Витоки давньої традиції – історія корупції

коррупция

Від античної епохи й до сьогодні чільною проблемою політики на Заході (та й не тільки на Заході, особливо в нашій країні теж) є проблема контролю за особами та групами, які ставлять власні інтереси вище за інтереси суспільства. Ще понад два тисячоріччя тому корупція сприймалась як головний чинник політичних змін, як хиба, що неминуче спричиняє падіння невдалих режимів та заміну їх компетентнішою владою. Лише розглядаючи проблему політичної корупції в її історичному контексті, можна вийти на рівень розуміння, вищий за природну реакцію у вигляді почуттів подиву та осуду.

Певною мірою традиційне песимістичне сприйняття людини як істоти, корумпованої від природи, формувалося під впливом релігійної догми про недосконалість всього земного. Та водночас воно успадковане від тієї форми цивілізації, в якій тканина соціальних стосунків — ієрархічні зв’язки, місцева солідарність, корпоративні чи релігійні спільноти — була набагато щільнішою, ніж нині. Світ класичної політики сповнений придворних, васалів, інтриганів та лакуз, які шукають ласки можновладця чи багатія, тоді як сучасна демократична держава, принаймні в ідеалі, виглядає як нейтральна безособова машина, яка протистоїть масі рівних у своїй анонімності громадян.

Як відзначив у 1742 році шотландський філософ Девід Х’юм, люди мають набагато міцніші зобов’язання перед тими, хто їм і ближчий — перед родичами, друзями і сусідами, аніж перед великими й абстрактними одиницями, такими, наприклад, як батьківщина чи людство. Так само людям легше пояснити свої негідні вчинки інтересами клану чи політичної партії, аніж власною вигодою, оскільки неправильну поведінку групи легше виправдати ідеологічними міркуваннями, аніж особистими розрахунками.

Описані у творах класичної літератури картини корупції напрочуд багаті й розмаїті. В монархіях головним корупціонером виступає керманич, що роздає пільги та привілеї, спускаючи їх згори донизу ієрархічними щаблями. Завдяки вмілому дозуванню титулів, пільг та посад (а також постійній загрозі позбавити своєї ласки) монарх маніпулює своїм оточенням, підважує владу виборних органів, перетворює жадібну до привілеїв аристократію на збіговисько лакуз та паразитів. Як тільки аристократія жертвує свої вольності й честь заради ласки монарха, режим вироджується в абсолютизм із властивими йому злочинами та надуживаннями.

Цар

За республіканської форми правління небезпека підкрадається знизу, корупція набирає форм горизонтальної дезінтеграції політичної спільноти. Амбітні особи, клани та політичні фракції створюють постійну загрозу стабільності та єдності республіканських інституцій. Через мережу своїх замовників та спільників інтригани можуть схиляти на свою користь ухвали правосуддя, маніпулювати призначенням суддів та урядовців і захоплювати найвигідніші офіційні посади. За демократичних режимів, де громадяни користуються загальним виборчим правом, голоси найбідніших виборців можна відкрито купити чи продати за гроші, харчі або подарунки, як це щедро засвідчують документи про вибори в європейських країнах у XIX сторіччі. Рано чи пізно падіння політичної та загальної моралі, невдоволення народу та пихатість багатіїв заганяють республіку в пекло громадянської війни або в обійми диктатора.

Традиційні погляди на занепад, корупцію та зміну режимів у західній політичній культурі різко змінилися десь на початку XVIII сторіччя у зв’язку з переходом від «давнього» до «сучасного» різновиду республіки.

У таких давніх республіках як Афіни, Рим чи італійські міста епохи Відродження боротьба з корупцією була насамперед справою колективної моралі та суспільного контролю. Там справді було вжито певних заходів, що мали обмежити ризик таємних оборудок та махінацій. Так, наприклад, частенько членів рад чи зборів обирали жеребкуванням, вважаючи, що випадок — найкраща запорука об’єктивності. Для виборних посад встановлювалися короткі терміни без права переобрання. Часто сам виборчий процес був навмисне довгим і складним: наприклад, вибори дожа у Венеції радше нагадували шахову партію чи доведення математичної теореми, аніж скидалися на політичну подію. Але кожен виразно бачив, що хоч би які мудровані були ці заходи, наслідки вони мали поверхові.

Надійний захист від корупції можуть забезпечити лише громадянська свідомість, пильний нагляд громади за громадською та приватною поведінкою громадян, почуття релігійного обов’язку, патріотизм та відданість традиціям. Словом, занепадові республіканських інституцій могла запобігти лише чеснота, і чеснота ця асоціювалася з патріархальною військово-патріотичною концепцією суспільства, спертого на простоту звичаїв. Такі погляди поділяли не лише утопісти чи моралісти, налякані пихатою розкішшю та розпустою нуворишів Риму і Флоренції, — ми знаходимо їх і в творах реаліста й циніка Макіавеллі. Так само і в давніх монархіях вважалося, що дворянська честь і християнські засади у своєму поєднанні обмежать корупційні амбіції володаря. Майже свята влада, дарована керманичеві Божим провидінням, була невід’ємною від приписів та обмежень релігійної моралі.

НОВА ПЕРСПЕКТИВА

З виникненням сучасних національних держав — централізованих монархій у Франції та Англії в XVII сторіччі й нових республік після французької та американської революцій — ідея достатності чесноти й честі для боротьби проти політичної корупції видавалася дедалі утопічнішою. По-перше, людність великих сучасних держав — з огляду на її численність та на розмаїтість її звичаїв і вірувань порівняно з людністю давніх республік — стало далеко важче контролювати. По-друге, відступ місцевої самобутності супроводжувався наступом особистої автономії, яка важче узгоджувалася з традиційними нормами дисципліни й поваги до монархії. Проте найвідчутніше вплинув на ставлення до корупції цілковитий переворот у поглядах на багатство західних філософів XVIII сторіччя.

Багатство й економічне процвітання, які класичні автори викривали як основну причину занепаду, відтепер почали вважатися за джерело незалежності й стабільності, бажану мету громадської та приватної діяльності. Сучасна конституційна монархія й сучасна республіка були збудовані не на давніх ідеалах суворості та простоти, а на засадах ширшого розподілу власності й розвитку середніх класів.

Відтоді теоретикам сучасної держави видається доцільнішим віддавати перевагу не чесноті громадян, а створенню контрольного механізму, який би діяв незалежно від політичних і економічних діячів із притаманними їм людськими вадами і тим забезпечував єдність держави.

Деякі з цих механізмів мали соціологічний характер і грали на динаміці конфліктних інтересів у політичному світі. Оскільки у великому й складному суспільстві держава неспроможна ефективно контролювати вплив груп, що репрезентують різні інтереси, краще було дозволити цим групам організуватися, щоб вони, стежачи одна за одною, запобігали надуживанням. Звичайно, створені таким чином політичні партії виявили цілком природну тенденцію схилити шальки терезів на свою користь, та попри те можна було розраховувати на протидію їхніх супротивників (як, наприклад, в англійській системі двопартійності, яку пізніше запозичили автори американської конституції). Оскільки класичні республіки постійно боролися проти заколотників, легітимізація організованих партій, які стали, можна сказати, векторами обмеженої й контрольованої корупції, була найбільшим винаходом, запровадженим сучасною республікою. Звісно, боротьба амбіційних політиканів за посади та привілеї не особливо привабливе видовище, так само, як і ті скандальні викриття, що жбурляють один одному в вічі суперники під час виборів. Однак таке розв’язання привабливіше, ніж концентрація корумпованої влади в руках жменьки людей чи виродження інституцій в анархію та безлад.

РОЗПОДІЛ ВЛАД ТА СВОБОДА ІНФОРМАЦІЇ

Інші механізми боротьби проти корупції мали трохи офіційний юридичний характер. Вони зводяться до системи важелів та противаг, яка гарантує неупередженість громадської адміністрації шляхом розподілу її на окремі частини та функції. Знову ж таки, відтепер немає потреби розраховувати на бездоганне сумління діячів, що здобули політичну владу, оскільки в разі, якщо корупція проникне в один сектор адміністрації, про неї згадає і її викриє інший сектор.

Одним з батьків цієї доктрини був урядовець із Бордо барон Шарль Секонда Монтеск’є (1689-1755), якому ми й завдячуємо уславлену теорію розподілу влад. На його думку, для належного функціонування інституцій треба насамперед забезпечити чітке розмежування трьох головних гілок державної влади — законодавчої, виконавчої та судової — і потім пильнувати за тим, щоб усі обговорення відбувалися відповідно до встановленої процедури, навіть якщо від того може потерпіти оперативність ухвалювання постанов. Не можна дозволяти державній машині рухатися занадто швидко, бо зволікання підвищує шанси викриття й відхилення помилкових чи протизаконних ініціатив, до яких вдався той чи той політик.

Звичайно, водночас була можливість того, що різні гілки влади замість незалежності кожної з них та конкуренції між собою об’єднаються в якихось протиправних діях. У такому разі найостаннішим заходом, що гарантує неупередженість владних структур, є прозорість процесу ухвалення постанов та пильність із боку громадської думки. Корумповані політики неминуче втратять довіру виборців, за умови, звичайно, що ці останні будуть поінформовані. Оскільки пересічні громадяни у своїй більшості не можуть займатися викриттям брудних оборудок політиків, це має зробити громадська думка з допомогою незалежної преси.

Однак використання громадської думки як найвищого гаранта моральності створює щось на кшталт хибного кола: звідки знати, чи сама ця думка не є «корумпованою»? Відповіддю на такі сумніви є збереження плюралізму засобів масової інформації, захист демократії від сил корупції та занепаду шляхом боротьби проти монополії інформації. Звичайно, спонуки тих, хто інформує громадян, можуть бути часом нечесними й підступними. Такі нескоренні прихильники свободи преси, як Бенджамін Констант чи Джон Стюарт Мілл добре знали, що журналісти не завжди уособлюють чесність, що дехто з них заклопотаний лише продажем написаного, однак обидва вважали (подібно до сучасних теоретиків постмодернізму), що потік інформації надто збурений і нестабільний, щоб ним постійно маніпулювати.

Ще й досі система захисту сучасних держав від корупції спирається загалом на цю засаду, тобто на конкуренцію між партіями, на свободу інформації та розподіл влади. Теоретично така формула виглядає прийнятною: в умовах, коли досягнення консенсусу щодо громадського добра видається дедалі сумнівнішим, щонайменше, чого ми можемо вимагати від демократії, це бодай нейтральності політичних інституцій.

Автор: Банкамарія Фонтана.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers