька років думали, що і злодій згорів у цьому будинку.

Ніщо не завадило злочинцям спокійно дістатися до Польщі. З Новгород-Сіверського вони вирушили до Києва, де в храмі Пресвятої Богородиці поклялися у вірності один одному. Ймовірно, питання про самозванство тоді ще не стояло. Швидше за все, ідея ця з’явилася, коли він приїхав до тодішньої столиці Речі Посполитої місто Краків.

У Польщі Акундінов вивчає латину, католицьку літературу, а крім того, «звездочетние книги читав і остроломейского (астрологічного) вчення тримався». Треба сказати, що для свого часу Акундінов був чоловіком дуже освіченим. Його сучасник, голштинський дипломат Адам Олеарій, особисто знайомий з самозванцем, свідчить, що «він (Тимошка) досяг вищого ступеня російської вченості».

Незвичайні розумові здібності Акундінова проявилися ще в дитинстві. Він дуже швидко навчився грамоти і був взятий в навчання самим архієпископом Вологодським і Великопермським Варлаамом. Останній вирішив зробити богоугодну справу і дати хлопчику освіту, гідну його здібностей. Він з радістю бачив, як Тимофій, немов губка, вбирає знання зі Священного Писання, вивчає житія святих, праці отців церкви. Високо цінуючи розум підлітка, архієпископ називав його «князівським уродженцем» і «Царевою палатою» та сподівався, бути може, що здібний, блискуче освічений юнак послужить своїй батьківщині. Але … «нам не дано передбачити, як слово наше відгукнеться». Чи не цими похвалами наштовхнув він Тимошку на злочинні думки? Хто знає?!

І не тільки Варлаам відзначав здатності Акундінова. Той же Олеарій пише, що «в своїй довгій мандрівці по різних землям він (Тимошка) досить порядно навчився деяким мовам, як наприклад: латинській, італійській, німецькій та турецькій так, що на кожній з цих мов міг вільно висловлюватися. Він вмів також по-російськи писати різними почерками, які часто міняв для своєї користі».

Однак поганій людині і думка не на користь. Численні похвали виховали в Тимофії, чоловікові дрібному, честолюбному, жорстокому, непомірну зарозумілість та цинізм. Думки про престол стали відвідувати його все частіше. Він знав, що після Лжедмитрія I не було жодного вдалого самозванця. Однак причину схильний був знаходити у вузькості кругозору та обмеженості попередніх «претендентів». Себе ж бачив цілком відповідним для такого високого місця. До того ж він був жадібний до життя і хотів отримати все і відразу. А легенди про благоденство Грішки Отреп’єва при дворі Сигізмунда ІІІ були ще живі. Та й захоплення «остроломейськими книгами» не пройшло дарма, Акундінов знайшов у них саме те, що хотів знайти, – зірки пророкували йому володіння російським троном.

Звичайно, самозванство притягувало і одночасно лякало. Адже Акундінов, як і будь-який російський чоловік середньовіччя, був релігійним і думав, що, відмовляючись від свого імені, він втрачає ангела-хранителя, добровільно позбавляється Божого заступництва і прирікає свою душу на вічні муки. Однак спокуса була занадто велика, і Акундінов наважився: перед польським королем Владиславом IV він постав під ім’ям Івана Каразейського – гнаного воєводи Вологодського і намісника Великопермського. Король оцінив розум «воєводи», його пізнання в латині, але на цьому справа і закінчилась. Протегувати Тимошці Владислав IV не збирався. Та й навіщо? У 1634 році Польща уклала з Росією «вічний мир» на дуже вигідних для себе умовах і сваритися, а тим більше воювати з дедалі більшим східним сусідом вона зовсім не бажала. Акундінов швидко зрозумів, що не припав до двору. Пізніше він говорив, що «литовський король пожалував його не по достоїнству» і цим образив і відвернув від себе і тому, мовляв, він став шукати іншого покровителя і … інше ім’я.

У кінці 1645 року він постає перед турецьким султаном Ібрагімом I вже як московський князь, син царя Василя Івановича Шуйського – Іоанн Васильович. Чому він приймає ім’я Шуйського?

Шуйські – Рюриковичі – представники найдавнішої гілки суздальсько-нижегородських князів. Займаючи провідні позиції при дворах Івана ІІІ, Василя ІІІ, Івана Грозного, Федора Іоанновича, Бориса Годунова, представники роду Шуйських служили московським князям, хоча «по породі» ставили себе значно вище. А в 1606 році Василя Івановича Шуйського на земському соборі було обрано царем і правив він до 1610 року, коли під натиском польських інтервентів відмовився від престолу і був вивезений до Польщі, де й помер бездітним 12 вересня 1612 року.

Дітей не залишили і три його рідних брати – Дмитро (1613), Олександр (1601) та Іван Пуговка (1638). Фактично на цьому рід Шуйських згас. Тимошка ж хотів його злочинним чином «продовжити», оголошуючи себе «останнім» славного роду Шуйських, тобто сином, а пізніше – онуком царя Василя Івановича.

Представляється, що вибір Акундіновим саме цього прізвища продиктований наступними обставинами. По-перше, Романови, прості дворяни, по шляхетності не йдуть ні в яке порівняння з дійсно древнім родом князів Шуйських. Ймовірно, самозванець вважав, що така кричуща різниця «вагових категорій» полегшить йому шлях до московського трону. По-друге, традиційних Лжедмитрієв було дуже багато, і підприємства їх ставали раз від разу все менш вдалими, та й за віком до категорії синів царя Івана Грозного Тимошка, який народився в 1617 році, вже не підходив.

Можна було, звичайно, назватися «воренком» (сином Лжедмитрія II і Марини Мнішек), але вже сильно не до вподоби припала росіянам «Маринка»! Незважаючи на те, що Шуйський теж був мало популярний в народі, він все-таки був законним царем і, що дуже важливо, помер таємниче у вигнанні, фактів про його життя і смерть було мало, а це відкривало великий простір для фантазії самозванців.

Далі буде.

Автор: Андрій Бурдин.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *