Історія та час

пісочний годиник

Завдяки календарному часові ми ввійшли до історичного часу, що має подвійне значення: як час реальних подій у минулому і як час розповіді про ті події. На перший погляд здається, що ця подвійність — наслідок прикрої плутнини, бо в багатьох мовах терміном «історія» позначають водночас і res gestae (речі, що відбулися), і проведену істориками їхню реконструкцію. Пояснення, яке можна дати очевидній двозначності, веде нас до поняття культурного часу.

З одного боку, минуле — це минуле дій (і страждань) подібних до нас людей, і така діяльність потребує порятунку від забуття, вимагає розповіді про себе. Однак від минулих дій лишаються тільки сліди, що їх збирають, добирають і критикують історики — і тим самим підносять до рівня документів. Що ж до власне минулого як такого, то воно в історії відсутнє.

З другого боку, коли постає питання про зв’язок історичної розповіді з якоюсь частиною минулого, треба виходити з того, що розповідь історика не становить собою копію чи кальку минулого. Звичайно, годі порівняти так звану копію з вже втраченим оригіналом, а проте побудови ланцюгів подій, зв’язаних між собою причинами й підставами, видають себе за реконструкцію того, що мало місце.

Саме цей зв’язок між науковою конструкцією та реконструкцією визначає історію як основну символічну структуру культурного виміру часу. Зображувати минуле означає зробити з нього ікону, не копію, а щось на кшталт моделі, яка репрезентує… або виступає замість… відсутнього в історії минулого. Це представництво чи виконання обов’язків — невід’ємна риса навмисності історичних знань. Вона пояснює подвійне значення терміна «історія», про яке мовилося вище.

Подібна двозначність властива й термінові «час» у виразі «історичний час». З одного боку, маємо час, спільно прожитий людьми минулого, а з другого — час розповіді про нього.

У першому значенні терміна історичний час, не підносячись до космічного часу, ширший за індивідуальний час смертних: це час народів, держав і, зокрема, суспільних одиниць, триваліших за індивідуальне життя. Лише коли індивіди розглядаються у контексті з природою та змінами якогось суспільства в певний час і в певному місці, вони, ті індивіди, цікавлять історію. Щоб наголосити на реальності минулого часу, треба відзначити, що події, дотичні до головної події — героя історичної розповіді, датуються тим самим календарним часом.

Цей історичний час співвідноситься з часом, який використовується в розповіді про подію. Справді, розповідь потребує часу, та насамперед вона організовує час. Написання літопису чи звіту є впорядкувальною, конфігуративною дією, яка з простої послідовності подій видобуває темпоральні форми, організовані в замкнені сукупності. Структура такого конфігуративного часу визначається інтригами, що включають у себе наміри, причини та випадки. Йому відповідає час осіб, про яких мовиться у літописі чи звіті, час, що враз перетворює і сам цей звіт на своєрідну інтригу. В такий спосіб дійові особи в історії набувають унікальної ідентичності, а саме ідентичності розповідної.

Тож тепер ми можемо поєднати дві сторони історичного часу. Письмова розповідь може надати заднім числом цілим історичним спільнотам (народам, державам, а також різноманітним конкретним громадам) такої самої розповідної ідентичності, як і героям якоїсь розповіді. Такі громади стають колективними героями (або жертвами) інтриг, що розігруються на рівні історичного часу. Між часом подій минулого і часом історичного звіту про них є той самий зв’язок символізації, який робить бувальщину представником зниклого, відсутнього в історії минулого. Історія в розповідях про події підмінює собою спільно пережиті події історії.

СИЛА СУЧАСНОГО

Від історичного часу, водночас і пережитого людьми, і повіданого їм, можна нині повернутися до індивідуального часу, який ми залишили були під звуки ламентацій та ліричної поезії.

Для цього переходу нам прислужиться така заувага: хоча історична громада і не подрібнюється на січку індивідуальних вчинків та реакцій, а все ж годі її визначити без згадки про індивідів, які є її «партнерами», тобто беруть участь у житті громади, виступаючи як дійові особи розповіді, де їм відводиться головна роль. Зв’язок між колективним часом та індивідуальним часом є наслідком такого зв’язку між суспільством і індивідом. Так само, як розповідна ідентичність може стосуватися аналогічно й індивідів, і історичних громад, так і структура сучасного, «вагітна» недавнім минулим та найближчим майбутнім (з одного боку — пам’ять і ностальгія, з другого боку — плани й надії), аналогічно стосується колективного часу і часу індивідуального.

Історичний час можна розглядати як зв’язок між тим, що німецький філософ Рейнгардт Козеллек називає горизонтом надії та простором досвіду. Під простором досвіду треба розуміти нагромадження всієї спадщини, що її зберегли традиції для історичної сучасності, під горизонтом надії — розгортання програм та сподівань, що їх вносить у сучасність майбутній час. Простір досвіду може бути вузьким і бідним, якщо спадщина виявилася склеротичною, нерухомою, мертвою. Горизонт надії може швидко наблизитися, якщо дбати про щоденне керування часом, або ж віддалитися майже в безконечність утопій відновлення, примиренна та об’єднання.

Як зауважує Козеллек, ми не можемо відривати горизонту надії від простору досвід; бо саме в теперішньому часі перетинаються нагромадження минулого у просторі досвіду розгортання майбутнього в горизонті надії. Однак обмін може бути плідним лише тоді, коли сам теперішній час має ініціативну силу (Ніцше називав її «силою сучасного»).

Ця потрійна структура — горизонт надії, простір досвіду й ініціатива — є точною симетрією конструкції особистого часу в сучасному житті. Святий Августин у десятій книзі «Конфесій» писав, що час породжується триєдиним сучасним: «Сучасне речей минулого — це пам’ять. Сучасне речей сучасних — це зір. Сучасне речей майбутніх — це надія». «Ще» недавнього минулого і «вже» найближчого майбутнього сягають своїм корінням у силу сучасного, яка в описовому плані називається пильністю, а в плані дій — здатністю розпочати щось у перебігу подій.

Аналогію між структурою історичного часу й структурою індивідуального часу можна тлумачити у двох значеннях. Перше з них може сприйматися як «інтеріоризація» способу, з допомогою якого громада розміщується в історичному часі, а друге — як «екстраполяція» потрійного сучасного індивідуальної душі. Таке подвійне тлумачення пояснюється схожістю між особистою розповідною ідентичністю та громадською розповідною ідентичністю, яка своєю чергою віддзеркалює паралелізм між інтригою і дійовою особою в історичних розповідях та розповідях біографічних.

Нарешті, ми замикаємо наше аналітичне коло. Ми почали з ламентацій поетів про плин часу, забуття та зраджені надії, яким протиставили цю елегію гіркого усвідомлення власної недовговічності перед лицем космічного ладу з його безконечним часом. Звісно, ми не перескочили прірви, а тільки вдалися до низки роздумів, які пропонують «спокійний перехід через інтервал»: міфічні часи; ери і хронософії; календарний час; історичний час, довший за індивідуальний; індивідуальний час, який може розглядатися як фінальна крапка в «інтеріоризації» всіх згаданих часів, що ступінь за ступенем символізують безмежний час Всесвіту.

Автор: Поль Рікор.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers