Слідами цариці Савської

Цариця Савська

Біблійна легенда оповідає, що цариця Шеви, почувши про велику мудрість царя Соломона, вирушила до нього в Єрусалим з караваном, навантаженим пахощами і золотом. У арабів легендарна цариця відома також під ім’ям Білкіс, а в ефіопів – як Македа або Атія-Азеб. Біблія так розповідає про зустріч цариці Счеської і царя Соломона: «І сказала цареві: правда те, що я чула в своїм краї про твої діла та про твою мудрість але я не вірила словам, аж поки не прийшла, і не побачили очі мої: і ось, мені і в половину не сказано; мудрості і багатства у тебе більше, ніж як я чула» (третя книга Царств, гл. 10, ст. 6).

Цар Соломон теж був полонений розумом і красою своєї гості. Однак він побоювався, що в обличчі прекрасної жінки до нього з’явився диявол… А якщо так – у неї повинні бути козячі ноги. Він вирішив перевірити свої побоювання. Царицю провели в його покої через зал, підлога якого була зроблена з кришталю і нагадувала басейн з водою. Цариця, як і кожна жінка, боячись замочити плаття, злегка підняла поділ – побоювання царя Соломона виявилися марними. «І цар Соломон дав цариці Шеві все, чого вона бажала і чого просила, понад те, що подарував їй цар Соломон своїми руками» (там же, ст. 13).

Соломон і Цариця Савська

Стародавній Схід знає чимало жінок, які керували державами. Ассирійський цар Тиглатпаласар III в 738 році до нашої ери підпорядкував плем’я Аріба на чолі з царицею по імені Забиті. На фресках Дейр-ель-Бахарі в Єгипті, які розповідають про експедицію, розпочату царицею Хатшепсут в XVI столітті до нашої ери в країну Пунт, зображена місцева правителька. Нарешті, знаменита Зиновія з Пальміри в Сирії дає нам ще один приклад здійснення жінкою верховної влади. Їх можна продовжити.

Багато істориків давнини писали про країну Саба, якою керувала цариця Шеви, про її мешканців. На думку одних, цю країну потрібно шукати на південному заході Аравійського півострова, на думку інших, – на африканському березі Червоного моря – в Ефіопії. Діодор Сицилійський, кажучи про «щасливу Аравію», згадує «сабейців» і «місто Саба, розташоване на горі, столицю всієї країни». Стрибон присвячує кілька рядків Сабі, що знаходиться на «зарослій лісом горі».

Один з тлумачів Біблії Кирило Олександрійський писав: «Земля Саба знаходиться за землею арабів і близько Червоного моря. Виїхавши з цього району, цариця ефіопів прибула до Єрусалиму у часи Соломона». Інший християнський теолог Теодор із Кіру повідомляв про те, що «населення Саби було ефіопським. Бо, як кажуть, вони оселилися на березі Індійського океану. Бо їх називали хім’ярітами. Бо вони з району аксумітов. Бо між тими і іншими простягнулося море. Їх цариця була тією самою відомою і чарівною жінкою, яку Христос сподобив згадати в святому Євангелії. Дійсно, почувши про мудрість Соломона, вона зробила багатоденну подорож, віддавши перевагу втомі і труднощам шляху млості і блаженству, які вона мала у палаці».

Загадка цариці Савської до теперішнього часу не вирішена вченими. Серед них є прихильники як арабської, так і ефіопської версії.

Мені довелося побувати і на південному заході Аравійського півострова, і на півночі Ефіопії, – як би пройти слідами стародавніх легенд про царицю Шеви…

На старому двомоторному літаку я лечу з міста Сани на схід, в Маріб, одну зі столиць стародавнього Сабейського царства, яке існувало на території Південної Аравії в XI-II століттях до нашої ери.

З другого тисячоліття до нашої ери в Південній Аравії виникали, розвивалися і гинули держави. Мінейське і Сабейське царства, царство Катабан, Хадрамаут – дивні, майже нічого не значущі для більшості наших сучасників назви. Багато істориків давнини писали про палаци і храмах південно-аравійських владик, про каравани верблюдів, що йшли з вантажем ладану, мирри та інших пахощів у Вавилон, Персію, Єгипет і Палестину. Пахощі палили на жертовниках і в вівтарях з нагоди весілля та народження дитини, гарного врожаю і перемоги над ворогом. Боги, що жили на небесах, як вважали древні, харчувалися димом пахощів, тому більша і краща частина їх йшла для релігійних церемоній. Всі божества – іудейські, давньоєгипетські, грецькі та римські – жадали диму спалюваної ароматичної смоли, яку отримували з босвеллії і коміфорри, що ростуть на вузькій смузі узбережжя Аравійського моря. Пахощі вважалися даром богів, а район, звідки їх привозили, – священним.

Внизу, в глибоких і вузьких долинах, між чорних лисих гір туляться села, обнесені високими стінами і пов’язані один з одним білими нитками гірських стежок. Через 40 хвилин польоту краєвид змінюється: внизу простирається світло-жовта пустеля з самотньо здибленими горами.

Рубель-Халі – «Порожня чверть». Так називали араби цю частину Аравійського півострова. Оглядаючи безмежне море піску та каменю з темними острівцями гір і похмурі глинобитні споруди сьогоднішнього Маріба, відчуваючи подих спекотного вітру, що піднімає невеликий, скрипучий на зубах пісок, ніяк не можеш уявити, що колись цей край був квітучим садом, його називали «щаслива Аравія».

Маріб

У сьогоднішньому Марібі живуть близько тисячі людей, зайнятих караванною торгівлею й вирощуванням на поливних землях дурру та кукурудзи. Марібська гребля вважається одним з чудес стародавнього світу. Наш вантажівка, піднімаючи за собою стовп білястого пилу, повільно рухається вздовж ваді (сухого русла). Вечоріє, повітря дзвенить від скрекоту цикад. Великі блакитні ящірки перебігають від каменя до каменя , забавно припадаючи на передні лапки. Ми перевалюємо через пагорб, і нашому погляду відкривається невелика допоміжна гребля, складена з вузьких базальтових плит. Паралельно греблі йде іригаційний канал довжиною близько кілометра, колись зрошувані сади лівого берега ваді Дана. У III столітті нашої ери гребля зруйнувалася, вода пішла, а разом з водою пішли люди, залишивши приречені на загибель квітучі сади і поля.

У п’яти кілометрах від сучасного Маріба розташований храм Аввам, присвячений місячному божеству сабейців Альмакаху, або Ілумкуху. У стародавніх семітів місяць був одним з головних божеств. Його зображували у вигляді рогів бика. Навіть у поданні сьогоднішнього жителя пустельних районів Аравії сонце – символ зла і жорстокості, а місяць – символ добра і миролюбства. Більш того, бедуїни переконані, що всі зіткнення і криваві чвари починаються влітку, коли сонце робить жорстоким людей. Жителі цього району Аравії вважають, що сонце і місяць – подружня пара, але, «оскільки у них різні характери, вони не змогли жити разом». Наприкінці або початку кожного місяця подружжя наближаються один до одного, і якщо в цей час трапляється гроза з громом і блискавкою, то це, впевнені бедуїни, відгомони сімейної сварки. Жителі пустелі з співчуттям дивляться на повний місяць, на «обличчі» якої видно темні плями – сліди побоїв безжального сонця.

Маріб

Того ж дня мені вдалося оглянути темну кімнату в міській фортеці Маріба, де зберігається близько 60 алебастрових статуеток. У цій чудовій колекції часто зустрічаються зображення бика. Головою бика прикрашали вівтарі, на яких палили пахощі і приносили в жертву тварин. У музеї багато людських фігурок і головок. Вони мали культове призначення і, мабуть, зображували покійних родичів. Деякі зроблені без дотримання пропорцій: короткий тулуб, короткі ноги, але голова та обличчя виконані ретельно, і по них можна судити про тип обличчя стародавнього сабейця, його зачіску, прикраси.

У рослинних орнаментах часто зустрічаються зображення пшеничного колоса, виноградних грон і листя. Сабейське царство було багатою землеробською країною, і стародавні скульптори з великою майстерністю втілювали у своїх роботах те, що бачили навколо себе.

Далі буде.

Автор: О. Герасимов.