Загибель фортеці Тейшебаіні. Частина перша.

Біля квітучої Араратської долини, недалеко від столиці Вірменії – великого і гамірного міста Єревана, на лівому березі річки Занг стоїть Кармір-Блур – «Червоний пагорб». Його нерівні, голі схили ще недавно були покриті червоною землею. У незліченних норах водилися лисиці. Єреванські мисливці часто бували в цьому затишному і пустельному місці. Часом їх погляд зупинявся на потужній кам’яній кладці, що виступала на схилах Кармір-Блура, звернених до Занги. Ці залишки говорили про те, що на пагорбі колись стояла велика стародавня споруда.

У 1936 р. один геолог знайшов на схилі пагорба камінь з давньої кладки. На ньому збереглося кілька рядків напису, виконаної клинописом. З цього напису можна було прочитати ім’я урартського царя Руси, сина Агішти, який жив у середині VII ст. до н. е., тобто близько 2600 років тому. На підставі знахідки цього каменю припускали, що і стародавня фортеця відноситься до цього часу.

Древня рабовласницька держава Урарту досягла до VIII ст. до н. е. найвищого розквіту і включала в той час в свій склад значну частину Закавказзя. Урарти закріплювали тут свою владу не тільки вогнем і мечем. Вони старалися і економічно освоїти ці області, проводячи там великі будівельні роботи. Вони дбали про іригаційні системи, споруджували великі канали, насаджували виноградники, фруктові сади і гаї, будували фортеці, палаци, храми, розвивали землеробство і скотарство.

Культура Урарту досягла дуже високого для того часу розвитку, а в металургійному виробництві і техніці іригаційних споруд навіть перевершили досягнення інших народів Передньої Азії. Історія Урарту має велике значення для історії народів Закавказзя як її прямих культурних спадкоємців. Культурні та торговельні зв’язки Урарту були дуже значними і поширювалися не тільки на все Закавказзя, але і на північну частину Причорномор’я, де мешкали в той час скіфські племена.

Але чи можна дізнатися у всіх подробицях і уявити собі події, що відбулися на цьому пагорбі більше двох з половиною тисяч років тому? Чи можна дізнатися, що за руїни видно над рікою, хто жив тут тоді, хто будував ці гігантські стіни, хто обороняв їх від ворогів? Виявляється, можна.

СКІФИ ЙДУТЬ НА ШТУРМ.

… Задушливої літньої ночі, на самому початку серпня, коли непроглядна темрява опустилася на поля і пагорби і тільки глухо шуміли біля підошви Кармір-Блур води невидимої Занги, полчища ворогів безшумно оточили фортецю. Місто і фортеця Тейшебаіні славились багатством і розкішшю. Під променями щедрого південного сонця чітко вимальовувалися на схилах пагорба уступчасті лінії фортеці. Вікна кожного ярусу виходили на плоскі дахи нижнього. Складена з величезних жовтуватих серцевих цеглин, з масивними вежами по кутах і великим, опоясаним товстою стіною, двором, фортеця являла величне й грізне видовище. Вона була названа по імені бога війни, грому і бурі Тейшеба, якого зображували у високій шапці з рогами, з бойовою сокирою і палицею в руках, і повинна була наводити страх і трепет на народи Закавказзя, що увійшли до складу Урартського царства.

І ось тепер полчища ворогів оточили в темряві цю фортецю. То були скіфи, з якими ще так недавно торгував намісник урартського царя. Гігантського зросту, в повстяних загострених шапках, шароварах і шкіряних сорочках, озброєні луками, мечами і кинджалами, скіфи готувалися до нападу.

Ніхто із захисників фортеці, які сховались в цитаделі, не очікував в цю ніч нападу. Безтурботно займався своїм ремеслом воротар в комірчині біля головних воріт фортеці: він вирізав з оленячого рогу головку барана, намагаючись зробити її схожою на ту, що лежала зараз перед ним; він випросив її одного разу у скіфів-торговців. Спокійно спали жителі фортеці в своїх халупах з гілок та лози у дворі, спали в палацових залах бородаті воїни в довгих з бахромою сукнях до п’ят і бронзових шоломах, у стійлах спокійно дрімала худоба і мовчки працювали раби у величезних коморах, добуваючи масло з кунжуту.

Але ось пролунали войовничі крики і хмари стріл полетіли в фортецю. Бойові стріли з гострими бронзовими наконечниками і запальні стріли з палаючими пучками просмоленого клоччя зі свистом і шипінням замиготіли над головами урартів. Скіфи штурмували фортецю не з боку добре захищених головних воріт, а через бічний вхід. Спалахнули пожежі. Як факели, горіли хатини у дворі фортеці. Люди, не розуміючи зі сну, що відбувається, ледве встигали вискочити з обійнятих вогнем жител. Під покрівлями, що звалилися залишилися похованими мечі, кинджали, щити з вербових прутів з бронзовими бляхами, прикраси жінок, начиння. А вогонь перекинувся вже на фортецю. Тут пожежа досягла страшної сили – загорілися майстерні кунжутного масла. Від жару плавилися не тільки сирцеві стіни, але і керамічні вироби. Серед розгублених людей носилися збожеволілі від жаху коні, корови, осли. Вони перескакували з одного ярусу на інший, з ревом мчали по плоским дахах і падали вниз. А кругом валилися стіни і балки стельових перекриттів.

Нарешті ворог увірвався до фортеці. Переможеним не було пощади. Скіфи проникали в вцілілі від вогню приміщення фортеці, вщент розбивали там жертовники і статуї богів, грабували цінності – прикраси, зброю, начиння. Так дві з половиною тисячі років тому перестав існувати останній оплот урартської влади в Закавказзі.

Про життя фортеці Тейшебаіні до нападу на неї скіфів, про її роль в історії стародавнього Кавказу, про її руйнування ворогами дізналися історики-археологи порівняно недавно – якихось 50 років тому. У нашому описі немає жодної вигаданої подробиці – все було так, як тут розказано. Більше того, ми ще багато про що не встигли розповісти.

Але про це читайте далі у наступних частинах.

Автор: Аркадій Адамов.