Фауст: бувальщина чи небилиця. Продовження.

Фауст

У 1587 році у Франкфурті-на-Майні вперше, виходить народна книга під назвою «Про доктора Іоганна Фауста, знаменитого чарівника і чорнокнижника». Як і всі народні книги, якими так захоплювалися в Німеччині з середини XV століття, і ця була лубочним виданням з картинками. Завзяті анекдоти, повчальні легенди, байки та сатиричні поеми, героїчні сказання і забавні пригоди хитрих та зухвалих героїв робили таку літературу особливо популярною і цікавою.

Випускаючи книгу про Фауста, видавець Йоганн Шпис постарався: відомості, які він міг зібрати зі свідчень сучасників, казки і народні перекази, забобони і початки знань про навколишній світ — все сплетено в ній. Герой її, Фауст, укладає з занепалим ангелом Мефістофелем, слугою сатани, договір, скріплюючи його кров’ю. По ньому Мефістофель буде двадцять чотири роки виконувати будь-які бажання Фауста: покаже йому пекло і рай, устрій Всесвіту, дасть йому багатство і насолоди, вдихне життя в тіні улюблених античних героїв, поверне йому молодість, а прекрасна жінка — Олена з Спарти — стане його коханою. Розплатою ж буде душа Фауста, після цього терміну приречена на пекельні муки. І шписівська народна книга, і ще більш пізня, випущена в 1599 році Р. Відманном, не скупилися на описи дивних, а часом і комічних пригод Фауста. Але вони ж і застерігали, лякали тодішнього читача його долею: хіба ж не гріховно саме прагнення до пізнання таємниць природи, до життя повного і різноманітного?

Однак розповідь про незвичайного доктора Фауста так захоплювала, що за п’ять років тільки шписівську книгу перевидавали чотирнадцять разів! Перекладена вона була тоді ж на багато європейських мов.

Перша художньо-літературна обробка історії Фауста написана англійцем Христофером Марло в 1589-1592 роках. «Трагічна історія життя і смерть Доктора Фауста» — так назвав п’єсу молодий драматург, вільнодумець, вчений і поет. Він створив її на підставі перекладу книги Шписа, однак його герой вийшов іншим! Фауст Марло — пристрасний шукач істини, відкидаючи всі догми, схоластику. За допомогою магії викликавши Мефістофеля, помічника диявола, Люцифера, він сподівається пізнати устрій Всесвіту, опанувати його таємницями: «Вправний маг є всемогутній Бог!» — вигукує цей Фауст. В кінці трагедії його чекає розчарування — Мефістофель не приносить йому повного знання. Фауст гине, як умовлено за договором з Мефістофелем, але могутній інтерес до науки одушевляє його до кінця.

Трагедія здавалася тоді сміливою; тільки після смерті автора вона була дозволена до постановки.

Пройде чимало часу, поки такий Фауст, сміливий, спраглий істинного знання вчений, характерний для епохи Відродження, отримає нове втілення у творчості художника або письменника. Поки ж увагу широкої публіки більше приваблює інша сторона його натури: його незліченні чарівництва. Народні уявлення на цю тему в достатку існували з кінця XVI століття у всій Європі.

Близько середини XVII століття з’явилося одне з перших самостійних (не ілюстрацій) зображень Фауста у гравюрі. Воно називалося «Фауст викликає Духа» і виконано було геніальним голландцем Рембрандтом.

Фауст на гравюрі Рембрандта

Фауст на гравюрі Рембрандта.

Вченого, одержимого пристрастю пізнати загадки навколишнього світу, малюють нам уривки незакінченої п’єси про Фауста, що збереглися в доробку німецького письменника Лессінга. Звичайно, і цей Фауст вдається до допомоги слуг сатани: вони повинні відкрити йому сутність добра і зла, життя і смерті. Договір — ціною душі Фауста — укладено. Але ні Лессінг — пристрасний просвітитель, ні сама епоха — шістдесяті — сімдесяті роки XVIII століття — не допускали загибелі героя-мислителя. «Божество не для того дало людині найшляхетніше з прагнень, щоб зробити її навіки нещасною»,— писав Лессінг. І його Фауст прощений Богом; адже саме думка — вічний двигун людства на шляху до досконалості.

І хіба не такого ж вченого, повного творчих шукань, неспокійних і допитливих думок, зустрічаємо ми в середньовічному кабінеті на початку знаменитої трагедії Гете «Фауст» (перша частина — 1808 рік)? Ще зовсім молодим майбутній поет дивився народні уявлення про старовинного героя німецьких повір’їв; пізніше він запише: «Багатозначна лялькова комедія про Фауста звучала і віддавалася в мені на безліч ладів…»

Герой Гете — алхімік і чорнокнижник. Він пробує створити в реторті живу істоту — «homunkulus». Однак сили природи не підкоряються йому. Втім, Гете малює нам Фауста не тільки палким вченим, але і романтиком, життєлюбом і творцем, що вимагає від Мефістофеля миті, коли він, Фауст, зможе вигукнути: «Мить, зачекай!».

Так, Фауст вигукне: «Мить! О, яка ти прекрасна, зачекай!», але коли? Коли дух його спіткає кінцеву мету своєї творчої діяльності — підкорення природи для людей, в ім’я їх життя. Оволодіння таємницями природи служить перетворенню землі для народу. «Вільний труд на вільній землі» — такий ідеал Фауста другої частини, закінченої поетом лише в 1831 році.

Численні абстракції тут сповнені символіки. Гете писав в умовах ще напівфеодальної Німеччини, тим не менш, його Фауст залишається і для людей початку XXІ століття прообразом людини майбутнього. Віра в добро, істину, прекрасне, творче начало, закладене в кожній людині, рятують героя, по думці поета, від влади сатани. В епілозі трагедії Фауст — вдруге в його літературному житті — прощений.

Бунтарем побачив його французький художник Ежен Делакруа. Його яскраві, темпераментні літографії, що ілюстрували перший переклад трагедії Гете у Франції, були сповнені рухів, красномовних жестів, гострих характеристик. Делакруа послав цю книгу Гете.

Фауст Делакруа

Фаут Делакруа.

У тому ж 1828 році французький композитор Гектор Берліоз написав «Вісім сцен з життя Фауста з Гете».

У 1854 році закінчена «Фауст-симфонія» Франца Ліста, симфонія, що складалася як би із психологічних портретів Фауста, Маргарити і Мефістофеля.

Ми пам’ятаємо, який був Фауст у другій частині трагедії Гете. Діяльність на благо людей одушевляла і врятувала його. До цієї стороні фаустівського духу звернувся в романі «Російські ночі», опублікованому в 1844 році, письменник і філософ В. Ф. Одоєвський. Його розповідь побудована на діалогах між Фаустом і молодими співрозмовниками. Вони сперечаються про можливість щастя людства, про місце пізнання і мистецтва в житті людей. В підтвердження своїх думок і сумнівів Фауст читає присутнім новели про великих музикантів, які не досягли щастя, незважаючи на творчий геній, і новели, що розповідають про творчий розпад людини і навіть суспільства, що шукає лише особисту матеріальну користь.

…Майже чотири з половиною сторіччя відокремлюють нас від того уродженця Книтлінгена, вченого-алхіміка, який любив весело пожити, а може, і трохи обманщика, який іменував себе Фаустом. Звичайно, у той час він був не єдиним у своєму роді. Скупі відомості донесли до нас імена й інших, схожих на нього. Серед них, ймовірно, були і більш достойні — хоча б відомий лікар і вчений-натурфілософ Теофраст Парацельс (1493-1541). Але народна чутка виділила і оточила легендою саме Фауста. Саме Фауст виявився тим збірним образом, який вперше знайшов живу плоть в народних повір’ях Німеччини XVI століття і став з тих пір джерелом натхнення художників і мислителів світу. Чому?

Чи не тому, що так безмежна «фаустівська тема», так характерний для людства самий дух Фауста, невтомного шукача нових шляхів до істини? І чи не є він, Фауст, символом вічних питань людей, їх прагнення вперед, до досконалості і краси, незалежно від того, чи приймає він образ вченого, допитливого творця або жадібного до вражень подорожнього, мандруючого зі своїм чорним радником і насмішником по просторах Всесвіту?

Автор: М. Гольдман.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers