Народження «Гомо економікуса» – історичний підхід до розвитку економіки

середньовічні купці

Чи завжди й скрізь існувала «економічна людина», ця егоїстична і тверезо мисляча істота, яку економісти ставлять у центр своїх теоретичних побудов? Чи, навпаки, вона з’явилася недавно як народження певного типу соціальних відносин? У сфері, де сьогодні ми мислимо термінами торгівлі (купівля та продаж товарів), давні суспільства оперували поняттями подарунків (обов’язкового обміну дарами) та союзництва, навіть якщо, на думку французького соціолога Марселя Моса, в таких операціях завжди можна знайти особисті матеріальні інтереси, які є осердям торговельних обмінів.

Загалом поширення товарів через основні цикли обміну в давніх суспільствах слугувало не так утилітарним цілям, як логіці пишноти та престижності. Одержувати і нагромаджувати важило менше, аніж виглядати якомога щедрішим та величнішим. Так само й раховані предмети, які багато хто вважає за попередників сучасних грошей, не давали людям змоги купувати все, що їм заманеться, ними можна було лише сплатити борги за життя і смерть. Людина сплачувала заборгованість перед тими, хто дав їй подружжя (і за майбутніх дітей) — тобто борг за життя, а також платила тим родинам, де вона спричинила смерть. Торгівля розвивалася лише на зовнішніх кордонах таких суспільств внаслідок контактів із зайдами-чужинцями.

Витоки міжнародної торгівлі сягають у доісторичну епоху, коли деякі товари завозили за тисячі кілометрів від місця їхнього походження, однак немає доказів того, що така торгівля організовувалася відповідно до засад ринку. Економіст Карл Полани, угорець із походження, вважає, що між торгівлею та ринком, який постає у світлі економічної теорії, немає обов’язкового необхідного зв’язку, так само як і між торгівлею та і звичайним базаром у місті чи селі. У Вавилоні та на всьому давньому Середньому Сході широкомасштабну торгівлю скеровували урядовці, вони ж таки і наглядали за нею.

Міжнародні ціни встановлювалися дипломатичними угодами і не могли переглядатися під час продажу. Загалом беручи, на цих сказати б, традиційних ринках ціни були ще до того, як можна було торгуватися, і обсяг торгівлі на них практично не впливав. То були соціальні, встановлені звичаєм ціни, тоді як сучасний ринок у світі економічної теорії є саморегулювальним, де ціни незалежні від соціальних відносин між людьми і випливають із взаємозалежності пропозиції та попиту. На думку Карла Полани, саме таке роз’єднання між ринком та соціальними відносинами загалом є характерною ознакою сучасної економіки.

Середньовічні ринки і значна частка ринків за старого режиму у Франції з властивим їм тісним контролем над цінами дуже мало схожі на саморегулювальні ринки. Проте можна сказати, що провідні купці з Генуї, Амалфі, Венеції та портів Ганзейського союзу наприкінці Середньовіччя займалися радше авантюрною, аніж ринковою торгівлею: прибуток від неї, часом був все ж непевним і ризикованим, отже, в них не було чіткого зв’язку з законом пропозиції та попиту.

Наприкінці XVI сторіччя міжнародна торгівля зерном та основними металами становила еквівалент лише одного відсотка загального споживання. Навіть найзаможніші хлібороби продавали лише 15-20 відсотків свого врожаю. Отже, до ринкової економіки було ще далеко.

Підемо далі. Навіть у тих економіках, які неабияк залежали від ринку, вплив закону пропозиції та попиту на формування ціни був меншим за той, що його передбачає економічна теорія. Так, наприклад, 20 років тому в Франції коливання в ціні на рибу внаслідок різних за розмірами уловами значною мірою вирівнювалися потребою забезпечити стабільність у стосунках між власником човна та його екіпажем з одного боку і власником човна та оптовими торгівцями рибою — з другого.

Переговори в рамках Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) також дають чимало доказів того, що ціни на сільськогосподарську продукцію не мають нічого спільного з ринковими цінами. Можливо, було б доречно запитати, чи не зумовлюються взагалі ціни на товари (незалежно від їхньої природи) радше стосунками влади або, якщо хочете, соціально визнаною цінністю осіб, груп, соціо-професійними категоріями та державами, які їх виробляють, а ніж суто матеріальними або економічними цінностями.

Як показують численні недавні дослідження, функціонування конкретних ринків, яке спирається на систему мереж (монополії, олігополії), так мало пов’язане з тим, про що йдеться в економічній теорії, що деякі авторитети вважають нині поняття «ринок» задавненим.

Нарешті добре відомо, що навіть у найрозвиненіших капіталістичних економіках реальна економічна діяльність часто менше залежить від ринкових вимог, аніж від державних чи адміністративних норм. Властивість другорядної ролі ринку зменшується й далі через те, що переважна частка соціального життя точиться у царині між особових стосунків, а не у сфері бізнесу, політики чи адміністрації. І всі ці стосунки керуються не грішми чи законом, а дарунками та боргами.

З другого боку, ті, хто заперечує історичну своєрідність ринку, переконані: нема людей, що були б не свідомі існування чи можливості виникнення зацікавленого обміну. Так, наприклад, на врочистій церемонії торгів у мешканців острова Тробріан у Папуа-Нова Гвінея фігурує поняття утилітарного обміну «ти мені — я тобі». Так само, як вважає Марсель Мос, бартером користувалися й індіанці племені куакіутлів на північно-західному узбережжі Північної Америки, хоча вони не цуралися й поплачу, святкового церемоніалу, коли вожді роздавали подарунки, аби піднести свій престиж. Якщо примітивні культури загалом так цінували дарунки, щедрість та альтруїзм, то не тому, що вони не були свідомі існування утилітарних чи егоїстичних спонук, це робилося радше заради підтримання соціальної єдності, яка могла б опинитися під загрозою, коли б корисливість не була підпорядкована практиці подарунків.

То коли ж вперше народився саморегулювальний ринок? У своїй праці «Засоби існування людини» (1977) Карл Полани припускає, що він вже був у Афінах у п’ятому сторіччі до нашої ери. Детальний опис ринкової економіки у Платона, яку він назвав «заможним містом-державою» («Республіка»), промовисто засвідчує, що вже тоді внутрішні закони ринку були добре знані.

Та ще на три тисячоріччя раніше у Китаї прем’єр-міністр держави Чі Куан Чонг (730-645 роки до нашої ери) ретельно описав механізм пропозиції та попиту і заявив, що запровадження фіксованих цін, навіть якщо вони періодично переглядаються, «зробило б ціни менш рухливими, заморозило виробництво і загальмувало економічну діяльність».

Отже, можна твердити, що ринок ніколи не зводився до суто економічного обміну, до гри безособових стосунків, позбавлених будь-яких соціальних, культурних чи історичних міркувань. Навпаки, досить рано з’явилася логіка виробництва і споживання, вища за відтворення соціальних статусів. Суть ринку в специфічному русі, який передає цю логіку обмінові товарами у даній суспільній системі.

Отже, було б помилкою відкидати поняття ринку під тим приводом, що теоретичну модель годі реалізувати в її чистому вигляді. Плідніший підхід — визначити в кожному конкретному разі, як взаємодіють між собою — як структури порядку — торгівля, закон і дароприносини.

Схоже на те, що протягом сторіч до поширення у світі західної моделі людська економіка характеризувалася своїм власним розмаїттям. Розмаїті, більш чи менш чисті форми саморегулювального ринку спромоглися з’явитися в деяких точках планети, безумовно, саме тому, що ці місцини були приступні завдяки природним шляхам комунікації (моря, річки). Однак на більшій частині планети знання про цю форму ринку лишалися частковими й опосередкованими через силу інших чинників, а деякі регіони не відали про неї аж донедавна.

Географічне розмаїття супроводжувалося історичною мінливістю, коли ринок часом з’являвся, а потім знову зникав. Свідчення про нього знаходимо в історії Римської імперії II сторіччя, та, бачиться, він цілком зник протягом наступних сторіч. Хоча в особі Куана Чонга ми знаходимо теоретика економічного лібералізму ще в VI сторіччі до нашої ери, дійсне існування такого ринку після імперського об’єднання Китаю виглядає більш ніж сумнівним. Наприкінці середньовіччя в Європі сучасний ринок породила не торгівля предметами розкоші, а угода новонароджуваних національних держав з банкірами та зародковою буржуазією.

Отже, можна твердити, що коли ринкова економіка існує потенційно, тобто віртуально, в усіх суспільствах, то її актуалізація залежить від специфічних чинників, властивих кожному з них. Це — чинники, які можна назвати політичними, якщо під цим терміном розуміти спосіб, з допомогою якого суспільство розв’язує — в разі конфлікту — яку форму має прибрати його єдність і своєрідність.

Ліберальні економісти помиляються, запевняючи, ніби ринок можна створити за бажанням, безвідносно до його внеску до згуртованості чи роз’єднаності суспільства. Давній приклад країн Третього світу і свіжіший — колишнього Радянського Союзу — показують, що навіть коли є така річ як логіка ринкового процесу, найважливіше питання — це те, наскільки вільно може працювати ринок. Але то вже не економічне, а політичне питання.

Автор: Ален Кайе.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers